Коріння ідентичности Церков

На цю тему появилась у польській мові цікава праця Богдана Цивінського під назвою: Bohdan Cywinski: Ogniem probowane, tom I, Korzenie tozsamosci, («Вогнем випробувані», том І, «Коріння ідентичности»), 347 сторінок, видана заходами Папського Інституту Церковних Студій у Римі 1982 р. Праця, що появилась наприкінці 1982 року, охоплює церковну проблематику, а точніше подає цінні інформації про католицькі Церкви середньо-східніх європейських народів. Згідно з інформаціями, що подані в книжці, то праця «Коріння ідентичности» була написана у Варшаві між січнем 1979 р. і червнем 1980 р. Значить, автор Богдан Цивінські писав у Польщі. З поданої літератури, якою користувався, випливає, що польські дослідники, в сучасній комуністичній Польщі, мають вільний доступ до джерел. До речі, праця Б. Цивінського під тим оглядом не є першою.

Автор наприкінці праці підкреслює, що його праця не є науковою синтезою, але спробою представлення порушених питань, додаючи до цього, що йому з різних причин не вдалося перемогти мовних перешкод, але зробив все, що було в його силах і спроможностях. На основі прочитаного можна прийти до висновку, що заввага про те, що його праця не є чи не має претенсій бути науковою, є до деякої міри висловом скромности. Праця написана з почуттям відповідальности і, як видно з поданої літератури, базована на джерелах.

Богдан Цивінські свою працю починає цитатою: «Ідіть і навчайте всі народи, хрестіть їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Цим він дає широку, всесвітню площину християнства, якого не можна обмежувати, чи приписувати до якогось народу, чи якоїсь одної раси. Він вказує на завдання Церкви, і які ці завдання Церкви, крім засадничого завдання — ширити Євангелію, нести благу, добру вість, у залежності від країни й обставин, вони, ці завдання Церкви, міняються. При цьому автор зазначує, що завданням його праці – це вказати і показати різниці у католицькій Церкві у середньо-східніх країнах Европи, що їх принесла після Другої світової війни історія. У сферу його обговорення входять країни, які після другої світової війни попали в орбіту більшовицького комунізму, включно з Югославією, яка в цьому сенсі є незалежною від Москви.

Автор праці сам перед собою ставить питання: «Як це все описати? Як знайти формулу, якою можна б всесторонньо схопити ці збірні експерименти». Звичайно, це не легке завдання, але автор з нього вив’язався. Він називає ці експерименти, ось вони: «Конституційна свобода сумління і пастирські листи з цензурними викресленнями, знімання хрестів зі стін шкільних кляс і гандлювання святими образами з Заходом, світопоглядові іспити на студіях і медалик під червоною краваткою, священики в таборах праці і тайне свячення священиків, стотисячне місто без місця на церкву і нелегальна будова каплиць під час одної ночі, збірна еґзальтація паломників і самітність страху у кімнатах переслухань, гори брошур про Ватикан на службі імперіялізму і Новий Заповіт, переписаний у грубому зошиті, на половині перервана думка у проповіді й заховані мікрофони на конференціях єпископату, змінене обличчя Міндсенті на процесі й комуністичні провідники на папських авдієнціях, з’їзд священиків-патріотів на телевізійному деннику і нічне визнання партійних Нікодимів… Все це виявляється в тій дійсності й очікує зрозуміння».

Всі ці питання автор старався належно схопити, проаналізувати і вказати, як вони розв’язувались у різних країнах по-різному. До середньо-східних країн Европи автор зараховує країни, які до 1937 року від західніх кордонів Радянського Союзу на захід були вільними. Для цього подає окрему карту, на якій такої країни, як Україна, немає, вона є поділена між Польщею, Румунією, Чехо-Словаччиною і Мадярщиною. Автор, розглядаючи поодиноко ці країни, згадує також існування в цих межах нашої Української Католицької Церкви, чи як тоді її називано — греко-католицькою.

