(На марґінесі арешту о. Бернарда Вінченцо в СРСР)
Щоби дезорієнтувати публіку, втікаючий злодій все кричить — ловіть злодія, щоби відвернути увагу від себе. Такої тактики також вживають більшовики, зрештою в цьому вони специ, мають добрий досвід. Під тим оглядом можна тут назвати статтю під назвою: «Ганебною стежкою антирадянщиків», що появилась в журналі «Україна» за 3 листопада 1979 р. Підзаголовок до статті звучить: «Хто штовхнув Бернардо Вінченцо на шлях політичної контрабанди». В статті іде мова про італійського священика Бернарда Вінченца, якого нібито мав вислати Патріярх Йосиф для антирадянської діяльности. Авторами статті є звичайно працівники КҐБ, С. Волянський і В. Лівенцев, які знають як препарувати питання «антирадянської контрабанди» невинним і непричетним для цього людям, щоби в такий спосіб закрити своє власне злочинство. Для ясности наведемо стосовні уступи з статті, щоби читач сам міг побачити, як і в чому полягає ця «політична антирадянська контрабанда».
«51-річний Бернардо Вінченцо, громадянин Італії, священик італійської католицької місії в місті Інгольштаті (ФРН) запевняє запрошених на його прохання на прес-конференцію у Львові журналістів, що став жертвою зловмисного обману. На шлях злочину, твердить він, його штовхнули націоналістично настроєні ватажки української реакційної еміґрації та духовенства, які проживають у Федеративній Республіці Німеччини.
Представники преси, телебачення і радіо уважно слухають цю людину, прагнучи зрозуміти, як вона, вже немолода і, здавалось би, навчена досвідом, могла стати сліпим знаряддям у руках антирадянщиків.
…Весною цього року чорний «мерседес» перетнув кордон Радянського Союзу. При зустрічі з співробітниками митниці його господар Бернардо Вінченцо намагався вгамувати тривогу, яка раптом виникла. А підстави для занепокоєння були: за завданням священика з західньонімецького міста Розенгейма Івана Ортинського, який виконував вказівки кардинала Сліпого, Вінченцо віз колишнім служителям греко-католицької церкви на Україні досить велику суму. Гроші, про які він умовчав у деклярації, були розсовані по кишенях і сховані за подвійними стінками картонної коробки з ганчір’ям.
Платою за риск для «туриста» було не тільки відшкодування витрат на поїздку в Радянський Союз. При успішному виконанні операції йому була обіцяна допомога кардинала Сліпого в одержанні більш високого титулу.
В завдання Бернардо Вінченцо входило: передати гроші колишнім ченцям греко-католицьких орденів і родичам Ортинського, які підтримують зв’язки з колишніми уніятськими священиками, а також зібрати відомості про нібито існуючі факти переслідування останніх органами Радянської влади. Вимагали від нього і відомостей про «порушення прав людини» в СРСР в галузі свободи совісті.
— «Я вірив уніятам, що їх хвилюють тільки інтереси церкви, — говорить тепер італійський священик.»
— «Я прошу зрозуміти мене як людину, яка народилась і виросла на Заході, — продовжував він свою сповідь. — Багато з того, про що я тут дізнався, було мені майже невідоме. Я симпатизував націоналістично настроєним представникам української еміграції і духовенства. Це, по суті, і визначило моє рішення сприяти Сліпому та Ортинському в поданні допомоги особам на Україні, які, за їх словами, нібито потерпіли за віру. Тепер я інакше дивлюсь на діяльність організації українських націоналістів на Заході. Я знаю, що вони закликають до розв’язування третьої світової війни, яка, за їх розрахунками, знищить Радянський Союз як державу, і тоді здійсняться їх мрії про створення «самостійної України» і відродження «уніятської церкви».
«У кишені піджака у Вінченцо була зашита адреса якогось Йосипа Федорика. Цей колишній настоятель монастиря уніятського ордену Василіян двічі, в 1945 і 1952 роках, притягався до кримінальної відповідальності за антирадянську діяльність, подання допомоги оунівцям, які із зброєю в руках боролися проти Радянської влади, і переховування їх в монастирі. Тепер Сліпий сподівався, що той допоможе італійському священикові в його пошуках».
Враховуючи щире зізнання і розкаяння Бернардо Вінченцо, його запевнення про відмову надалі від антирадянської діяльності, взявши до уваги прохання італійських властей, і з метою зміцнення відносин між Радянським Союзом і Італією Президія Верховної Ради СРСР звільнила його від кримінальної відповідальності. Лжетуриста буде видворено за межі Радянського Союзу».
Видно виразно, як більшовики «відкрили контрабандита» о. Бернарда Вінченца. А все ж таки з повищого не видно в чому цей «контрабандитизм і антирадянськість» мали полягати? Чи може в тому, що о. Вінченцо був четвертий раз в Радянському Союзі, чи може тому, що мав адресу Йосипа Федорика чи може в цьому, що мав кілька тисяч справжніх, не підроблених, таки радянських рублів? Обвинувачення звучать наївно й смішно. Очевидно о. Б. Вінченцо був невигідний для більшовиків. Це не добре, як хтось більше разів відвідує Радянський Союз. За перший раз візити Радянський Союз виглядає гарно без чорних плям, а вже за другим і третім разом турист бачить це що більшовики не бажають собі, щоби він це бачив. Турист безпосередньо бачить, як комуністична не тільки пропаганда, але й конституція далека від правди. Тому їм треба було арештувати о. Вінченца і зробити потрібний показ. Але хто в це їм повірить. Український нарід в Україні в це їм не повірить, бо він знає добре методи старшого брата, а зокрема їх вислужників КДБ, а на заході народ вже знає справжню більшовицьку правду. До речі сотні тисяч євреїв, які опинились на заході розкривають більшовицьку дійсність. Отже для нікого немає найменшого сумніву, що афера з о. Бернардом Вінченцом є спрепарована в кадебівській лябораторії для того, щоби вдарити по нашому патріярхові Йосифові, щоби показати — ось дивіться, чим займається Блаженніший Йосиф. Очевидно при тому згадується також і відомого борзописьця Я. Ґалана який був убитий і вбивство більшовики приписують оуністам, Очевидно КДБівські специ не забули згадати і о. Гавриїла Костельника. До речі слід нагадати, що о. Г. Костельник належав до одних з трьох ініціяторів, чи точніше сказавши, «акторів», що відіграли акт «воз’єднання» Української Католицької Церкви з т.зв. Російською Православною Церквою на т.зв. «соборі» у Львові в 1946 р. Цікаво, що чомусь скоро після цеї «гри воз’єднання» всі три ініціятори о. Г. Костельник, о. М. Мельник і о. А. Пелвецький зійшли з Божого світа. Чому зліквідовано УКЦеркву, а тих священиків, що відмовились перейти на православ’я все ще переслідують.
Вони заставили о. Бернарда Вінченца, щоби він склав покаянну заяву і визнав себе великим «антирядицем». І, бачте, більшовики виявились гуманістами — «винному» простили і пообіцяли що випустять на волю. Справу о. БернардаВінченца слід розглядати в аспекті дальшої атаки проти нашої Церкви в діяспорі, як також катакомбної Церкви в Україні. Треба бути приготованим на ще іншого рода показухи в цьому напрямі, і дальше кричатимуть — лови злодія.
Вже в цьому самому радянському журналі «Україна» за 1979 р. появилась друга стаття на тему італійського священика Бернарда Вінченцо під назвою: «Крах чергової авантюри» автором якої є В. Онищенко. В статті, яка є пропагандивною салаткою, де вимішано все разом і Патріярха Йосифа, і бандерівців, і василіян, додано Ярослава Добоша, Андрія Климчука, паню Стипаниду Соломчак й інших. Борзописець все понаписував що господарі з Кремля наказали, але бідолашний не міг показати в чому прогрішився Бернардо Вінченцо. Вони пишуть, що о. Вінченцо сам собі їздив по Радянському Союзі і пізнав всю «правду» про Радянський Союз. Хвали мене язичку, але хто в це повірить, бо сам борзописець дуже добре знає, що це чиста брехня.
