Традиційний герой сучасної української літератури від самих її початків був доволі пізнаваним: юнак чи молодик, схильний до пиятики/наркотиків, постійного флірту та безладних сексуальних зв’язків, водночас не позбавлений романтичних почуттів і стурбований філософськими питаннями (часом релігійними пошуками), які заводять його в глуху депресію, вихід із якої веде знову до алкоголю та інтрижок. Приблизно таким, із певними варіаціями, був пересічний персонаж творів Юрія Винничука, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Любка Дереша чи Анатолія Дністрового (різниця між образами полягала в тому, належав наш герой до «простих хлопців» чи був інтелектуалом). Щойно в 2010-их ситуація в літературі почала змінюватися, і поряд зі звичним для читача культурним (?) героєм почали з’являтися нові постаті. Головним каталізатором цих змін, на нашу думку, стали Революція Гідності та збройна агресія з боку Росії.
Персонаж історичної прози
Утім серед жанрів сучукрліту був і залишається один сегмент, де позитивні персонажі не мають поганих звичок, а навпаки – стають зразком стриманості й самопосвяти. Мовиться про історичну чи радше історично-ідеологічну прозу, автори якої ідеалізують своїх героїв або зображають їх жертвами непереборних історичних обставин. Ідеться про реальних осіб із української історії або вигаданих персонажів, головна місія яких – надихати наступні покоління на майбутні змагання за волю України.
Такими є, наприклад, отаман Холодного Яру Чорний Ворон із роману Василя Шкляра; командир загону УПА Данило Червоний, вигаданий Андрієм Кокотюхою; столітній Яків Володимира Лиса – простий дядько з Волині, чий життєвий шлях уособлює трагічну долю українця на тлі буремного ХХ століття. Всі ці романи вже екранізовані – поряд зі значною кількістю кінострічок патріотичної спрямованості (згадаймо «Крути», «Таємний щоденник Симона Петлюри», «Поводир», «Заборонений»), тож можна сказати, що для популяризації саме такого образу культурного героя було докладено певних зусиль, причому не лише в літературі, а на стику різних видів мистецтва.
Однією з останніх речей цього напрямку є опера «Вишиваний – король України» (лібрето Сергія Жадана), прем’єра якої відбулася на сцені Харківського театру опери та балету незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Герой опери є типово романтичним, а історія його життя – типово трагічною. Ерцгерцог Вільгельм фон Габсбурґ-Лотаринзький, представник імператорської династії, якого українські вояки під час Першої світової війни назвали Василем Вишиваним, став українцем із власного вибору, брав участь у визвольних змаганнях, був заарештований сталінською розвідкою та помер у Лук’янівській в’язниці 1948 року. Ця трагічність долі ерцгерцога є джерелом міфологізації й героїзації, яку і здійснює Сергій Жадан у «Королі України». Вишиваний гине, вірячи в краще майбутнє і те, що його жертва змінила історію. Лише ця віра й дарує позитив, який ми виносимо із загалом апокаліптичної атмосфери лібрето: «Ми всі стоїмо на своїй землі. І ми не знаємо, як нам бути із цим усім. Можливо, саме тому ми такі злі».
Готовність стояти до кінця за українську ідею є тим головним меседжем, який намагаються донести патріотичне кіно і література. Питання полягає в тому, чому це не спрацювало на масового читача/глядача (принаймні серед героїв ідеологічно заангажованих історичних текстів жоден не здобув усенародної популярності) і чи спрацює в майбутньому. Можливо, після нашої перемоги фільми патріотичної тематики стануть обов’язковими для перегляду, а тексти – для читання.
Повністю статтю читайте у паперовому або в електронному варіанті.
