Коли гримлять гармати…

«Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя»

Василь Симоненко

 

Малюнок: Михайло СкопВ умовах повномасштабної російської війни проти України, в час, коли ми відстоюємо свободу і саме право на життя мільйонів людей, захищаючись від путінського «остаточного вирішення українського питання», не можна навіть уявити, щоби хтось, хто вважає себе українцем (безвідносно до етнічної приналежності чи мови спілкування) залишався осторонь. Навпаки, маємо тисячі, десятки тисяч прикладів, коли перед лицем новочасного Зла кожна людина – як українці, так і сини та дочки інших народів – шукає своє місце у цій боротьбі, прагне використати Господній талант так, щоб помогти Добру і захистити світ від чергової спроби кинути його у прірву ненависницьких ідеологій. Відомо, що сон розуму породжує чудовиськ. Тоталітарні системи вимагають крові, хочуть людських жертв для свого підживлення. Спротив їм та їх подолання потребує усвідомлення і плекання людської гідності й відповідальності. Ця стаття присвячена ролі інтелектуалів, передусім українських, під час війни.

Ким тепер є інтелектуал

Чи повинні мовчати музи, коли на голови мирних жителів падають бомби і снаряди, а цілями для ракетних обстрілів стають музеї й пологові будинки? Очевидно, ця фраза риторична. Тому відповідь на питання про роль і місце українського інтелектуала в часі війни буде насамперед залежати від того, яке розуміння ми вкладаємо у термін «інтелектуал». У радянський період широко побутувало взяте ще з російських царських часів поняття «інтелігенція». Хоча тоді прийнято було говорити про «трудову інтелігенцію», вочевидь, маючи на увазі, що існує ще якась «нетрудова», яка невідомо чим займається, але в кожному разі є ворожою до «трудового народу» і панівної комуністичної ідеології. У ширшому світі інтелектуалів ще донедавна окреслювали як «людей розумової праці». Натомість тепер маємо іншу ситуацію. Сьогодні й це визначення не відповідає дійсності, бо переважну більшість працюючого населення в розвинутих країнах становлять люди, які не виконують важкої фізичної праці, а її все частіше перебирає так званий «штучний інтелект». Тобто очевидним стає факт, що сама зайнятість якоюсь розумовою працею аж ніяк не робить її виконавця «інтелектуалом». Отже, в сучасному світі саме це слово має якесь вужче значення, ніж раніше. Натомість завдання сучасного інтелектуала значно більші й відповідальніші, аніж його «колеги» років 100, 50 чи навіть 20 тому. Я спробую означити, що інтелектуали тепер – це люди, які творять і пропонують загалу певні сенси, надають нашому життю смислу, внутрішньої спрямованості та доцільності.

Напевно, що коли стаються такі катастрофи, як війна, роль інтелектуала полягає насамперед у тому, щоби зрозуміти і пояснити, чому́ і в чо́му стався цивілізаційний збій. І справді, це далеко не просте завдання – відповісти на елементарне питання про те, як у Європі знову стало можливим масове кровопролиття, яке всі, у тому числі й самі інтелектуали, уже десятиліттями відносили до назавжди подоланого минулого. Вважаю, що тепер думаючим людям усього світу, а не тільки України (бо те, що сталося, проблема не суто українська), варто прискіпливо аналізувати причини цієї катастрофи, ретельно вивчати, хто і як вигодував того «дракона», котрий так несподівано для багатьох на Заході з’явився на руїнах СРСР після проголошеного «кінця історії». Сподіваюся, такий аналіз допоможе знайти і відповіді на те, як нам цю війну зупинити, якою має бути перемога і як переобладнати майбутній повоєнний світ. Це все питання життя і смерті не тільки України, а всієї людської цивілізації.

