Київська Церква — колись і тепер

(У 20-ліття Патріярхального Руху)

І. Що ми забули?

«Наріжний камінь цілого східнього питання (тобто питання Східніх Церков) — це патріярхальна побудова Церкви; як довго вона не буде відновлена, ніщо не зміниться, і не буде можна зробити якогось екуменічного поступу». Це слова, взяті з промови, яку виголосив 19 жовтня 1964 р. на II Ватиканському Соборі ігумен Іван-Марія Гек[1], бенедиктинець з Шаєрн у Баварії. Патріярхальну побудову відновлено в малих східніх католицьких Церквах, починаючи від ХІV ст., але права тих патріярхатів сьогодні — це лише тінь колишніх їхніх прав.

У першому тисячолітті постали такі патріярхати: римський, константинопільський, антиохійський, олександрійський та єрусалимський. В тому часі східні християни вибирали вільно своїх єпископів та патріярхів, які встановляли єпархії і зміняли їх кордони, вирішували на основі власного права все, що відноситься до літургії та канонічного порядку, виконували всю пастирську владу над духовенством та вірними, бо ієрархи мали повну юрисдикцію пастирів. Ніхто не сумнівався, що папа мав право інтервеніювати в різних справах Церкви, та це були дуже рідкі випадки.

Тепер треба, щоб східні християни, а зокрема східні Церкви усвідомили собі свої давні права і вимагали віддання їм їхніх прав. Це не справа уділювання якихнебудь нових привілеїв чи ласк східнім Церквам. Це справа привернення того, що було, а що ці Церкви втратили, отже, це справа звичайної справедливости. Це також справа самої побудови Вселенської Церкви. Бо Вселенська Церква — це не латинська Церква із східніми додатками; це об’єднання всіх Церков, латинських і східніх, які всі собі рівні. Східні Церкви не є чимось нижчим від латинської Церкви, ні не є їй підпорядковані; всі помісні Церкви є собі рівні, і всі разом творять Вселенську Церкву. «Декрет про східні католицькі Церкви» каже у 3-ій статті про східні та західні Церкви:

«Вони мають однакову гідність, так що ні одна з них не є понад другу з огляду на обряд, а всі вони втішаються тими самими правами й усі мають ті самі завдання навіть відносно проповідування Євангелії в цілому світі» (пор. Марко, 16, 15) під керівництвом Римського Архиєрея».

А про східню духовну спадщину цей самий декрет каже в 5-ій статті:

«Східні Церкви , так як і західні мають право й обов’язок кермуватися згідно з власними питоменними правилами, бо ці правила мають за собою шановану давнину, краще відповідають звичаям їхніх вірних і являються придатнішими для старання про добро душ». А в 6-ій статті цей декрет підкреслює, що східні християни, «якщо вони через обставини часу чи осіб неслушно від них відхилилися, нехай намагаються повернутися до прадідних традицій«.

Вернутися до прадідних традицій — ось сучасні завдання всіх східніх католицьких церков, в тому й української. Наша Церква втратила дуже багато із своїх основних прав у сторіччях, що прийшли після Берестейської Унії, тому до неї, більше ніж до якоїнебудь Церкви, відносяться повищі слова поради й доручення,висловлені в Східньому Декреті. Наша Церква тепер переслідувана й нищена в краю, а поза батьківщиною вона розкинена по всіх континентах нашої землі. Тому слушно говорить про неї той самий бенедектинець, о. Гек: «Будучи розпорошеною по цілому світі, вона наражена на небезпеку великих втрат, якщо їй не вдасться об’єднатися під одним церковним провідником»[2].

Чи ми бачимо цю небезпеку? Якщо так, то що ми робимо в цій справі? Відповідаючи на це питання скажемо: маємо великого церковного провідника, який показує нам дорогу до об’єднання в одну помісну Церкву в рямцях Києво-Галицького патріярхату. Але не всі йдемо за тим провідником, післаним нам Богом з далекого Сибіру. Чому це так? Мабуть тому, що ми забули, як виглядала наша Церква в хвилині об’єднання з Римом, які були її права, як вона рядила собою, який був її правний стан у системі християнських Церков. Ми про це все забули, бо нас полонила римська дисципліна та централізація. Тепер пора пригадати собі, який був правний стан нашої матірньої Київської Церкви, Київської Митрополії, і яку владу мали київські митрополити. Цікаво описує це німецький учений Іван Мадей у своїй тількищо цитованій праці, з якої користаю.

ІІ. Які були права київських митрополитів?

  1. Митрополити і константинопільський патріярх.

Київська Церква була в молитовному об’єднанні з константинопільським патріярхом, але з уваги на її початки та на велику віддаль від Царгороду, вона користувалася значною незалежністю. Наприклад, митрополити не одержували мира від патріярха, але самі приготовляли й благословили його. Вони дуже рідко брали участь у патріярших синодах. Колись їх іменували патріярхи, опісля тільки затверджували, вкінці одержували лише від них благословення, а хіротонію приймали від місцевих єпископів. Від ХVІ ст. київських митрополитів іменував польський король. Патріярх мав право, бодай теоретично, встрявати в справи Київської Митрополії, та це діялося дуже рідко. Мав теж право надавати ставропігію — манастиреві, церкві чи братству,— значить відхід з-під влади місцевого єпископа, прибираючи патріярший хрест на престолі.

Київська Митрополія мусіла теж бути незалежна в усіх справах внутрішньої адміністрації. Треба підкреслити, що Русь-Україна ніколи не належала до візантійської імперії, що в її кордонах існував константинопільський Патріярхат. Наслідок того був такий, що зв’язки між митрополією та патріярхатом були слабі, й тому митрополія мала свої великі права. Київський митрополит, якого до XII ст. називали архиєпископом, себто єпископом з понадєпископською владою, а від XII ст. архиєпископом-митрополитом, мав право, подібно як патріярх, канонізувати святих, запроваджувати нові свята, складати богослуження. Цього права не мали звичайні митрополити, що входили в склад константинопільського патріярхату. Окремий характер Київської Церкви видно ще і в тому, що вона не пішла автоматично за церковним роздором міх Сходом і Заходом, як, наприклад, Церква в Болгарії. Митрополит виконував свою надєпископську владу над цілою своєю територією, а єпархіяльні єпископи були його помічниками.

  1. Київські митрополити та їх синоди.

Митрополит мав виключне право скликувати синоді ним проводити. У Київській Митрополії синоди скликувано тільки в конечних випадках, наприклад, для вибору єпископів, піднесення дисципліни, осудження єретиків, усунення надужиття. Єпископи були звичайними членами синоду, і вони мали обов’язок брати в ньому участь. Цей обов’язок спирався на принципі колеґіяльности, себто на засаді, що всі єпископи, на чолі з митрополитом, заряджували справами Церкви синодально, тобто разом. Отже, синод — це був колеґіяльний орган, що займався справами дисципліни, адміністрації та законодавства цілої Київської Церкви. Синод вибирав епархіяльних єпископів під проводом митрополита,і вибирав митрополита під проводом прототронія, тобто найстаршого єпископа. Рішення синоду входили в життя після їх апробати митрополитом.

У синоді, крім єпископів, могли брати участь архимандрити, ігумени, протоієреї та інші духовники, якщо були запрошені на синод, чи то як члени з правом голосу, чи як дорадники з дорадчим голосом. Також миряни могли брати участь у синодах, якщо були запрошені. Вони виступали, як Дорадники з дорадчим голосом (напр., делегати братств), або були пасивними обсерваторами. У соборних декретах нема згадки про мирян, а якщо є, то миряни не підписували синодальних актів. Акти підписував митрополит, єпископи, протонотар, деякі архимандрити й ігумени,та часом деякі духовники.

Від ХV ст. польські королі мали т. зв. право патронату, тобто вони обсаджували єпископські престоли, даючи єпископам церковні посілості. Це мало жахливі наслідки для Церков, бо деякі єпископи не були зацікавлені справою спасення людських душ, а тільки церковними добрами. Були й такі, що не приїздили навіть на синоди, часом і митрополити занедбували свої обов’язки скликати синод. Справи дещо покращали щойно наприкінці ХУІ ст., коли константинопільський патріярх Єремія прибув на Україну (це був одинокий раз, коли патріярх відвідав Україну). Тоді митрополитові Михайлові Рагозі вдалося скликати синод у Бересті в 1590 p.: в ньому взяли участь 5 єпископів, і там вирішено відбувати синод кожного року, 24 червня за юліянським календарем і постановлено усунути єпископа, який не прибув би на наради.

  1. Митрополит та єпископи.

Четвертий канон 1-го Нікейського Собору (325 р.) встановляє, щоб єпископа вибирали єпископи даної церковної провінції. Виконання того закону може бути дуже трудне, якщо територія даної Церкви є дуже розлога. Тому Східні Церкви змодифікували той закон і вимагали приявности найменше трьох єпископів для вибору нового єпископа. У розлогій Київській Митрополії це були три єпископи, що перебували близько Києва.

Число єпископів на виборчих синодах змінялося. Приявні єпископи вибирали трьох кандидатів, а митрополит вибирав одного з них. Так було від половини ХІV ст. Через ціле ХVІ ст. цим виборчим правом надуживали, коли польські королі призначували самовільно українських єпископів. Тоді єпископство стало нагородою за послуги, зроблені для польсько-литовської держави. Були випадки, що єпископів іменували ще за життя правлячого єпископа, і вони навіть не одержували хіротонії, а тільки господарювали маєтками Церкви.

Берестейська Унія в 1596 р. відновила теоретично давню церковну дисципліну. У буллі Климента VІІІ з 23 лютого 1596 р. сказано, що єпископів, після їх вибору чи номінації, затверджує, висвячує і впроваджує в уряд митрополит в імені Апостольського Престолу. Отже, цим актом Апостольська Столиця офіційно признала право Українській Церкві зберігати свою автентичну традицію. Знову ж булля Пія VII з 22 лютого 1807 p. In universalis Есclesiae regimine, яка відновлює Галицьку Митрополію, як продовження Київської, відновлює і потверджує всі права Голови Української Церкви. Згадані дві буллі стверджують також, що об’єднання Київської Церкви з Римом основується на рішеннях Фльорентійського Собору (1438-45 pp.), на якому богослови займалися переважно догматичними справами, а всю східню дисципліну залишили непорушною.

Коли мова про судову владу митрополита, треба сказати, що візантійське канонічне право дає провінційним синодам, скликаним митрополитом, право судити єпископів. Різні документи згадують випадки суду над єпископами, не зазначуючи, однак, чи їх вирішував сам митрополит, чи разом із синодом (мабуть, синодально). Документи з ХУІ ст. свідчать, що митрополит мав право усунути єпископа, але не згадують, чи треба було для цього скликати синод. Одначе, коли йде про усунення митрополита, тоді всі єпископи мали зібратися на синоді.

Східня традиція не знала єпископів без власної юрисдикції, себто єпископів-помічників. Це була пізніша поява в Східніх Церквах. Перед Берестейською Унією на Україні єпископи-помічники чи коадьютори — це рідке явище. їх іменував митрополит, рідко коли синод, щоб були наслідниками епархіяльного єпископа, себто коадьюторами. Київська Церква не знала звичайних єпископів-помічників без права наслідства. З уваги на її розлогість, в X ст. створено єпархію в Юр’єві, а в XI ст. — єпархію в Білгороді, близько Києва, щоб ці єпископи помагали митрополитові в виконуванні його обов’язків. Митрополит сам, без синоду, призначав коадьюторів і давав їх титул єпархії, що колись існувала окремо, а опісля була прилучена до іншої єпархії (єпархія Володимира і Берестя, Львова і Каменця, Перемишля і Самбора, Луцька і Острога, Турова і Пинська, Холма і Белза, Полоцька, Вітебська і Могилева, Смоленська, Мстислава й Орші). Після Берестейської Унії, у висліді латинізаційних тенденцій, почавши від кінця ХУІІІ ст. (1784 р.) почали давати єпископам-помічникам Київської Митрополії титули осідків «infidelium in partibus » (це титули єпархій, що зникли, головно в Малій Азії).

Апеляції. При кожній єпархії існував церковний суд. Від його рішення можна було робити відклик до митрополичого суду, а від митрополичого до патріяршого. Є кілька відомих відкликів до патріяршого суду, але нема ні одного випадку, щоб патріярх анулював рішення митрополичого суду. Від половини ХУІ ст. (1542 р.— польські королі почали присвоювати собі право апеляції від митрополичого суду, але синод в Бересті ще в 1511 р. постановив, що від епархіяльного суду можна робити відклик до митрополичого суду, а від митрополичого суду до синоду єпископів. Отже, єпископський синод почав заступати патріярший синод. Це також один з доказів того, що Київська Церква була автокефальною чи автономною Церквою та що її відношення до екуменічного константинопільського патріярхату спиралося радше на любові, яку має Церква-дочка до Церкви-матері, ніж на якомусь праві, що встановляв би її залежність від Константинополя.

Цензури (церковні кари). Автокефальні митрополити-архиєпископи мали право цензурувати духовних і світських. У документах зустрічаємо такі цензури, себто церковні догани чи кари: 1. Отлученіє, себто заборона служити Божественну Літургію; 2. Клятва, проклятіє, це анатема, екскомуніка, найбільша кара, головно для єпископів; Неблагословеніє — рід екскомуніки; 4. Запрещеніє, себто заборона щось робити. Київські митрополити користувалися тими привілеями без ради єпископів, отже, особисто, навіть у відношенні до єпископів.

Одначе, коли з екскомунікою наступало усунення єпископа з престола, тоді це діялося синодальним актом. У деяких випадках маємо до діла з екскомунікою з політичних причин (випадок з Мазепою), та сьогодні такі екскомуніки вважаються нелегальними.

  1. Влада митрополитів у залежних єпархіях.

Право основувати нові єпархії належало до митрополитів. Історично можна встановити таку процедуру: на прохання князя чи народ, чи з канонічних причин митрополит основував нову єпархію. Першого єпископа вибирав синод, подібно як єпископів уже існуючих єпархій. «Декрет про Східні Католицькі Церкви» (§9) признає право патріярхам та їх синодам основувати нові єпархії та іменувати єпископів на своїй території, «зберігаючи право Римського Архиєрея інтервеніювати в поодиноких випадках». Отже, тут ніщо не є зарезервоване папі, одначе він може встрянути, коли цього вимагає добро Церкви.

Митрополит та синод вирішували такі справи: границі єпархій та їх поділ, непорозуміння між двома єпископами відносно території їх єпархій, передання території знесеної єпархії сусіднім єпархіям.

Київські митрополити, посідаючи понадєпископську владу, відбували візитацію єпархії своєї провінції як перед, так і після Берестейської Унії. Ці візитації мали не чемностевий, але юрисдикційний характер. Це належало до обов’язків митрополита, бо канонічне право вимагало від нього здати звіт своєму зверхникові, себто патріярхові чи папі, про стан митрополії. Після унії, від 1761 p., це право відійшло в забуття, тому що українській Церкві почали накидати звичаї латинської Церкви, які виходили з Тридентського Собору.

  1. Інші права і привілеї Київських митрополитів.

а) Одним з привілеїв патріярхів було те, що перед ним несли двораменний патріярший хрест. Це саме право мали київські митрополити, а це значить, що вони мали патріярші права.

б) Українська Церква одержувала св. миро з Константинополя до ХІУ ст. Опісля право святити миро перейшло на Київських митрополитів. Московська Церква одержала це право щойно після 1675 р. Право святити та роздавати миро не є конечно ознакою автокефалії, ні не означає, що інші Церкви залежать від тієї, що має право роздавати миро. Але Церкви, що мають це право, втішаються окремою пошаною. Сьогодні серед православних Церков тільки 9 достойників мають це право, а саме: константинопільський патріярх (для себе та Церков на Кипрі, в Греції і Болгарії), олександрійський папа, антіохійський патріярх, єрусалимський патріярх, московський патріярх, київський митрополит (чи пак екзарх московського патріярха для України), католікос Грузії, сербський патріярх і румунський патріярх. Одержування мира є ознакою не так залежности, як пошани до даної Церкви.

в) Всі єпископи та всі священики мали обов’язок згадувати митрополита в Літургії та інших богослуженнях. Це є ознакою приналежности до церковного настоятеля чи залежносте від нього.

г) Перші українські первоієрархи мали титул архиєпископа. Опісля почали вживати титул: Митрополит Київський і всієї Руси; пізніше титул: Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси. Вони зверталися до єпископів словами «Дорогий сину», а не «Брате». Екуменічні патріярхи зверталися до київських митрополитів як до «Брата», а це окреме відзначення для них. Папа звертався до митрополита М. Рагози як до «Митрополита Київського і Галицького і всієї Руси», а це означає, що він уважав його за щось більше, ніж за латинського митрополита.

ґ) Київські митрополити мали право, яке мають тільки патріярхи та автокефальні архиєпископи, що в процесіях несли перед ними лямпи. Невідомо, коли постав той звичай. Лямпи означали світло ласки, що є в єпископаті, праведне життя ієрарха, а може й самого Христа — світло світу.

д) У ХІУ ст. київські митрополити почали носити т. зв. поліставріон, себто фелон, прикрашений великим числом хрестів, отже ризу, зарезервовану виключно для патріярхів. У ХУ ст. цю ризу заступив саккос.

ІІІ. Самостійність Української Церкви

Церква Руси, Київська Церква, це була помісна Церква в молитовній злуці з константинопольським патріярхом та іншими патріярхами. Вона існувала поза межами римської та візантійської імперії і не потребувала жодного формального акту для проголошення її автокефалії, бо вона була автокефальна від самих початків свого існування, від часів Володимира Великого.

Відомий наш знавець церковного права, о. д-р Мелетій Войнар, ЧСВВ, ось що пише про самостійність Київської Митрополії[3]: «В періоді до Берестейської Унії… Київська митрополія мала, як голову, свого Архиєпископа-Митрополита, що по взору Болгарського Охридського Архиєпископа-Митрополита сам полагоджував справи своєї Церкви, а з патріярхом Царгородським зносився тільки в найважніших справах. Правда, що митрополити-греки були в тісній злуці з Візантійським патріярхатом, але все таки не перечили самостійности Київської Митрополії. А вже найбільшим виявом такої самостійности були вибори на Київського Митрополита одного з земляків, якими були: Митрополит Іларіон в 1051 р, за Ярослава Мудрого і Климент Смолятич за Ізяслава II Мстиславича в 1147 р. (стор. 6). «Дальшим виявом такої самостійности [був] т. зв. Устав Володимира Великого і Свиток Ярослава Мудрого, де Митрополит Київський уважається головою Церкви у Київській державі… В такому стані прийшла наша Церква під панування польських королів, що перебрали давні «ктиторські» права на себе, надаючи їм, однак, іншу форму, себто латинського «патронату». Наданням українському Духовенству тих самих привілеїв і зрівнянням їх з латинським духовенством король Володислав III Варненьчик (1443 р.) теж засвідчив про самостійність Української Помісної Церкви. Єдність довершена на Фльорентійськім Соборі (1439 р.) дала нагоду ще більше зклярифікувати самостійність української Церкви та, тепер ще і її відрубність від російської Церкви. Це наступає за папи Пія II, що в 1458 р. довершив поділ київської Митрополії на західньо-українську і східню — Московську, призначуючи до Києва наслідником Ісидора, митрополита Григорія Болгарина» (стор. 7).

Про дальші часи о. М. Войнар пише ось що: «В Унії Української Церкви з Апостольським Престолом самостійність нашої Української Церкви, як Помісної ще наглядніша. Перш за все Апостольський Престіл признав і потвердив нашій Церкві те, з чим вона прийшла до унії з Римом, а саме, зберігаючи совісно Київському митрополитові обидва титули: Архиєпископа і Митрополита, що були виразником головства даної Церкви, як напр. Болгарської, Кипрської та др… Коли після розборів Польщі Галичина знайшлася в границях австрійського цісарства та коли доступ до Києва був неможливий нашим Митрополитам, тоді Папа Пій VІІ, переносячи права Київського Митрополита на Галицького і Архиєпископа Львівського (24 лютого 1807 р.) вже ясно говорить про Українську Церкву, як самостійну, під назвою «Руського обряду» (стор. 7, 8).

Автор згадує далі про синоди української Церкви, «що були виразниками самостійности української Церкви та своїми рішеннями обіймали її цілу, що була тоді в Унії, себто Собор Кобринський з 6 вересня 1626 р. … [і] другий синод всеукраїнський, цілої Київської Митрополії, це Замойський з 1720 р.» (стор. 8).

«Самостійність та окремішність нашої українсь­кої Церкви увидатнюється при щораз більшій еволюції цього концепту правного під назвою Обряду в канонічному значенні, цебто як окремої Церкви. В українській Церкві ця окремішність і самостійність видна, між іншим, також у заборонах переходу з одного обряду на другий. Так, наприклад, вже за Папи Урбана УІІ І, Свящ. Конгрегація для Поширення Віри видала заборону переходити з Українського (Рутенського) обряду на латинський, 7 лютого 1624 р… Ця самостійність Українського Обряду ще більше увидатнюється у т. зв. Конкордії, себто угоді Українського Єпископату з Латинсько-Польським з 1853 p., як представників двох окремих і рівних Обрядів» (стор. 8-9).

«З останніх часів на потвердження Української Помісної Церкви згадати б Папу Пія XII, що написав окремий Лист з нагоди 350-ліття Унії Української Церкви з Римом… Вкінці Папа Павло VІ здеклярував, що Митрополит, як Голова Української Церкви, є Верховним Архиєпископом, себто, що він ним вже був від початку нашої Церкви» (стор. 9).

Як бачимо з вищенаведених цитат, українська Церква була завжди помісна, самостійна, автокефальна. Одначе, в останніх століттях це була тільки теорія. У практиці Римська Курія відбирала поволі Українській Церкві її самостійні права, аж поки не зробила її. адміністраційною частиною латинської Церкви.

Продовження у наступному числі

[1] Jean Madey, Le Patriarcat Ukrainien, Roma 1971. Праця Українського Богословського Товариства том XIX стор. 18

[2] Там само, стор. 19

[3] о. д-р Мелетій Войнар, «Проект конституції патріярхату Української Церкви, «Богословія», т. ХХХІУ, Рим 1970.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>