Автор до з’ясування Української Церкви підійшов з історичної перспективи. Він наголосив домінуючий вплив польської культури, яка була тісно зв’язана з римо-католицизмом. Польський католицизм виявився агресивним у поході на схід. Добре поставлене єзуїтами шкільництво у багатьох випадках було вирішальним чинником. Ця польська релігійно-шкільна виструнченість була для деяких українських верств, зокрема по містах, провідної верстви і частково міщан, захоплююча, і вони переходили на латинський католицизм і польщились. Остоєю православ’я залишалось непорушним село. На такому тлі народжувалась унія. Українська ієрархія, бачучи складну ситуацію, старалась рятувати, що тільки було можливе. Як автор підкреслює, що до унії з Римом приступили слабші й менше свідомі єпархії або підлеглі ієрархи, що були більше схильні до політичного опортунізму. Чи дослівно так було, автор не подає окремих для цього доказів, ані не покликається у тому відношенні на джерела. Для ясности треба сказати, що польські джерела того часу трудно прийняти за об’єктивні. Це радше опінія польських дослідників, що її беззастережно повторив вдумливий автор Б. Цивінські.

Можемо назвати факт, що Рим довгий час вважав наші молитви, як неадекватні й тому їх підсилював своїми, латинськими. Хто міг давати таку опінію про наші молитви, не важко догадатись… Згодом виявилось, що наші літургічні молитви куди глибші і змістовніші, ніж латинські. Відомий професор історії та релігії в Єльському Університеті, в Нью-Гевен, д-р Ярослав Пелікан, на симпозіюмі у тридцятьріччя ліквідації УКЦеркви, 19 квітня 1975 р. у Філядельфії, говорив про духовість Західньої і Східньої Церков.

Різниця між ними лежить у духовій настанові. Східню Церкву характеризує людська доброта, зрозуміння і м’якість, а Західню — суворість і логічний строгий прагматизм. Я.Пелікан вказував на глибокий зміст молитов Східніх Церков. При цьому відмітив, що на Сході було дуже поширене почитання культу Божої Матері. Таки західня Церква взяла зі Сходу культ почитання Божої Матері.

Можна погодитись з Цивінським, що Рим потрактував унію з нашою Церквою, як перший крок до окатоличення Росії. Також правдою є, що уніятські «плебеї» не були мило бачені у польській Церкві. Наша ієрархія і священики не одержали тих прав, що мали поляки. Крім цього, з унією не перестала діяти православна Церква. Унія не дала сподіваних наслідків ні для українців, ні для поляків.

Автор робить цікаві підмічення, порівняння і твердження. Порівнює Церкву до старого, урослого дуба, що його коріння глибоко розгалужені так, що його важко зрушити, не зважаючи на великі бурі. Підкреслює, що серед цього середньо-східнього простору Европи, який був домінуючо католицьким, — Польща була і є одним з найбільших католицьких осередків. Після всіх жахливих переживань Другої світової війни все ще уціліло 23 мільйони католиків-поляків. Всі католицькі церкви в 1944 р. на середньо-східніх теренах Европи виходили з тої самої вихідної точки, маючи проти себе атеїстичний більшовицький воюючий комунізм. В цій ситуації потужну ролю відіграли сільські амвони, з яких безперебійно ширилось Боже слово, добра і блага вість.

Кожній з цих країн на терені середньо-східньої Европи: себто чехам, словакам, угорцям, румунам, словінцям, хорватам, литовцям, полякам й українцям автор присвятив окрему увагу, подаючи статистичні дані, початки християнства, процеси розвитку і зробив докладну аналізу, як мається ситуація під сучасну пору. Всі ці дані автор спер на джерельних матеріялах, які були йому доступні. Можна припускати, що не всі джерельні матеріяли були йому доступними. Тут не будемо зупинятись на обговоренні інших країн, що було б корисно, але це забрало б нам багато місця, тому обмежимось до обговорення і представлення, що стосується нашої Української Католицької Церкви, яка в праці виступає під назвою «греко-католицька Церква».

Свідки народньої гіркоти

Під такою назвою автор праці присвячує окремий, четвертий розділ нашій греко-католицькій Церкві у межах передвоєнної Польщі, у «Малопольсце Сходнєй», себто на західньо-українських землях. Автор подає за даними «Ануаріо Понти-Фіціо 1943», що у час вибуху Другої світової війни наша Церква нараховувала 3 мільйони 587 тисяч вірних. Наша Церква складалась з трьох дієцезій: митрополія — львівська, перемишельська і станіславівська, разом з Лемківщиною, у яких вірні, були згуртовані у 2,491 парафіях з 2,284 священиками.