Робити все для перемоги

Якщо докладніше зупинитися на ролі сучасних українських інтелектуалів, то вони прямо зобов’язані в умовах цієї війни зробити все, щоби Україна здобула перемогу. Щоби уникнути якихось двозначностей, хочу наголосити, що першочерговим завданням всіх українців є фізичний збройний спротив агресору. І чимало з них сприйняли цей заклик буквально. Маю на увазі тих відомих і ще малознаних, яскравих і перспективних, талановитих і просто геніальних учених, науковців, які зголосилися добровольцями на фронт, щоби зі зброєю в руках захищати рідну землю. Можу назвати й конкретні імена та прізвища з-поміж тих, кого знаю ближче: Антон Дробович – директор Українського інституту національної пам’яті, Іван Патриляк – Київський національний університет імені Шевченка, Вахтанг Кіпіані та Володимир Бірчак із середовища «Історичної правди», Олег Яськів – проректор з наукової роботи УКУ, наш аспірант Микола Мартиненко, а також мій заступник в Інституті історії Церкви Роман Скакун… На цих та інших подібних прикладах маємо найкраще свідчення того, що такі інтелектуали є людьми, які віч-на-віч з ворогом стали на захист того, про що говорять і пишуть. Їхній чин має бути для нас взірцем. І не стільки тому, що так можна переламати хід війни на полі бою, а насамперед тому, що вони готові ціною власного життя відстоювати ті цінності, які сповідують і репрезентують у своїй науковій діяльності. Ми ж повинні з холодною головою та гарячим серцем щосили підтримувати Україну, підтримувати наші Збройні сили, Нацгвардію, добровольчі батальйони і тероборону – весь фронт спротиву агресору, щоби його зупинити.

Але, крім лінії вогню, маємо ще один фронт. Кажу про подолання того зла, яким є сучасна російська недоімперія на чолі з путінським тоталітарним режимом. Зокрема, про її ідеологію, в основі якої лежить фактично нацистська концепція «життєвого простору» (Lebensraum) – якогось «руZZкого міра» та особливої «православної цивілізації», яка виправдовує «війну на знищення» (Vernichtungskrieg) і Української держави, і українців як нації. Її носіями є не лише путін та його найближче оточення, не тільки військово-політична верхівка росії… Тому боротьба з цією потугою, вирощеною у тому числі за допомоги багатьох «інтелектуалів» у білих рукавичках і затишних кабінетах, є завданням не лишень політиків і військовиків. Це в довгостроковій перспективі надзвичайно важлива мета, яка стоїть перед українськими мислителями і науковцями. Потрібно зробити все, щоби подібне більше не повторювалося. А це означає, що думати треба вже тепер, як демонтувати всю цю систему брехні й ненависті. Бо справжня перемога над агресором буде тоді, коли ворог з його ідеологією та політикою буде позбавлений можливості сіяти смертельну отруту в головах людей, а його дії будуть піддані моральному та юридичному осуду. Важко сказати, як і коли це станеться, але нема сумніву, що ми вже сьогодні повинні над цим дуже серйозно працювати, гуртуватися з тими людьми з усього світу, які розуміють необхідність та неминучість депутінізації росії.

І якщо ми вже говоримо про корені та розуміння сутності цієї війни, то серед притомних українських інтелектуалів не було і нема особливих сумнівів або дискусій щодо цього. Аналіз офіційної путінської риторики ще з початку 2000-их років, аналіз дій російської влади у конфліктах, які вона організовувала по всьому периметру колишнього СРСР, надуманий «захист російськомовного населення за межами Росії», а також системне переслідування внутрішньої опозиції, «віншування» своїх же громадян, які виступають за демократію, обзивання незалежних організацій «іноземними агентами» та інші тривожні «дзвіночки» задовго до початку повномасштабних бойових дій дали українцям чітке розуміння того, чим є сучасний російський режим, і головне, чого саме від нього варто сподіватися Україні. Навіть у самій росії лунали голоси про це. Особливо від декого з тих, кому пощастило вирватися звідти на Захід. Вони з жахом дивляться на те, що зараз діється. Серед них є й такі, що солідаризуються з Україною, навіть допомагають їй у боротьбі з путінською росією, бо розуміють, що її майбутнє, якщо вона його хоче мати, повинно перейти через ті стадії, які пережили країни-зачинщиці Другої світової війни: капітуляцію, демілітаризацію і деідеологізацію. Тільки тоді відкриється шлях для демократичного оновлення росії та надійного забезпечення тривкого миру і колективної безпеки.

