(Про конкурс на краще інтерв’ю про підпілля
Греко-католицької Церкви, проведений у Львові.)
Інститут Історії Церкви (IIЦ), який діє у Львові, одним із найважливіших своїх завдань вважає вивчення історії підпілля Греко-католицької Церкви в Україні. З цією метою збираються усні свідчення учасників і свідків життя катакомбної Церкви: єпископів і священиків, монахів і монахинь, членів родин священиків і свідомих мирян, які в часи лихоліття не хотіли покинути своєї віри. Так твориться «жива історія», значення якої неможливо переоцінити. Адже про цей історичний феномен історик не знайде реального уявлення в партійних чи кагебістських архівах (які не всі ще доступні і далеко не всі зберігались). Самим діячам підпільної Церкви доводилось старанно уникати письмового фіксування подій і фактів. Тому основна надія на пам’ять людей, які були причетні до підпільної Церкви або мали можливість спостерігати його.
Працівники IIЦ напружено працюють, вже записано на магнітофон розповіді-спомини понад 400 осіб. Та час працює проти нас. Стираються з пам’яти події, імена, дати, відходять від нас люди, які винесли на своїх плечах Хрест, що випав на долю нашої Церкви, які не лише зберегли її від заплянованого знищення, а й підняли на вищий щабель духовности.
Щоб якось приспішити цю працю та залучити до неї широке коло людей, IIЦ оголосив конкурс на краще інтерв’ю про підпілля Греко-католицької Церкви, в якому могли взяти участь всі бажаючі, крім працівників IIЦ та членів їх родин. Переможцям конкурсу були обіцяні три премії Родини Куриласів (І — 70 долярів, II — 50 долярів і III — 30 долярів) — фундація родини Куриласів на честь пам’яти репресованого о. Василя Куриласа, пароха с. Бучнова Тернопільської области, їмості Олени (з Кордубів) і сина о. Богдана — церковного історика, котрий працював і помер у Бельгії.
У конкурсі взяли участь 34 особи різного віку і різних професій. Вони самі знайшли собі оповідача, їм докладно пояснили методику записання інтерв’ю, які питання необхідно висвітлити та як оформити готове інтерв’ю.
Першу премію було присуджено Габору Василю, працівнику Науково-дослідного центру періодики. До добросовісного і грамотного дотримання інтерв’юером усіх вимог конкурсу і отримання багатої і цінної інформації додалась ще особлива передісторія цього інтерв’ю.
Особа, яку обрав п. Габор, вже давала інтерв’ю іншому інтерв’юеру, а тут п. Габор почув про проблеми Інституту із одержанням інтерв’ю від о. Романа Чайковського, який проживав у м. Буську. Отець був хворий, а ще дуже недочував і не мав охоти на довші розмови. Працівникам інституту переносив зустріч «на потім», а одному бажаючому конкурсантові із Буська прямо відмовив у розмові. Тоді п. Габор визвався, що він поїде до о. Чайковського. Працівники ІІЦ не відмовляли його, але й не покладали великих надій на успіх.
І ось через певний час почули їхню бесіду із магнітофонної тасьми. Скільки такту та терпеливости у запитаннях п. Габора, якому часто приходилось кілька разів повторяти запитання, змінювати їх, щоб отець міг добре їх почути. Та зате які вичерпні відповіді отця, які глибокі аналізи подій і ситуацій! Подиву гідні ясна думка і глибокий розум цього достойного отця-мученика за віру, людини похилого віку (1905 р. н.), хворої фізично, а духом сильної і нескореної. А через кілька тижнів, 28 лютого 1994 p., о. Роман Чайковский, син о. Василя і Ольги із Свєнціцьких, висвячений у 1931 р. митрополитом Андреєм, відійшов до Господа.
А ми, з допомогою Габора, маєм докладну оповідь про все його життя — душпастирювання, митарства по тюрмах, таборах, на засланні, підпільну діяльність нескореного греко-католицького священика.
Над присудженям другої і третьої премії прийшлось багато дискутувати, всесторонньо оцінювати і порівнювати, бо добре виділялись три інтерв’ю:
Качура Василя (із м. Болехів, працівника радіо «Воскресіння») із владикою Павлом Василиком;
Козловського Івана і(випускника історичного факультету Львівського Університету) із о. Костем Панасом;
Рибак Наталії (літературного редактора газети «Пост-поступ») із Богданом Костюком.
Врешті було вирішено присудити:
ІІ премію Рибак Наталії,
ІІІ премію Козловському Івану.
Урочисте вручення дипломів і премій лавреатам було зроблено у вересні, під час міжнародньої конференції з «Живої історії».
Окремо слід відзначити інтерв’ю, зроблене Алєксандровою Світланою (працівником музею історії релігії у м. Червонограді) з о. Маркіяном Когутом. Вона не зовсім дотрималась вимог конкурсу, але її інтерв’ю — це чудове, піднесно-захоплене висвітлення яскравої особистости о. Маркіяна Когута, ревного душпастиря і полум’яного поета. Розмова з отцем перемережана читанням його поетичних творів, написаних потайки з великим ризиком в ув’язненні, які засвідчують велику мужність цієї людини і нестримний потяг до творчосте. Разом з тим ця бесіда дала і багато цінних історичних фактів. Тому Алєксандровій особлива подяка від ІІЦ.
Взагалі, проведений конкурс збагатив дослідження Інституту значним внеском історичного фактажу, що добре прислужиться створенню правдивої картини історії Церкви в Україні. За те велика подяка родині Куриласів, які зафундували ці премії.
Разом з тим наслідники цієї родини теж дістали гарну нагороду. Річ у тім, що, довідавшись про конкурс імени Родини Куриласів, до нас звертались люди похилого віку не з тим, щоб взяти участь у конкурсі, а щоб розповісти все, що пам’ятають про о. Василя Куриласа і його родину.
Наприклад, сестра Онуфрія (в світі Маїк Марта), яка рік тому вже дала інтерв’ю про діяльність манастиря і отців у підпіллі, зголосилась, що хоче ще дати інтерв’ю про далекі довоєнні роки своєї молодости, коли у їхньому селі Добротвори душпастирював о. Василь Курилас. Вона докладно розповіла про діяльність отця і їмості Олени, про створення отцем Апостольства Молитви і навіть зачитала дещо записане із його давніх поучень. Добрими плодами діяльности о. Куриласа достойна сестра вважає те, що із парафіян отця в цьому селі потім вийшли о. Павло Маїк, о. Василь Куцах, о. Григорій Мисах, о. Мельник, о. Давидович, о. Дацишин (імена всіх вже не пам’ятає). А покликання своє і своїх двох сестер до манастиря теж завдячує отцеві, якого згадує із сльозами вдячности.
Бачачи такі добрі результати проведеного конкурсу, Інститут історії Церкви плянує і надалі організовувати подібні заходи. На жаль, сам Інститут не має змоги на фінансування їх, але маємо надію, що знайдуться достойники, які побажають допомогти у нашій праці на користь історії Церкви.
Лідія Купчик