Автор підкреслює, що «у багатьох випадках ця Церква становила частину католицької Церкви у Польщі». Чи справді так? В книжці немає для цього потвердження. Брати за критерій, що, мовляв, наша Церква колись народилась і існувала на землях, на яких багатовікова традиція в’язалась багатьма зв’язками з польською давньою її державною культурою, не є вистачаючим. Ці питання автор розвиває і вияснює.

Автор задає риторичне питання, чому, властиво, греко-католицька Церква була обмежена до «Малопольскі Сходнєй», тоді, коли від Збруча на схід є центральні землі України, де живе вдесятеро більше дійсних українців, на яких не могла поширитись греко-католицька Церква? Здавалось би, що автор, ставлячи це питання, не є зорієнтований в історії, яка здійснювалась на українських землях. З дальших висновків випливає, що він добре зорієнтований, чому так сталось. Цивінські також звертає увагу, що, властиво, коли брати до уваги українців, як цілість, то православна віра повинна б бути національною релігією, але греко-католицька віра є відламом меншости, але, як він підкреслює:

«В дійсності такому поглядові бачення заперечують дії розвитку української національної свідомости і українських державно-творчих прямувань, які без порівняння сильніше розвинулись власне тут, на заході, під скіпетром (берлом) Австрії, а згодом у міжвоєнній Польщі — постійно у контакті з польською культурою, а ніж на властивій Україні, будучи через покоління під владою царської Росії, а пізніше радянської. Якщо за тим можна квестіонувати признаваний греко-католицькій Церкві титул української національної Церкви, то в кожному випадку треба згодитися, що вона є Церквою українського п’ємонту» (стор. 109 і 110).

Цікава і не позбавлена певних рацій думка і аналіза цих питань. Трохи нижче на стор. 110 він робить наступне ствердження, що є продовженням попередньої думки:

«Закорінення християнства в життя народу, в Малопольщі Східній далеко переходить дії самої греко-католицької Церкви, сягаючи щонайменше XI століття».

Автор праці дальше вказує, які були шляхи і пов’язання Кракова з Києвом і Київською Руссю. Своїм представленням дає дещо відмінне й нове трактування цих проблем. Він в дальшому зупиняється над історичним розвитком подій на Русі та аналізує, як вона занепадала. Вказує на факти, які спричинились до здійснення унії Української Церкви з Римом, яка сталась у Бересті в 1596 р. Власне тут автор підкреслює, що львівська, а також перемишельська з луцькою дієцезіями залишились православними. Ці дієцезії своїми місійними впливами діяли на схід — «в Україну, вносячи нитку оборони православної віри у свідомість козаків, що бунтувалися проти польських панів. Тоді, власне, на порозі ХУІІ століття — перший раз ця, в той час православна Церква, своєю дією піддержала українську свідомість етнічної окремішности». Ці факти у нас, українців, а зокрема коли ж ідеться про православних українців, призабулись, а їх варто мати на увазі.

Сто років після цих козацьких подій ситуація стала іншою. Козацька держава упала і давно була похована. Росія розпростерла руки і повела свою православну місію навертання українців-католиків на православ’я. Де цього не можна було зробити «мирним» натиском, то Москва здійснювала силою. І так в скрутній ситуації на переломі ХVІІ і ХVІІІ століть опинилась львівська і перемишельська єпархії, а згодом за ними — луцька на Волині прийняли унію з Римом. Автор праці у своїй аналізі ситуації того часу робить наступне ствердження: «зміна православ’я на греко-католицизм була надзвичайно вдалим кроком з точки погляду збереження окремішности цієї третьої нації, котра від поляків відгородилась мовою і обрядом, відгороджувалась в цьому моменті бар’єром віри від наступаючої російської потуги».