Про постмодерн, чесність та відвагу

Паралелі та прямі аналогії в діях путінського режиму з темними і трагічними сторінками європейської історії ХХ століття були і стають все більш однозначними та очевидними. Але, на жаль, постмодерний світ і його інтелектуальний істеблішмент, який звик міркувати, що «правди немає, а є тільки різні точки зору», кожна з яких легітимна і має право на існування, не був ні морально, ні інтелектуально готовий до того, що хтось на початку третього тисячоліття просто може відверто брехати, поширювати ненависть і готуватися до війни на державному рівні. Це не вкладалося в жодні, так би мовити, логічні й прагматичні калькуляції, бо ж руйнування і кровопролиття буцімто нікому не потрібні, не вигідні. Тепер усім очевидно, що керівні еліти світу, в тому числі інтелектуали, які творили й обґрунтовували смисли для міжнародної політики, прорахувалися. Це мають визнати і вони самі. З другого боку, нам від цього визнання невелика втіха, бо наше завдання сьогодні полягає не в тому, щоби хтось підтвердив нашу правоту вчора, а щоб у нас було спільне завтра. Наша мета – зупинити і перемогти агресора з його людиноненависницькою ідеологією. І це має бути спільною метою для всіх тих, що поважають гідність і свободу людини, відчувають відповідальність за кожне людське життя, за які нам, і лише нам, доводиться тут і тепер платити таку високу ціну. А це означає, що справжню перемогу ми здобудемо лише разом, розвиваючи наявні та плекаючи нові мережі інтелектуальної солідарності, академічного партнерства і духовного побратимства.

Події цієї війни загалом спонукають переглянути весь концепт «постмодерну» і увиразнюють потребу бути чесними, говорити, що є правда, а що брехня, що добро, а що зло. Війна у цьому розумінні є періодом катарсису, коли «півтони» зникають, а вибір стає чітким і однозначним. Коли ти наочно пересвідчуєшся, що є або життя, або смерть, і починаєш розуміти, що одне і друге може бути гідним та достойним, або ж навпаки. І ти можеш, мусиш вибрати, на який бік стати, хоча не знаєш ні дня, ні години. Відкритість до сприйняття і прийняття засадничих етичних принципів у такі моменти стає просто життєво необхідною, бо дозволяє залишатися людиною. Як не парадоксально, робити це в мирних обставинах декому набагато важче.

Що я маю на увазі? Війна завжди супроводжується підсиленням контрастів: увиразнюються чесноти та героїзм і водночас спливає різне шумовиння. До прикладу, світ у захваті від того, як українці перемагають в кілька разів чисельнішого та до зубів озброєного ворога. Водночас дехто ще й дотепер не наважився назвати агресора агресором, а російську війну проти України і далі іменують «сумною подією», «кризою» чи просто «напруженою ситуацією». Все частіше лунають голоси, що, мовляв, санкції проти росії «надто жорстокі», а «простим європейцям» доведеться більше платити за газ. Ба більше, у розв’язанні війни винні «обидві сторони», а «бідні російські солдати» невимовно страждають від того, що прийшли «визволяти» українську землю від українців. Так, начебто путін із пістолетом особисто стоїть біля кожного вбивці, мародера, ґвалтівника і змушує його це робити. А «народ не винуватий», просто в нього «загадкова душа» і «велика та багата культура»… Загалом нам треба розуміти: що запеклішим буде наш спротив ворогові, що частіше будемо бити його в Харкові, Маріуполі, Чорнобаївці, то все більше буде з’являтися «стурбованих» голосів тих, що десятиліттями звикли усе релятивізувати, дбаючи тільки про власну вигоду. Тож завдання сучасних чесних інтелектуалів, особливо українських, дуже просте – називати речі своїми іменами, тим паче що ми маємо на це моральне право, бо усвідомлюємо, що навала, яка суне, хоче нас фізично і духовно знищити. Це не риторичні фрази, а дійсність. І те, що творилося і твориться на окупованих росією з 2014 року і тимчасово захоплених тепер українських землях, як-от зникнення людей, заборона релігійних спільнот і вилучення книг за заздалегідь підготовленими списками, тільки підтверджує сказане. Отже, ворог не залишає нам іншого вибору, ніж боротися і перемогти. Бо ми віримо і знаємо, що Правда на нашому боці!

 *д-р Олег Турій – проректор УКУ, директор Інституту історії Церкви УКУ

 

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту