Так сталося, що Україна ніколи не була тихою гаванню виключно для однієї релігійної традиції. Пристрасті довкола віри у нас вирували завжди. Вже літописні розмисли князя Володимира перед хрещенням України-Русі є відгуком вагань тогочасного суспільства. Стрижневим питанням, довкола якого з розмаїтими швидкостями вирували суспільні пристрасті, завжди було: яка віра правильна? Як відповіді, так і постановку самої проблеми різні люди розуміли по-різному. Завдяки всьому цьому ми є спадкоємцями багатогранного пласту полемічної літератури, але й досі несемо тягар переслідувань і нищень за релігійною ознакою. Хіба не Русь нищила Русь? Хіба не ми докотилися до того, що не послухалися ініціативи своїх же пастирів Йосифа-Вельямина Рутського та Петра Могили у XVII столітті про потребу спільного Київського Патріархату в єдності зі Святим Престолом у Римі? Хіба не «щирі українці» презирливо відкинули про позицію Андрея Шептицького щодо єднання уже в столітті ХХ-ому? Хіба не ми всі стояли спільно в 2013 – 2014 роках і декларували єдність, а тепер дехто з нас шукає способів, як би то її уникнути та ще й звинуватити в цьому інших? Відповіді на ці запитання є очевидними, але є й люди, від яких залежить реальне єднання, які погоджуються з ними чомусь лише на папері. На ділі ж маємо інформаційну війну, яку поважні представники де яких конфесій планомірно десятиліттями ведуть проти тих, кого їхня традиція дозволяє приймати як братів у вірі.
Повний текст статті читайте у друкованій версії журналу