З бігом історичних подій, завдяки тому, що західньо-українські землі попали під австрійську окупацію, греко-католицька Церква вижила, розвинулась і зміцніла. Завдяки австрійському урядові у Відні постала богословська академія для уніятів Семигороду, Галичини, Підкарпатської Русі і Словаччини. В 1787 р. давню львівську семінарію було заступлено урядовими Рутенськими студіями з факультетами філософічним і богословським. В 1807 р. львівська греко-католицька дієцезія була піднесена до гідности митрополії, що означало унезалежнення її від підлеглости цареві Києва. Автор підкреслює, що це для греко-католицької Церкви було багато, це дало їй можливість дальше рости і розвиватись. Без сумніву, греко-католицька Церква за свої досягнення і розвиток багато завдячує Австрії, яка допомагала їй уціліти від російської навали, але також охоронила її від польонізаційних впливів, чого автор книжки не згадує. Автор пише: «Окцединтальний напрям, свідомо шукав української ідентичности, одночасно був в опозиції до польськости, як і росіянства у церковних справах, але прямував до зближення обряду до латинських взорів, а в радикальних захопленнях навіть вважає потрібним впровадити для священиків целібат». На жаль, цей факт, себто впровадження целібату, у нашій Церкві не відбувся з таким невинним захопленням, як пише автор Б. Цивінські.

Справа целібату, яка вирішувалась на львівських синодах 1891 і 1897, має свою довгу історію. Це окрема тема, для себе тут належить тільки згадати, що до впровадження целібату у нашій Церкві причинились не тільки польські політичні кола, але також польська Церква, а зокрема тодішній польський кардинал Лєдуховський, який в той час мав у своїх руках керму Пропаганди для поширення віри. Від цієї установи і наша Церква була залежна.

Як так сталось, що учасники синоду були відкинули цілковито справу целібату, але у Римі вона була затверджена у дусі, що її прийняли наші синодальні отці. Очевидно, цю справу добре підробив кард. Лєдуховський і дав Для затвердження папі (гляди — Висвітлення до історії львівських синодів з років 1891 і 1897). Звичайно, що цього факту автор праці міг не знати, бо ж ця історична деталь дуже завуальована. Автор виходить з попереднього твердження, що греко-католицька Церква прямувала до латинізації і целібату та ставить інше, потверджуючи попереднє. Він пише: «Після Першої світової війни у греко-католицькій Церкві віджив спір між традиціоналістами, оборонцями інтеґральности східнього дідицтва греко-католицизму і прихильниками часткової латинізації обряду. Уміркованим традиціоналістом був сам митрополит Шептицький, натомість протилежне становище займала більшість василіянського чину, а також станіславівський єпископ Григорій Хомишин…». Правдою є, що наша Церква бачила велику загрозу від російського православ’я, а воно було безоглядне, і старалась якнайдальше втекти, щоб відрізнитись від православ’я. Втікаючи від одного, попадала в другу небезпеку, приймаючи деякі латинські практики, а деякі з латинських практик були нашій Церкві накинені. В такій ситуації не було легко вдержатись і задержати свою українську східньо-обрядову ідентичність й окремішність. Мабуть, Б. Цивінському, як вдумливому авторові, було і є трудно ці нюанси добачити.

Автор подає точний історичний перебіг подій, прихід більшовиків на західні українські землі в 1939 р. Вказує, як Москва вже тоді робила заходи, щоб наша Церква повернулась на православ’я. Православний митрополит Сєрґей був вислав до Львова митрополита Миколая (Ярусевича) з місією закликати до православ’я, але цим плянам перешкодила німецько-більшовицька війна. Згадує 30 червня 1941 року і пастирський лист митрополита Андрея Шептицького у цій справі, творення Української Дивізії «Галичина» і постання УПА. Не поминає згадати українсько-польських непорозумінь, сипання могил, антипольські виступи, включно з збірними братовбивствами. На тлі такої понурої ситуації приходить Червона Армія. Під кінець цього розділу автор пише: «Жодний, хіба поза німцями, нарід не заанґажувався так глибоко у боротьбу проти версальського ладу, як українці. Жодний теж не зазнав так болючого і тотального біологічного винищення і духового упадку». Слід підкреслити, що в загальному автор Богдан Цивінські добре вив’язався з свого завдання. Він у міру своїх спроможностей і можливостей провів дбайливу й порівняльно об’єктивну аналізу церков у середньо-східніх країнах Европи і підкреслив важливе значення Церкви у розвитку цих народів. Його праця з цікавими, а навіть у деяких випадках оригінальними поміченнями заслуговує на признання і увагу.

М. Галів

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>