Лист до редакції

Пряшів, 24 листопада 1996

Вельмишановна редакція!

Я є дуже радий, шо маю змогу одержувати Ваш дуже цінний і цікавий часопис, який уважно читаю не лише я, але й моя сім’я, студенти та друзі-пряшівчани.

В одинадцятому числі 1996 р. (с. 31) мене зацікавив лист анонімного відвідувача нашого міста і його думки щодо релігійного життя в ньому. На жаль, в листі є кілька неточностей, які я не можу оминути мовчанкою. Звертаю увагу на дві:

Автор пише, шо греко-католики у Пряшеві, мабуть, старанням кардинала Томка «дістали з Риму богословський факультет». Це – неправда. Греко-католицький факультет при Університеті ім. П. Й. Шафарика заснував негайно після «ніжньої революції» 1990 року Уряд Словаччини на державні кошти. Це — державний факультет, повністю утримуваний на кошти міністерства освіти Словаччини, а не на кошти Риму.

Автор правильно зауважив, що на Пряшівщині як і в сусідній Закарпатській Україні (Закарпатті) йде посилена асиміляція українського населення за допомогою греко-католицької Церкви. Щодо Пряшівщини, це так.

Щодо Закарпатської України — не зовсім. Та вже ніяк не можна погодитися з отаким висновком анонімного автора: «Магочі, Тамаш, Мизь будуть тріюмфувати і слушно. Не ми (американська еміграція — М.М.) їх переконали, що вони українці, а вони нас, що вони русини». Тут автор змішав «сіно з соломою», поставивши в один ряд ідеолога політичного русинства проф. Павла Роберта Магочі з найвизначнішим україністом Югославії проф. Юліяном Тамашом та найвизначнішим сучасним українським священиком і публіцистом Югославії о. Романом Мізем мабуть, лише на тій основі, що обидва вони пишуть бачваноруською літературною мовою, кодифікованою ще в 1923 р. найвизначнішим українським теологом Югославії Гавриїлом Костельником. Цю мову визнавали навіть такі діячі української культури, як академіки Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк та митрополит Андрей Шептицький. Вона допомогла русинам Югославії зберегти їх національну самобутність. Не бути цієї «руської бешеди» русини Югославії давно би асимілювалися в чужому морі. Завдяки їй Греко-Католицька Церква в Югославії по сей день зберегла свій національний характер. І Юліян Тамаш, і Роман Мізь (уродженець Галичини) стоять на твердих українських позиціях. Перший (автор майже 40 книжок) очолює Асоціяцію україністів Югославії, другий (крім книжок) до літа 1996 р. видавав знаменитий журнал «Дзвони», в якому статті друкувалися теж українською літературною мовою. Слідами Р. Мізя йде і нинішній редактор «Дзвонів» Михайло Малацко. І Роман Мізь, і Юліян Тамаш (на відміну віл П. Магочія та Л. Медєшія) вважають русинів Войводини складовою частиною українського народа, і гордо голосяться до України, вважаючи її «матірною землею» русинів. Отже, ні в якому разі їх не можна звинуватити в політичному русинізмі, як це зробив анонімний автор на сторінках «Патріярхата».

Ми в «Старому краї» розрізняємо «народну руськість», тобто тяготіння до «братів за горами», до «Русі-України», від «політичного русинізму» — створювання штучного «русинського народа» на антиукраїнській основі. Першу підтримуємо, з другим боремося. Здається, що автор згадуваного листа не відчуває цієї різниці.

Ваш Микола Мушинка,

доктор філологічних наук, завідуючий науково-дослідним відділом україністики Університету ім. П. Й. Шафарика у Пряшеві

 * * *

Дорогий Пане Миколо Мушинка!

Щиро дякую Вам за Вашого листа, який надруковано вище. Тут бажаю вияснити справу цього листа, на який Ви відгукнулись, бо з Вашого листа випливає, що автор листа заховався, небажаючи підписатись. В дійсности так воно не є. Це не був лист до редакції, але виключно приватний, до мене. До речі, до листа була зроблена помітка й було сказано, що друкується без відома автора. Мені видавалось, що лист є багатоінформативний і варто запізнати з його змістом наших читачів. Це була моя помилка. Ви не знаєте скільки вже мені попало від автора листа за те, що я його надрукував… Я просив вибачення, бився у груди, каявсь, але непевний того, чи мені простив… А тепер, коли прочитає Вашого листа і скаже: бачте якого ви наварили пива. Тому, Дорогий Миколо, радше було бити й лаяти мене, місто ніби анонімного автора, бо в тому не його вина. Напевно, знову від автора листа попадеться мені.

Може воно й добре, що так сталось, бо деякі питання вияснились і поставлено крапку над «і». Запевняю Вас, Дорогий Миколо, що автор листа дуже сумлінний, подав вістки і думки для моєї особистої орієнтації, а я їх зайво надрукував. Звичайно, я не бажав нікому зробити кривди і тому за мою неувагу вибачаюсь. Окремо вибачаюсь перед Юліяном Тамашом, з яким я добре знайомий і о. Романом Мізем за мій нетактовний і непродуманий крок.

Микола Галів