Лист до всіх членів редакційної колегії ж. «Патріярхат»

Слава Ісусу Христу!

Дуже жалію, що я так пізно дізналась про видавництво ж. «Патріярхат». А це було в травні 1996 p., коли Марія Саморіз із Мостиськ запитала мене, вийшовши із церкви, чи я не бажаю прочитати ж. «Патріярхат», який друкується в Нью-Йорку. Вона коротко поінформувала мене про матеріал, який висвітлюється в журналі. Я зразу пішла до неї на квартиру і взяла декілька номерів. Мене так зацікавили статті журналу, що я провела багато безсонних ночей, читаючи все, але не тільки читала, а ще, ще перечитувала, роздумувала, дещо конспектувала, збирала однодумців, ще зачитували статті п. Миколи Галіва, нашого депутата Верховної Ради України м. Косіва, та інші, статті. Ох, є над чим задуматись! Матеріяли, які друкуються в журналі, дуже цікаві. Вони допомагають нам краще знати правду нашої Церкви. Я сама радо вислала би гроші на передплату журналу, але з мізерної пенсії вділити не можу.

А тепер може і Вас, панове редактори, зацікавить стан греко-католицьких громад Мостиського району і мого села Липники.

Отже коротко.

Знаємо, що наша УГКЦ була притоптана московським червоним чоботом провославія, але в підпіллі існувала. Тепер, коли ми маємо незалежну Україну, вона воскресла, але миряни на далі принижені. Правда, уряд зареєстрував греко-католицькі громади, але не допомагає нам мати рівні права із християнами других конфесій. Громади оббивають пороги суду, різні кабінети по справах релігії області, району і все дарма. Суд і виносив рішення передати церкву греко-католицькій громаді (бо вона йде на все, що тільки від неї вимагав суд), але дарма. Так було нпр. в селах Буців, Радохінці і інших. Але рішення суду ніхто не може виконати. Бачучи слабкість нашого уряду, наша громада с. Липники вирішила шукати любови у православного духовенства. Адже пройшло вже 6 років боротьби примирення. Ми звернулися до декана православних громад із представником депутата районної Ради п. Зімінським, а потім до о. Євгена Павлусь, щоб почергово відбувались богослужіння у нашому храмі. Вказані духовні особи категорично відмовились, хоч і греко-католицький священик Богдан Вовк запевняв про спокій. Як жаль, що похорони проводимо під відкритим небом. Вимирає старше покоління, батьки яких будували храм, а тіла мертвого до свого храму не пускають,

Ми ще вирішили звернутись до представників районної держадміністрації, а особливо до п. Сачана, який ніби вирішує вказану проблему. Цей колишній український партократ, який ще сьогодні не став справжнім українцем. відповів: «Церкви, ділити не буду, йдіть до костела». Отже зв’язок між православним духовенством і районними посадовими особами є. Пан Сачан видає себе за історика. А чи подумав він про майбутнє покоління. Це була порада «українця» українцям. Такий «українець», як п. Сачан. ніколи не любив і не любить своєї нації, бо любити Україну значить вивчати і знати її історію, традиції і народну творчість. Нам би на Україну більше таких українців, яких я бачу в особах членів редакційної колегії і напевно були б люди з розумом Соломона, які би з історичної точки розв’язали вказану проблему. Ми тільки до сьогодні ставимо собі невідгадане до сьогодні питання. Доки так буде?

Ольга Щур,
с. Липники.