Коментар до Становища Василіянського Чину в справі Українського Патріярхату

II

Переходячи до більш детального розбору Василіянського Циркуляра, в якому вияснювано становище Чину до справи створення патріярхату, хочемо зазначити, що переходитимемо по порядку за частинами, на які він поділений. Висловлюючи наше становище до поодиноких стверджень, скажемо в міру потреби й про речі, яких не згадується в документі, але які мають відношення до справи. Поминення деяких питань є в поодиноких випадках не менш важливе, як і згадка про них.

До Вступу.

У вступі до еляборату про справи патріярхату вживається декілька разів такі вислови: «наша Церква», «ціла наша Церква» і «цілість нашої Церкви». Кажеться, що для тої «цілости» Чин бажає працювати. Не визначено однак, що в цьому контексті означає таке визначення Української Католицької Церкви під оглядом юридично-організаційної структури й як далеко сягає ця цілість. Коли ж рівночасно згадується різні /в тексті: «усі»/ «церковні юрисдикції», постає неясність термінології, яка могла б бути незрозумілою і для самих ченців Чина. Правда,що писано це в 1964 році, але може якраз тоді варто було відзначити ясніше єдність і одність нашої Церкви. Тим більш, що коли мова в Документі про Чин, то тут виразно підчеркується суцільність поняття чину, називаючи його «корпорацією», щодо організаційної структури й єдности якої в нікого не може виринати сумнів. /Авторові цих рядків наголошення корпоративної організаційної структури монашого чину не подобається. Це дуже суб’єктивне окреслення, але факт, що крім цієї термінології в документі, церковні одиниці в деяких країнах Заходу власне діють на правах корпорацій вказує на певну небезпеку для Церкви взагалі. Бо таке «інкорпоровання» не є нічим іншим, як даниною визначеному сучасному економічно-суспільному ладові. В минулому Латинська Церква пережила великі труднощі саме тому, що в добу феодалізму підпала була цілковито під вплив тогочасного ладу. Варто пригадати, що Східні Церкви зуміли в минулому задержати більшу незалежність від того рода впливів. Особливо монаші чини на Сході не «феодалізувались» і не «інкорпорувались» і в тому постійно була їхня велика сила. Якщо ця сила й змаліла в останніх віках, то тільки внаслідок ворожих наїздів і завойовань/.

Власне наголошення єдности Чина у вступі Циркуляра є вимовним показником певного наставлення його сучасного проводу до засадничих питань Української Католицької Церкви. Коли єдність чину ставиться, як річ безсумнівну й самозрозумілу, то в той сам час, принайменше у 1964 році єдність і одність цієї Церкви визначено дуже загальним поняттям, що їх згадано вище. За таким протиставленням криється, може навіть несвідомо, певна традиція і груповий інтерес. Річ у тому, що чин, як такий, донедавна був одиноким об’єднуючим чинником, принайменше назверх, в Українській Католицькій Церкві і часто виступав як одинокий репрезентант цілої Церкви. Цього не могли в такій мірі робити владики, будучи кожний зокрема підпорядкованим безпосередньо Апостольській Столиці, а властиво Конґреґації для Церков Східнього Обряду. З обкроєнням прав галицьких митрополитів у другій половині 19-го століття, що позначилось в історії Вселенської Церкви особливими уніфікаційними й централістичними тенденціями й практиками, ці митрополити мали також неабиякі труднощі заступати в Римі інтереси цілої Церкви й користуватись правом та привілеєм репрезентувати її як одну цілу помісну Церкву.

До того, з політичних причин не допущено до з’єднання з тією митрополією Закарпатської церковної Одиниці, Чин однак був об’єднаний під одною капітулою і користувався тим упривілейованим становищем. Не хочемо сказати, що це було завжди зі шкодою для Церкви, але такий стан був щонайменше явищем ненормальним. І він мусів би бути зміненим, коли б була в минулому заіснувала можливість реставрації прав помісности, а тим самим і прав первоієрарха УКЦеркви – митрополита,верховного архиєпископа, чи патріарха, коли б в додатку наступило таке юридично-структуральне завершення організації нашої Церкви. Така можливість заіснувала із 2-гим Ватиканським Собором, коли рішено привернути східнім Церквам, а тим самим і Українській, права помісности. Практично, хоч і з трудами, здійснюється ця постанова на ділі від закінчення Собору в УКЦеркві під проводом Верховного Архиєпископа. Тим самим кінчається епоха і для Василіанського Чина. Очевидно, що із прероґатив, якими чин втішався з огляду на історичні обставини й які /прероґативи/ ми побіжно згадали, Чин, мабуть не схоче легко зрезигнувати. Шкода, що закінчення ненормального стану, який існував може бути лиш із користю для всієї Церкви і для самого Чина. Що належить до прероґатив первоєрарха і ієрархії помісної церкви, повинно ними здійснюватись. Чин має інші завдання і не нам їх тут пригадувати. Але чи минуле не заважує в великій мірі й на сучасність і чи не зумовляє певних труднощів, що їх треба вияснювати у Циркулярі?

Хоч дуже коротко, то все таки з ерудицією і насиченням підкреслюється у передмові історичну ролю і заслуги Чина для Української Католицької Церкви. Вони незаперечні. Але варто згадати при тому, що були й недоліки, про які, сподіваємося, сучасні його члени мають також можливість довідатись в часі студій історії свого згромадження. Вони так само заважували на розвиток цілої Церкви, як і вичислені досягнення.

До Першої Частини.

У цій частині напочатку продовжується у Циркулярі перелік заслуг чина в змаганнях за український патріярхат від найдавніших часів. В загальному це правильна пригадка, але однобічна. Визначні Київсько-галицькі митрополити 17-го і 18-го століття, стовпи унії у своїх змаганнях за патріярхат і повну помісність УКЦеркви діяли як первоєрархи цілої Церкви і факт, що вони були деякий час, деколи досить коротко, ченцями ЧСВВ, не був рішаючим. Очевидно, що кожний сучасний чернець чи братчик чина може й має право гордитись цими велитнями минулого. Але коли він почне читати великий архівний матеріал, що про його видання заходами чина згадується у Циркулярі, він може прийти й до іншого переконання – що така монополізація чином дороги до вищих церковних достоїнств мала й свої поважні шкідливі наслідки для Церкви. Вона призвела до дуже гострого поділу між білим і василіянським клиром зі шкодою для цілої Церкви в минулому. Вона була й причиною, принайменше в певній мірі, інтелектуального й морального занепаду світського клиру у 18-му столітті. Це. бачили й з того здавали собі справу кращі владики, що самі формально були вихідцями із Чина й старались це лихо направити, як нпр. єпископ львівський а згодом митрополит Київський і Галицький Лев Шептицький. Його труднощі з чином скінчились щойно з розвалом старої Польщі й були виповнені затяжними та дорогими процесами за катедральний храм св. Юрія у Львові, що його чин старався собі привласнити. Варто при тому додати до згадки про старання в справах УКЦеркви й патріярхату ченцями ЧСВВ у Варшаві і Відні, що власне згаданий митрополит був змушений відмовитись від послуг членів чину й здатись на дуже маленьку горстку освічених світських священиків, вихованців оо. Театинів. Його старання у Відні на захист прав УКЦеркви у критичному часі після першого розбору Польщі вів світський священик Іван Ґудз, переписка якого з митрополитом як і меморіяли до австрійських властей та звіти із авдієнцій, особливо у цісаревої Марії Терези, на щастя збереглися. Згадуючи цей епізод з історії Церкви, хочемо лиш сказати — для рівноваги, що не в усьому виключно заслуги одного монашого чина, хоч великого й могутнього у минулому.

До ствердження про дослідно-видавничу діяльність чина, що вже у 1964 році досягнула біля 70 томів видань «історичної і архівної документації», доводиться ствердити, що й в тому відношенні проявилась певного рода монополізація і, як виходить, замовчання зусиль попередників в цьому ділі. Маємо на увазі довгу підготову таких видань напередодні 2-гої Світової війни бл. пам. слуги Божого Андрея, митрополита Галицького та його співробітників. Згадка про це находиться у передмові до I-го тому Історичних Монументів України /видання Укр.Кат.Університету, Рим,1964 р.,ст.ІУ/ де сказано,що «…треба віддати довг справедливости й признати прилюдно, що далекосягла і преважна думка видати історичні документи й відкрити усім історичну правду про нашу Церкву й наш нарід належить митр. Андреєві і ніхто не може собі присвоювати її і унезалежнювати себе після того від неї». Бл. пам. Кир Андрей заки став єпископом і митрополитом був ченцем василіянином і тому тимбільше було б вказаним його працю в тому напрямі згадати без шкоди для чина, нпр. у двох перших томах, т.зв. Папських Документів /Рим 1953-1954/, де висловлюється зичливі признання у передмовах різним особистостям церковного життя, за їхню поміч у тому труді. Хто зна чи хоч би маленька згадка про піонерську працю Кир Андрея, не причинилася б була до того, щоб оминути непорозумінь і навіть неприємностей, що згодом навістили чин та заторкнули посередньо різні складові одиниці нашої Церкви. Признаємо, що критикувати когось за те, що «не було зроблене» не є в засаді вповні оправдане, але в цьому партикулярному випадку важко повздержатись від критичної завваги з огляду на наслідки такого недогляду. Недогляд цей, на жаль, був прикладом загальної тенденції, що її вже згадали вище. Як ще один приклад свого рода монополізації чина вкажемо на переклад і видання укр. мовою Святого Письма, чи популярно: «Василіянської Біблії» /Рим 1963/. Виключивши можливість співпраці у тому епохального значення для кожного народу ділі /бо таким вважається переклад святого письма на модерні мови/ відомих фахівців серед клиру, включно з владиками, і включивши в склад ред.-колеґії ченців чину, що не відомі як фахівці біблісти, чин фактично й непотрібно заподіяв собі свого рода кривду та викликав невдоволення серед частини священства, а також причинився до того, що праця ця згодом дуплікувалася, триплікувалась і т.п. І знову приходиться сказати,що сама ініціятива заслуговує на признання, але її переведення викликає застереження. Під сучасну пору того рода ініціативи серед інших народів переводять відповідальні чинники спільно зусиллями всіх існуючих сил, часто у співпраці навіть фахівців різних віровизнань та за порозумінням верховних властей тих віровизнань. Іншими словами — не силами одного чина, ані навіть одного віровизнання, а спільно.

У цій частині Циркуляра окремий параграф присвячено ролі Архимандритові чина о. Атанасію Великому у підготовчих працях 2-го Ватиканського Вселенського Собору, в роках 1960-1962, особливо про його старання в справі українського патріярхату. Дещо про те інформувала українська преса. Про решту, очевидно з огляду на стиль праці церковних інституцій неможливо більше довідатись під сучасну пору. Щойно наступні Генерації зможуть мати ясніший образ; це покаже історія, як стверджується в документі. Немає причини підозрівати злої волі ні в тому ні в інших випадках. Є однак одна невеличка трудність. Німецький дослідник Й.М.Гек, абат чину св. Венедикта, стверджує, що Підготовча Комісія 2-го Ватиканського Вселенського Собору запропонувала була створення патріярхату «для українців /в екзилі/».

Текст його коментаря до Декрету про Східні Церкви, Лексикон для теології і Церкви, 2-ге видання Гердера, 1966, «Другий Ват. Собор»,. част. І, стр. 376/. У Циркулярі однак виразно підчеркується, що зі сторони «Компетентної Комісії» був представлений дезидират «щоб піддати студії справу піднесення до патріярхальної гідности Київську Митрополію». Не знаємо й не можемо знати чи йдеться тут про розбіжність, яка стосується того самого проекту, чи про два різні дезидирати в тій самій справі. З огляду на те, що у ЗСА довший час кружляли непокоючі відомості начеб то в Римі плянували створити в цій країні «візантійський патріархат» для всіх східніх, якому підлягала б і наша Церква, було б корисним і побажаним, щоб чимскоріше чинники, які мають відомості про правдивість таких пропозицій, якщо вони справді існували, цю справу чимскоріше й компетентно вияснили й тим самим причинилися до остаточного успокоєння розбурханих умів і пристрастей.

Особливо ніяк не можемо згодитися з твердженням, що справа українського патріярхату була винесена перед оо. Собору «поза програмовим та психологічним контекстом». Якщо йдеться про першу частину твердження, то хай буде вільно завважити, що раз справи східніх церков подібно розбирались у підготовчих працях, були дискутовані на самих сесіях собору, були в великій мірі причиною чому бл. пам’яти Іван XXIII рішився скликати Собор, так тоді логічно Собор повинен був бути приготованим на те, що й партикулярні справи поодиноких церков виринуть і до них треба буде забрати становище, включно із справою українського патріярхату. Якщо під час другої сесії Собор звернув свою увагу в сторону екуменізму, то тим-більше повинен був він в першу чергу розв’язати проблеми тих партикулярних церков, які в минулому в ім’я екуменізму з’єднались з Римським престолом. Якщо цього не були отці собору готові зробити, то які ж тоді могли вони мати ілюзії що до тих церков, які дальше відділені від Риму. Говорячи прямою мовою можна спитати – чи могли вони щонебудь обіцяти тим, що мали 6 в ім’я екуменізму з’єднатись з Римом, коли рішили по мачишиному потрактувати тих, що зробили це в минулому? Якщо йдеться про другу частину твердження /«психологічний контекст»/ то треба сказати, що коли йдеться про українського контрагента, то кращого «контексту» не буде скоро й що до того, то ледве чи можуть бути сумніви. Інша річ, коли йдеться про «римський психологічний контекст». Він не був явищем соборовим, ані явищем новим, а звичайним продовженням централізаційної політики курії, яка без огляду на психологічні складності буде вперто боронити своїх прероґатив безпосередньої контролі над нашою й іншими східніми церквами. Так що до того не можна робити собі ілюзії і в жодному випадку робити закиди будькому та пояснювати невдачу в тому випадку тактичними помилками. Таких, якщо йдеться про стислість, не було, бо тільки пресією Собору на курію можна було зломати її спротив. Навіть якщо це не вдалось – спроба була оправдана й потрібна. Якщо б вона була вдалась, успіх був би щонайменше подвійним, бо ерекція патріярхату рішенням Вселенського Собору очевидно має своє особливе значення хоч би з престижевих причин. Крім цього це в дусі традиції Вселенської Церкви й виключає «спеціяльну ласку», яка нераз не зовсім побажана.

/Закінчення буде/

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>