Криві дзеркала їхньої війни

Так сталося, що Україна ніколи не була тихою гаванню виключно для однієї релігійної традиції. Пристрасті довкола віри у нас вирували завжди. Вже літописні розмисли князя Воло­димира перед хрещенням України-Русі є відгуком вагань тогочасного суспільства. Стрижневим питанням, довкола якого з розмаїтими швидко­стями вирували суспільні пристрас­ті, завжди було: яка віра правильна? Як відповіді, так і постановку самої проблеми різні люди розуміли по-різному. Завдяки всьому цьому ми є спадкоємцями багатогранного пласту полемічної літератури, але й досі несемо тягар переслідувань і нищень за релігійною ознакою. Хіба не Русь нищила Русь? Хіба не ми докотилися до того, що не послухалися ініціативи своїх же пастирів Йосифа-Вельямина Рутського та Петра Могили у XVII столітті про потребу спільного Київ­ського Патріархату в єдності зі Святим Престолом у Римі? Хіба не «щирі українці» презирливо відкинули про­ позицію Андрея Шептицького щодо єднання уже в столітті ХХ-ому? Хіба не ми всі стояли спільно в 2013 – 2014 роках і декларували єдність, а тепер дехто з нас шукає способів, як би то її уникнути та ще й звинуватити в цьо­му інших? Відповіді на ці запитання є очевидними, але є й люди, від яких залежить реальне єднання, які пого­джуються з ними чомусь лише на па­пері. На ділі ж маємо інформаційну війну, яку поважні представники де­ яких конфесій планомірно десятиліт­тями ведуть проти тих, кого їхня тра­диція дозволяє приймати як братів у вірі.

Повний текст статті читайте у друкованій версії журналу

 

 

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt