Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Куди прямує Ватикан?

(Папа між релігією і політикою)

Під таким наголовком появилася в Німеччині книжка Райнгарда Рафальта, яка з’ясовує напрямні східньої політики папи Павла VІ-го. До автора та його поглядів можна мати довір’я, бо він провів біля 20 літ на різних постах німецької дипломатичної служби в Римі та є обізнаний з політикою сучасної Церкви. Автор у п’яти розділах застановляється над такими питаннями, як напр., чи зірвання з традиціями Церкви дасть очікувану свободу модерному християнинові у зміненому світі; які сили натискають на Ватикан; яка є роля сучасного католицизму в світі; та, куди прямує Ватикан?

Рафальт твердить, що непевність внутрі Церкви охопила також Ватикан. Папа Монтіні стремить назовні до світового миру і для тої цілі приймає позу поступової людини, але внутрі Церкви залишається понуро-консервативною людиною, щораз то затискаючи структуру централізації своєї влади над священством та вірними. Щоб виглядати модерним, Монтіні відкинув римську церковну традицію, впровадив реформу літургії, усунув латинську мову та довів до того, що римська Церква зірвала з власною історією.

А щоб ця змінена Церква всетаки відігравала якусь напрямну ролю в житті людей, то Монтіні піддавсь месіяністично-совєтській ментальності про «святу Росію» та стремить до запевнення миру в світі шляхом договорювання з православною Церквою і урядом СРСР, сподіючись, що він об’єднає всіх православних світу з Римом ще за його життя. Ця безприкладна відсутність історичної свідомости в папи Павла VІ-го привела до засадничих помилок в його політиці, а надходячі останньо інформації вказують, що папа є огірчений на своєго партнера московського патріярха та тратить до нього довіря. І тому цікаво було б нам знати, якими досягненнями закінчилась недавна розмова папи Монтіні з Ґромиком, та чи взагалі була яканебудь згадка напр, про Українську Католицьку Церкву на терені УРСР, чи дійсно папа лише висунув домагання на створення трьох римо-католицьких дієцезій (Львів, Вільно, та ще одне на Волині) на терені СРСР, як про це неофіційно розповідають.

Одне є, на жаль, ясне. Монтіні й його курія примикають очі на переслідування УКЦ на терені СРСР, а на знак доброї волі супроти СРСР поволі ліквідують надбання тої Церкви у вільному світі.

В тому сенсі треба розглядати теж письмо кардинала Війо з листопада 1972-го року до українських владик про те, що «Українська Церква не має жодної правосильної влади, що стоїть понад єпископами, крім Апостольської Столиці».

В той спосіб Монтіні постановив знищити самостійний характер Укр. Катол. Церкви, що був ґарантований Берестейською Унією. Від тепер курія буде номінувати лише таких владик, що будуть піддержувати політику Ватикану звернену на розпорошування УКЦ, бо цього вимагає порозуміння з СРСР. Папський міністр закордонних справ архиєпископ Касаролі недавно заявив, що «якщо цю східню політику нам пощастить проводити через 15 літ, то СРСР стане християнською, або навіть католицькою державою». Це звучить як фантазія хворого мозґу, однак це, на жаль, ідея східньої політики папи Монтіні. В виду цеї політики — спостереження Рафальта змушують нас глядіти з деяким песимізмом на перспективи розвитку нашої Помісної Церкви.

Є.Ґ.

(Думки автора, що стосуються Української Католицької Церкви, передаємо в перекладі. «Сучасність» з квітня 1974, стор. 77-85).

 * * * * * * 

 Для Йоанна XXIII діялог з комуністичним світом був не метою, а лише засобом до порозуміння з православ’ям… Важлива причина для Собору, що його він скликав, лежала в намірі зменшити століттями тривале напруження і спонукати православ’я до ревізії свого погляду на папську Церкву за допомогою наперед зроблених авансів. Йоанн був переконаний, що Собор значно втратить на вартості для цілого християнства, якщо православ’я не прислало б щонайменше спостерігачів. Ці знову ж не мали б прийти тільки з Константинополя або з Атен, вони мусіли бути вислані основною кількістю православних Церков. В ньому пункті проблема стала політичною. Дев’ятдесят два відсотки православних християн жили в комуністичних країнах. їхні Церкви є зв’язані з державою і не є спроможні діяти без згоди двох інстанцій — власного уряду і Московського патріярхату. Однак, патріярх усіх росіян є зв’язаний настановами радянського уряду. Якщо, отже, Йоанн хотів досягнути, щоб на Соборі з’явилися православні спостерігачі зі східнього бльоку, то насамперед мусіло бути досягнене узгіднення з Кремлем. А там виявляли готовість до розмов тільки тоді, коли Свята Столиця виразно відмовиться від своєї дотеперішньої антикомуністичної постави. Йоанн, який також у кожному атеїсті бачив насамперед людину, був згідний.

З другого боку, був тут Атенагорас, константинопільський патріярх, держатель єпископського престолу, що його заснував апостол Андрей. Йому, посеред православ’я, належала почесна першість, що її визнавала навіть Москва, як довго він її тільки тримав, але нею не користувався. Та саме це тим часом і зробив Атенагорас. У багатьох листах до Йоанна XXIII він запропонував започаткувати розмову про те, як можна було б покінчити з майже тисячолітнім церковним роздором. Така ініціятива зробила для папи неможливим, щоб виключити патріярха у питанні православних соборових спостерігачів. З другого боку, росіяни могли розцінювати римські безпосередні переговори з Атенагорасом як перебільшення його почесного примату, а слідом за ним як афронт супроти московського патріярха. Чейже вже в 1960 році в Атенах заявив шеф уряду зовнішніх справ російської Церкви архиєпископ Никодим, то константинопільський патріярх не має ніякого права говорити від імени цілого православ’я. Гуща труднощів.

Йоанн зважився на двоторову методу, то доводило, що «старий парох» був незвичайно зручним дипломатом. У серпні 1962 року, отже, за два місяці перед початком Собору зааранжовано зустріч у Парижі між Никодимом і уповноваженим Секретаріяту для єдности християн, монсіньйором Віллебрандсом – сьогодні він є кардиналом. При цьому Никодим ласкаво прийняв до відома, що під час Собору не дійде ні до якого засудження комунізму. Це відкрило Віллебрандсові дорогу до Москви, де він перебував від 27 вересня аж до 2 жовтня, щоб усунути дальші політичні застереження проти Собору, що мав початися 11 жовтня. Ані Віллебрандс, ані Державний секретаріят у Римі не підозрівали підступу, який саме пустили в рух росіяни, щоб увиразнити своє розуміння скалі вартостей між православ’ям, Атенагорасом і Ватиканом.

Тим часом Йоанн передумував, чи запрошення для православ’я, — до якого належали і греки, — він має скеровувати загально через Атенагораса, чи висилати до кожної краєвої Церкви окремо. Він вирішив — через патріярха, бо йому виглядало образливим оминути його. Атенагорас, який знав росіян, зараз запитав у Москві, чи спостерігачі пішли б до Риму, бо він не хотів діяти всупереч тамошньому рішенню. Він не отримав жодної відповіді. У цей самий час Віллебрандс вислав каблеграму з Москви до Риму, повідомляючи, що росіяни схильні прийти при умові, що вони отримають з Ватикану безпосередні запрошення. Від цього моменту можна аналізувати події вже тільки за календарем:

4 жовтня. Кардинал Беа, шеф Секретаріяту для єдности християн, телеграфує до московського патріярха, що бажане безпосередні запрошення для російських соборових спостерігачів є в дорозі у поспішному листі.

6 жовтня. Атенагорас, все ще без російської відповіді, вдруге телеграфує до Москви і просить про інформацію, чи могли б бути вислані російські спостерігачі.

7 жовтня. Відповідь росіян Атенагорасові: «Ми не маємо Вам нічого нового повідомити».

8 жовтня. Атенагорас телеграфує до кардинала Беа, що він, на свій превеликий жаль, бачить себе неспроможним вислати спостерігачів, але він молиться за Собор. Рівночасно патріярх телеграфічно повідомляє росіян про свою відмовну відповідь Римові.

10 жовтня. У Москві Святіший Синод ухвалює — прийняти запрошення Риму.

11 жовтня. Відкриття Собору. Атенагорас оприлюднює заяву, в якій висловлює своє здивування з приводу російського кроку.

12 жовтня. Прибуття до Риму обох російських спостерігачів, їхнє перше питання; «Чому не прийшли греки…»

Пізніше роблено в Москві спроби вияснити справу технічними спізненнями.

Російський календар виглядав приблизно так:

6 жовтня. Надійшло телеграфічне запитання від патріярха Атенагораса.

7 жовтня. Відповідь росіян: нічого нового.

8 жовтня. Надходить телеграма кардинала Беа (надана 4 жовтня).

9 жовтня. Приходить поспішним листом запрошення кардинала Беа (надане 4 жовтня).

10 жовтня. Постанова Синоду — прийняти запрошення.

11 жовтня. Приходить телеграма Атенагораса, в якій він повідомляє про свою відмову Римові (надана 8 жовтня).

Як би там не було, — результат точнісінько відповідав російським бажанням. На першій сесії II Ватиканського Собору православ’я було представлене тільки священиками з Радянського Союзу. Атенагорас був вилучений і упокорений. Папа Йоанн і Ватикан, однак, мусіли взяти до відома, що уряд Радянських Соціялістичних Республік не буде терпіти ніякого іншого шляху переговорів між Римом і православ’ям, як тільки шлях через Москву. В цей спосіб екуменічне питання стало політичним. Так само, крім цього, через ініціятиву Росії, а не Святої Столиці, створилася для цілої ватиканської східної політики основна ситуація, якій Павло VI мав пізніше принести такі великі жертви.

Найбільш потрясаюча з тих жертв дійшла до прилюдного відома щойно восени 1971 року, у час, коли радив Римський єпископський синод.

У другій частині засідань дискутовано встановлену Павлом VI тему «Справедливість і мир». Поданий ватіканський проект містив у собі сильну протикапіталістичну тенденцію. Основний референт, архиєпископ Альберті-і-Вальдерами з Філіппін, точно обмежився несправедливостями, яких заподіяно безвинно відсталим державам технологічно передовими націями. Синод апльодував. Тоді, з виразним незадоволенням, Синод почав шукати за кількома туманними формулюваннями, що стосувалися б мучеництва і переслідування, які Церква, на жаль, перетерпіла радше в некапіталістичній частині світу. Виразніше про це сказати — не рекомендувалося. Бо хоч коротко перед тим ставлено Святій Столиці досить значний опір у дискусії про целібат, все таки була ще надія, що папа у питанні подружжя священиків піде ще на компроміс, якщо йому не перешкоджатимуть у його східній політиці. Крім цього, відкликання кардинала Міндсенті з Угорщини на початку Синоду виразно вказало на те, що Павло VI не бажав ніяких нападів на соціялістичні країни. Однак податливість отців прийшла запізно. Бо 20 жовтня встав митрополит українців в екзилі з Канади, архиєпископ Максим Германюк, і сказав: «Для мене здасться незвичайно несподіваним читати в робочому папері та в основному рефераті про всякі можливі форми несправедливостей — політичні, господарські і міжнародні, а не про найбільш жалюгідну для християнина несправедливість — про переслідування Христової Церкви. В цілому документі ні разу не приходить вислів «переслідування Церкви». Не було навіть відваги покликатися на знаменитий декрет Другого Ватиканського Собору про релігійну свободу. Тепер знав кожний, що наступить. Промовець говорив не про українців, які переселилися до Канади, а про вірних Української Церкви, що перебували в Радянському Союзі. Ця Церква є зв’язана з Римом триста п’ятдесят років. Всі її єпископи, сотні священиків, тисячі монахів, сотні тисяч вірних, чоловіки і жінки, були оскаржувані і засуджені за їхню вірність Святій Столиці. Багато з них, мучені і по-нелюдськи ув’язнені, вичерпані примусовими роботами в концентраційних таборах, померли славною смертю як мученики. Двадцять п’ять років тому проголошено Українську Католицьку Церкву, як інституцію, нелегальною. Сьогодні — так постановляє атеїстичний уряд – вона більше не існує».

Коли рік перед Римським синодом відбувалася інтронізація московського патріярха Пімена, Пімен негайно і з підкресленням заявив, що немає Української Католицької Церкви. Присутній на торжествах кардинал Віллебрандс, офіційний посланник Павла VI, мовчки прийняв до відома це твердження і також після свого повороту до Ватикану не запротестував проти цього. При тому всі учасники знали, що заява Пімена була тільки інтерпретацією радянського мислення згідно з власним бажанням: якщо вже українські католики хочуть обов’язково триматися релігії, тоді вони не сміють брати її з Риму. Бо для цього була російська інстанція — Московський патріярхат.

Постава радянського уряду була проста: Союз Радянських Соціялістичних Республік — це атеїстична держава. А що однак одна, докладно не означена, частина його населення попри все тримається християнства, то воно користується ще якоюсь, якраз ще допустимою, толеранцією. Релігійною формою є російське Православ’я, яке стоїть, під державним контролем. Від війни територія держави поширилася. Так, Литва принесла певну римо-католицьку меншість, що створило вимогу також толерувати римо-католицьку віру, якщо тільки вона обмежувалася зберіганням латинського обряду для самої цієї меншости.

Інакше виглядала справа українців. Вони в більшості жили в Радянському Союзі, в меншості в Польщі, однак, вони мали свою народність, що не була ні російською, ні польською. 1596 року їхні єпископи постановили договором у Бересті Литовському вернутися до Римської Церкви. Ватикан визнав їм український обряд і екуменічну церковну конституцію, що дуже не подобалося латинському клірові в Польщі. Натомість у Росії відхід українців від православ’я був рівнозначний зі злочином супроти маєстату. Бо від цього моменту українці визнавали за свого релігійного главу вже не царя, а папу. Катерина II, Микола І і Олександер II наказали криваві переслідування.

«Воно досить дивно, — так сказав мені митрополит Германюк, — що радянський режим, який все ж був реакцією на царевладдя, вкінці так само, як і воно, прийшов до висновку — знищити Українську Католицьку Церкву».

Найважливішим у своїх наслідках привілеєм, що його визнала українцям у договорі в Бересті Литовському Свята Столиця, було право обирати Верховного архиєпископа, який міг іменувати єпископів і скликати синоди в цілому українсько-католицькому обсязі. В його особі завжди зосереджувався опір супроти Москви. Під цим глибоким враженням різні папи підтверджували це його особливе становище. Останнього носія цієї гідности Павло VI цілком слушно підніс до ранги кардинала. Верховний архиєпископ Йосиф Сліпий перебув сімнадцять років у радянських в’язницях і в концентраційних таборах… Один раз він був засуджений на кару смерти, не довідавшися ніколи, чому не виконано присуду. Заходам папи Йоанна вдалося вкінці домогтися його звільнення, правда, на підставі запевнення, що він замешкає в Римі і ніколи не стане ногою на радянській державній території. Павло VI відвідав хворого Сліпого ще в дні свого вибору, щоб тим дати вияв своєї солідарности супроти українського ісповідника. Однак вісім років пізніше, влітку 1971 року, папа поводився інакше.

Велика частина католицьких українців уже в двадцятих роках нелегально виеміґрувала з Радянського Союзу. У більшості вони подалися до Канади і до США, багато до Австралії, деякі залишилися в Европі, головне в Парижі і Римі. Друга генерація цих емігрантів у багатьох випадках доробилася майна і цим підтримувала свою стару Церкву. У цей спосіб екзильні громади українців почали всюди процвітати, і Сліпий мав широко розгалужену в світі, віддану йому ієрархію. Вона звернулася в червні 1971 року від імени своїх вірних до Павла VI з офіційним зверненням, надати Верховному архиєпископові вже давно заслужену рангу патріярха. Властиво, це було питання престижу, бо на підставі Берестейського договору Сліпий уже мав те право, яке прислуговує патріярхам, тобто іменувати єпископів і скликати синоди. 7 липня Павло VI відповів українцям: «Ми були схильні прихильно прийняти ваше прохання, але, на превеликий наш жаль, Ми прийшли до висновку, що — принаймні в даний момент — не є можливе створити український патріярхат». Сліпий закликав своїх, щоб у покорі прийняти папське рішення.

Щоправда, на Єпископському синоді 1971 року Сліпий змінив свою тактику. Він з певністю спостеріг заклопотання отців стосовно українського питання. І тепер він їм не заощадив дилеми. Або засудити переслідування українців на радянській території, тоді обов’язковим було дистансуватися від папської східньої політики. Або вже більше не засуджувати тортур і переслідування, бо вони (тортури і переслідування) були угрунтовані певною політикою. — Збентежена мовчанка.

Сліпий приступив до дальших чинних кроків. В останній тиждень Синоду він заснував разом з присутніми єпископами своєї Церкви в серці старого Риму, на П’яцца делля Мадонна деї Монті, першу українсько-католицьку парафію міста. На відкритті парафіяльної церкви він сказав: «Вона уособлює в камені і дусі єдність Української Церкви з Римом і папою». На почесних місцях сиділи його три великі противники. Архиєпископ Казаролі, «міністер зовнішніх справ» папи, який спрямував нову східню політику курії на Москву; кардинал де Фюрстенберг, який уже кілька місяців тому заявив українцям: «У вашій країні ваша Церква формально вже не існує»; кардинал Віллебрандс, довголітній таємний посол Святої Столиці в комуністичних країнах і свідок заяви про неіснування, яку проголосив патріярх Пімен про Церкву Сліпого. Всіх трьох вшановано обкаджуванням, неначе б вони були митрополитами Східньої Церкви.

Після Богослужения стягнено заслону перед вівтарем. Почалося свого роду засідання, на якому Сліпий сказав найгіркіші слова. Першим, хто з опущеною головою зник, був Казаролі. Обидва другі прелати залишилися. Фюрстенберг — блідий і роздратований. Віллебрандс — з виразом гідної подиву непроникливости і холоду.

Цього самого вечора уконституювався в малій парохіяльній церкві власний український Синод з п’ятнадцятьма єпископами, скликати який Сліпий має договором гарантоване право; по-перше, на підставі старого договору, по-друге, на підставі соборового декрету, в якому Верховний архиєпископ канонічно ставиться нарівні з патріярхами. Зараз таки прошено благословення папи. Воно не надійшло. Синод заявив пошану, відданість і подив до найвищого «понтифекса». Ватикан проголосив «протосинод» за не дозволений.

Зроблено подання про авдієнцію у папи. Жодної відповіді. Так відбувались наради на власну відповідальність і насправді можна було досягнути успіху на Римському єпископському синоді: текст у питанні справедливости випав під враженням, що його викликали українці, обережнішим, ніж відповідні пасажі Енцикліки про поступ народів, яку далеко перед тим проголосив Павло VI.

Ватикан не міг цього забути.

У листопаді 1972 року кардинал-секретар Війо переслав українським єпископам у цілому світі ним підписаний документ, що вивершувався реченням: «Українська Церква не має жодного канонічно-правного авторитету, який стояв би понад єпископами, за винятком Святої Столиці». Це було рівнозначне з усуненням від уряду кардинала Сліпого в його якості Верховного архиєпископа і рівночасно скасування самого цього уряду. Самостійний характер Української Церкви, гарантований Святою Столицею в Бересті Литовському, замінено на безпосередню залежність кожного окремого єпископа від римської курії. Услід за цим Сліпий не міг уже більше іменувати жодних єпископів, і ще більше — їх спонукати до спільної дії. Натомість Ватикан міг обсаджувати вільні єпископські столиці митрополитами, які були податливі на його східню політику, бо їм бракувало досвіду Сліпого. Одна з самобутніх (помісних) східніх Церков з майже п’ятдесятьма мільйонами людей, зв’язана з Римом вірністю і мучеництвом, втратила право й обличчя; папа вірив, що вчинив правильно, а Москва досягнула своєї мети.

Для Павла VI справа уявлялася інакше. Мучеництво католицьких українців припадало на століттями тривалий час, коли Рим мав у Росії двох ворогів — державу і православ’я. Якщо в таких умовах католик жертвував волею і життям, то його жертва була виправдана. Бо він клав своє життя за віру, яку поборювало оточення. Коли, однак, давні вороги почали нарешті готуватися до замирення з Римом, ця сама жертва стала перешкодою для свободи діяння Святої Столиці. Тим самим мусіло здаватися, неначе Рим віддячує за вірність невдячністю. Але насправді ця непохитна вірність якраз стояла всупереч більшому мирові, задля якого вже вирушено в дорогу. У висновку: те, що ще вчора було героїзмом, сьогодні стало непідпорядкованістю. Завжди є болючим довести людей до розуміння, що час пройшов понад їхніми головами. Павло VI не хотів цього заощадити українцям. Тільки їхній вірі було дозволено бути безчасною, але не їхній поведінці.

Папському «міністрові зовнішніх справ», архиєпископові Казаролі, вкладено в Римі в уста слова: «Якщо нам вдасться без заколоту далі розвинути цю східню політику впродовж п’ятнадцятьох років, тоді Росія буде християнською, може, навіть католицькою». Сміялися з цього, не зауваживши, що ці слова навіть якщо вони вигадані визначали далеку мету. Могла це бути фантазія, могло це бути мислення, оперте на бажанні. А втім не можна було йому відмовити цієї обмеженої реальности, що прислуговує кожній майбутності. Для Павла VI основною проблемою без сумніву було: порозуміння з Москвою. При цьому були там і церковний, і політичний компоненти, які взаємно спліталися. Розв’язати політичну сторону завдання було можливе тільки за допомогою витривалого зближення позицій, які посідали Свята Столиця і радянський уряд у питанні соціялістичної форми життя. Чим далі поступало непорозуміння, тим більш обґрунтовано можна було сподіватися, що радянський уряд покаже себе більш податливим також у церковних справах. Якщо нарешті пустити в рух екуменічні розмови з російським православ’ям, то тоді будуть притягнені до них також автокефальні Церкви в сателітних державах, які посередньо були залежні від Московської патріярхії. З цього моменту малося б за партнера репрезентантів 92% православного християнства. Замирення православ’я з Римом вийшло б тоді нарешті з обсягу чистої утопії. Поважні теологічні труднощі не існували. Політичне вигладження наступило б через визнання можливої симбіози між християнством і марксизмом-ленінізмом. Відкритим залишилося б тільки питання папського примату — отже, знайдення форми, за допомогою якої православні могли б визнати особливу ролю папи. Якщо, однак, дійшло б до задовільної розв’язки і цієї проблеми, то чому тоді обидві Церкви мали б залишатися відділеними… І щойно тут, у кінцевому пункті фантастичної програми виявлявся ваговитий у наслідках блуд у мисленні. Ватикан розумів майбутнє з’єдинення обох Церков нарівні з поворотом православ’я до Риму. Курія під Павлом VI виявила дотепер незнаний брак історичної свідомости. Відважний задум — усунути церковний роздор потрактовано як чисту майбутню програму. На відміну від православ’я ніхто в Римі не замислювався над минулим. Яке там значення мало те, коли історія була обтяжена ворожнечею; якщо цю ворожнечу усунути, тоді Рим самотужки наново відзискає для православ’я притягаючу силу як столиця християнства з Божої волі. У прегарній безтурботності не добачувано при цьому, що примат папи не був ані останньою, ані єдиною трудністю православ’я. Побіч цього історія церковного роздору вже від самого початку створила другу проблему — продовження «ідеї Риму», незалежно від ідеї «першого Риму», який ще сьогодні виступає з претенсією, бути «вічним містом». Вже при кінці античної епохи ортодоксія сконцентрувалася на іншому, «другому Римі» – на Візантії. Після її упадку постав «третій Рим», який існує ще сьогодні, — Москва. Вона, а не місто, яке приміщує в собі Ватикан, є також і сьогодні єдиним законним Римом так для православ’я, як і для Росії. Процес переображування ідеї Риму є надто драматичний, щоб збудити цікавість світської людини, яка не вітає ватиканської історичної зарозумілости як якийсь поступ, але дивиться на неї зі скептицизмом, що є виправданий перед зміною у мисленні католицького кліру в теперішньому часі (стор. 130-140).

Поділитися: