Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Київське християнство над Східною Европою або півмісяць над Евразією

Беручи це все до уваги, просимо доложити всіх зусиль для збереження і гідного майбутнього розвитку Перемишльської єпархії. Було б великою провиною перед Христовою Церквою, коли б по тисячі роках бурхливого минулого аж до недавнього комуністичного переслідування, ця старинна єпархія Києво-галицької Церкви тепер занепала.

Створення Української Православної Церкви Київського Патріярхату, її зміцнення, затвердження й визнання як однієї з провідних помісних православних Церков світу має велике історичне значення, перш за все, з огляду перспектив розвитку України в новому геополітичному розподілі світу, що намічається наприкінці XX й остаточно складеться на початку наступного XXI ст., яке взагалі започаткує нове тисячоліття. В сучасній політології вже не викликають сумнівів ствердження, що особливістю нинішнього історичного періоду є переказ у плянетарному масштабі від старих форм взаємодії держав до взаємодії цивілізації. Останнє й буде визначати майбутні вектори світової політики. Серед вчених немає лише усталеної думки щодо того, якими саме будуть ці майбутні цивілізації. Тобто, проблема полягає лише у розробці точної методології їх клясифікації. Найбільш розповсюдженою є економічна методологія, за якою таких цивілізацій має бути шість: європейська, північно-американська, цивілізація південно-східної Азії, іслямська. латиноамериканська та африканська [див. докладніше: 1, с. 18-20]. Автор теж посилається на цю клясифікацію саме через її розповсюдженість [2].

Але у контексті нашої теми ми звернули увагу на клясифікацію американського професора С. П. Гантінґтона, викладену ним у роботі «Clash of civilization» («Зудари цивілізацій»), яка зразу ж стала вивчатися найсерйознішими аналітиками в усіх країнах світу. Методологія С. Гантінґтона, за якою він працював, є принципово відмінною від загальновживаних сьогодні економічних та ідеологічних варіянтів. С. Гантінґтон абсолютно доречно стверджує, що у майбутньому геополітичному поділі світу головну ролю будуть відігравати не національні (як у XIX ст.), не ідеологічні (як у XX ст.), а саме культурні фактори. Тим самим втрачає сенс поділ на «перший», «другий» чи «третій» світи. Країни будуть групуватися не за ознаками їх політичних чи економічних систем, а за їхньою приналежністю до однієї культури чи цивілізації. Майбутні військово-політичні бльоки будуть базуватися скоріше на спільному віровизнанні, ніж на економічних інтересах. Все сказане має серйозне політичне значення, бо той, хто уявляє собі XXI століття, як століття миру й дружби, буде жорстоко розчаруваний. Нові світові цивілізації, не встигнувши ще як слід сформуватися, вже починають вести себе на міжнародній арені, як гігантські супердержави на підставі неоімперських претенсій.[1] їх протистояння є неминулим. «Майбутні війни, — зазначає С. Гантінґтон, — це, без сумніву, війни цивілізацій [цит. по: 3, с. 22].

Цивілізація, за С. Гантінґтоном визначається загальними об’єктивними елементами (мова, історія, релігія, звичаї) і суб’єктивною самоідентифікацією людей; при цьому приналежність до цивілізації є найбільш широким рівнем такої самоідентифікації. Остання виявляється все більш важливою в майбутньому, і світ стане значною мірою ареною взаємодії семи чи восьми основних цивілізацій. Це: 1) західна,[2] 2) комфуціянська (китайська), 3) японська, 4) іслямська, 5) індуїстська, 6) слов’яно-православна (українська), 7) латиноамериканська і, можливо, 8) африканська[3] [див. докладніше: 3, с. 18-19].

Важливі силові конфлікти майбутнього будуть відбуватися на лініях, що відокремлюють ці цивілізації. Найважливішою лінією, що розмежовує Европу, С. Гантінґтон (разом з В. Віллісом) вважає східну межу західного християнства до 1500 р. Ця лінія проходить по теперішніх кордонах між Росією та Фінляндією, Росією та країнами Балтії, по території Білорусі та України, відокремлюючи їх західні, католицькі регіони від східних, відокремлює від великої частини Румунії Трансільванію, проходить через колишню Югославію, майже точно співпадаючи з нинішнім кордоном між Словенією з Хорватією та Сербією з Чорногорією (тобто співпадає з історичними кордонами Габсбурґської та Оттоманської імперій). Народи на північ і захід від цієї лінії — протестанти чи католики — прилучені до всього досвіду європейської цивілізації (феодалізм, ренесанс, реформація, просвіта, Французька революція, індустріяльна революція), більш розвинуті економічно й сьогодні перебувають напередодні об’єднання під знаком єдиної європейської економіки та спільних політичних систем. Народи, що проживають на південь та схід від цієї лінії, православні чи мусульмани, духовно довгий час належали до оттоманської чи російської імперій[4] й майже не відчули на собі подій в іншій частині Европи; вони, як правило, менш розвинуті економічно та вельми слабо сприймають перспективу побудови стабільних демократичних систем. Таким чином, можна погодитися з Гантінґтоном, що «вельветова» завіса культури поступово підміняє «залізну» завісу ідеології; і в серьйозності нового поділу можна переконатися на прикладі Югославії [З, с. 20].

Слід також звернути увагу на важливе попередження С. Гантінґтона, що на євразійському континенті протистояння цивілізацій буде мати, скоріше за все, насильницький характер, що визначається близькістю до ісламської цивілізації, для якої конфліктна поведінка відносно сусідів по континенту є характерною.

Згідно з логікою концепції С. Гантінґтона, розпад таких країн, як СРСР та Югославія був абсолютно об’єктивним процесом. І в той же час виникають проблеми й у деяких інших країнах, «…що володіють значною культурною гомогенністю, але, — пише він, — поділені відносно приналежності їх суспільства до тієї чи іншої цивілізації. Це — «роз’єднані країни» (torn country). Як правило, їх лідери прагнуть до входження в країни Заходу, але історія, культура та традиції цих країн не є західними» [цит. по: 3, с. 24]. Найважливішою у глобальному масштабі «розірваною країною» є Україна. Питання приналежности України до Заходу чи Сходу, основне для української історії, що зникло після перемоги комунізму, який запозичив західні цінності, щоб переробити їх та повернути проти Заходу, сьогодні знов набуває актуальності та ваги. Жодної з умов, які є обов’язковими для входження якоїсь країни до західної цивілізації, в Україні немає. Вона вповні здатна створити свою окрему цивілізацію. І стосунки її із західною навряд чи можна буде назвати ідилічними. «Якщо українці, — зазначає С. Гантінґтон, — відмовившись від марксистської моделі поведінки, відкинуть ліберальну демократію і почнуть поводити себе як українці, а не як люди Заходу, відношення між Україною та Заходом знову стануть конкуренційними» [цит. по: 3, с. 26]. А що поганого у здоровій конкуренції, запитаємо ми?

Виходячи з усього вищенаведеного, можна зрозуміти, що в Україні попереду лише два шляхи. Перший. Виходячи з геополітичної аксіоми, що у Східній Европі може бути тільки один геополітичний центр — це або Київ, або Москва, або Варшава, а також того очевидного факту, що Москва за 300 років вичерпала свій ресурс геополітичного східноєвропейського центру й нині все більше слабне й слабнути буде далі. Київ має перебрати на себе цю функцію (бо інакше це зробить Варшава, яка, на наш погляд, послідовно до цього готується). Ставши могутнім центром слов’яно-православної (української) цивілізації,[5] Київ зможе, по-перше, неконфліктно конкурувати з Заходом, маючи у складі української держави сильний плятформ для потужного впливу на Захід — свою значну католицьку частину; по-друге, спрямувавши на себе києвоцентричні вектори східноєвропейської орієнтації, зберегти цілісність української держави;[6] по-третє, змусити іслямську цивілізацію відмовитись від проектів зазіхань на православні території Східної Европи.

Якщо ж Київ не реалізує ці свої можливості, Варшава перебере на себе функції східно­європейського центру, й Україну чекає інший шлях. Ні слабе й одержавлене російське православ’я, ні слабе українське (до того ж ворогуючі між собою) не зможуть втримати контроль над своїми територіями, які безпосередньо межують з іслямською цивілізацією. Враховуючи характер стосунків між Росією та іслямським світом, з початком її обвального розпаду, православні частини Росії будуть піддані добровільній чи насильницькій іслямізації. Слабе, затиснуте між Збручем і Дінцем, українське православ’я, не в змозі буде змусити іслямський світ довго рахуватися з собою. Над православною Україною нависна загроза повтору «російського варіянта». Налякана цією перспективою, католицька частина України неминуче потягне до Варшави. Слабий православний Київ не зможе цьому протистояти. За цим неминуче настане «розірвання», тобто розчленування країни на західну (католицьку), кримську (іслямську) і східну (православну) частини. Наступним кроком буде експансія ісляму на Україну з Криму і Сходу з паралельним політичним тиском на Фанару у Туреччині, і, як наслідок, скоріш за все, насильницька іслямізація східної частини України. Слабий і залежний від турецького уряду Вселенський патріярх тоді повною мірою пожене плоди своєї нинішньої вузьколобої політики щодо українського православ’я. Над Евразією зійде іслямський півмісяць, якому вже ніщо не буде заважати… Очевидно, все це буде супроводжувати кровопролитними війнами. Але це є неминучим, бо майбутні цивілізації не залишать на плянеті жодного клаптика «нерозібраної» території.

Україна має зробити висновки із своєї «розірваності». І головним з них, на нашу думку, має стати усвідомлення власної призначеності щодо створення окремої східноєвропейської потужної співдружності православних держав — слов’яно-православної (української) цивілізації. Передумовою цього має стати створення єдиної, сильної Помісної Української Православної Церкви з Київським Патріярхом на чолі. Насьогодні існує декілька моделей формування такої Церкви. Але то — тема іншої розмови.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Лазаренко П. Україна: останній шанс, К., 1998.
  2. Борисова О.В. Проблеми жономического положения современной Украины, Ракурс (Луганськ), 1998, 28 июня.
  3. Евразійський огляд. Альманах, К., Евразія, 1996.

[1] Саме ця обставина змушує нас обережно ставитися до загально-прийнятого насьогодні ототожнення понять «культура» і «цивілізація». Культура передбачає розвиток, прогрес. Цивілізацій — це, певною мірою, стагнація. Справедливим, на нашу думку, є ствердження деяких західних культурологів, що цивілізація — це те, що настає після культури. З відповідними наслідками, безперечно.

[2] Для неї характерний поділ на європейську й північноамериканську субцивілізації.

[3] Зазначимо, що у С. Гантінґтона є сумніви щодо перспектив формування останньої. Що ж до слов’яно-православної (української), то у нього таких сумнівів немає; він виділяє її без жодних застережень.

[4] З їх азіятським типом – економічної, політичної, а рівно ж культурної систем (російська мімікрія під «третій Рим» ще потребує свого детального розвінчання).

[5] Для якої існування у Києві незалежного духовного православного центру є обов’язковим.

[6] Цей фактор забезпечить підтримку київській Церкві з боку державних чинників.

Поділитися: