Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Лист Християнського Комітету Захисту прав віруючих в СРСР до Папи

1 жовтня 1978 р.

До Його Святости, Папи Римського,
наступника Святішого Престолу Папи Івана-Павла І.

Ваша Святосте!

Тепер, пишучи цього листа, ми, як і всі, ще не знаємо Вашого імени, не знаємо, хто Ви, Обранець Божий, але пекучі потреби, тривоги й надії страждаючих християн Росії спонукують нас неспізнено звернутись до Вас і до всієї братньої Католицької Церкви.

Згідно з вірою християнською, Господь діє в людській історії через певних людей, яких поставляє Він у Своєму божественному всевіданні на те чи інше служіння. Глядячи на височінь римського престолу, трудно навіть збагнути всю міру відповідальности, покладеної на Римського Первосвященика Богом. І оскільки служіння вільне, а через те — забарвлене всіми людськими особливостями Божого обранця, то прихід на римську катедру нового первосвященика сприймається, як нова сторінка в історії Католицької Церкви і всього світу.

Непохитно віримо в промисел Божий, ми сприймаємо Ваш прихід на престол, як виявлення волі Божої на те, щоби цей новий розділ в історії Церкви і всього світу був відкритий.

Віддаючи дань пошани й любови Папі Павлові VI що так багато зробив на полі своєї діяльности, і Папі Іванові-Павлові І який передчасно покинув нас, ми з надією дивимось на Ваше служіння, що має прийти.

Наступники св. апостола Петра усвідомлювали своє пастирство як піклування не лише про членів Римо-Католицької Церкви, але й про всіх християн, і про увесь світ. Незважаючи на те, що Православна і Римо-Католицька Церкви все ще перебувають розділені, є радістю бути свідомим того, що пастирське піклування великих первоієрархів Риму розповсюджується і на християн Росії. Цей вислів християнської любови, що простягається через межі й перепони — це запорука майбутнього з’єднання Церков. Це дає нам підставу вдатися до Вашої Святости з отсим зверненням.

І

Ваша Святосте!

Найбільшою заслугою Католицької Церкви, здобутою в упертій боротьбі протягом багатьох століть і оцінимою в усій її актуальності лише в наші часи, є перемога Католицької Церкви над намаганнями з боку світської влади уярмити внутрішню свободу Церкви, збереження Церквою своєї незалежности від державної влади. Через те особливо викликає спокусу і нерозуміння у віруючих Росії продовження Святішим Престолом у наші дні архаїчної, невідповідної теперішнім історичним реальним обставинам «східньої політики».

Трагічний досвід Російської Православної Церкви (РПЦ) наочно показує невдалість конформічного курсу московської патріярхії, подобою якого є, по суті, східня політика Ватикану. І однією з найбільших сподіванок християн усіх віроісповідань нашої країни є надія, що з обранням нового Папи східня політика Ватикану стане дієвою силою в осягненні релігійної свободи віруючими в Радянському Союзі.

Важливим фактором, який визначає східню політику Ватикану, є характер взаємовідносин між Святішим, Престолом і проводом московської патріярхії.

Віруючий народ Російської Церкви є свідомий того, що приймаючи у себе з офіційними візитами ієрархів московської патріярхії, Святіший Престол входить в контакт з єдиною ієрархією, яка існує в РПЦ, незалежно від того, чи провадить вона правильний чи неправильний курс церковної політики, незалежно від того, яким церковним діячем виявив себе той чи інший ієрарх, незалежно від його особистих властивостей.

Віруючі розуміють, що Святіший Престол висловлює в такий спосіб своє офіційне визнання законної ієрархії РПЦ і своє позитивне ставлення до російських православних християн.

Але у віруючого народу виникає глибоке здивування і духовна стурбованість, коли Святіший Престол і найвищий провід Католицької Церкви дають високу позитивну оцінку діяльности цих ієрархів, які об’єктивно виявили себе підсобниками сил, що борються з Церквою. Всяка похвала на адресу такого ієрарха, свідоцтво його престижу в очах Святішого Престолу, значно скріплює його позиції, допомагає проводити в життя шкідливий курс церковної політики, що він його здійснює, а також присипляє совість ієрархів Церкви і заохочує їх іти згубним шляхом.

Через те віруючі з великим смутком почули високі слова похвали, сказані Папою Іваном-Павлом І про митрополита Никодима, голову делегації Російської Православної Церкви на інтронізації Папи Івана-Павла І і навіть заклик з уст Святішого Отця — «брати з нього приклад».

Беручи до уваги, що серед православних Росії ще є антикатолицькі настрої і ураховуючи також надзвичайну непопулярність у християнського народу самого митроп. НИКОДИМА, нетрудно зрозуміти, яку велику шкоду завдали справі дійсного зближення католицтва і російського православ’я слова безоглядного схвалення діяльности митроп. НИКОДИМА, які мимохіть були сприйняті народом Божим, як похвала всім аспектам його діяльности.

Піднесений до вершин церковної влади антирелігійною хвилею Хрущовського гоніння, митрополит Никодим був щирим, ревним послідовником ставлення церкви до держави, запровадженого митрополитом Сергієм Старгородским, — ставлення, яке зазнало, в обставинах жорстокої історичної дійсности, швидкої й глибокої ідеологічної деґрадації від бездоганної ідеї розумного компромісу з владою[1] до респектабельної історіософської концепції, придатної лише для самовиправдання щирих послідовників митрополита Сергія перед лицем реального становища Церкви, яка опинилася, всупереч очікуваним наслідкам цієї політики, в злиднях. Згідно з цією останньою теорією, єдино-правильний спосіб вижити для Церкви в обставинах держави, яка провадить боротьбу з релігією — це покірливо виконувати — «не дратувати звіря!» — всі вимоги гонителів, одночасно прикриваючи ці гоніння мовчанкою перед світом і навіть кривосвідчити, заперечуючи їх, сподіваючись зразковою поведінкою умилостивити врешті решт гонителів.

Митрополит Никодим опинився головою Відділу Зовнішніх Церковних зносин (ОВЦС) московської патріярхії по демісії митрополита Николая Ярушевича який, коли зачалася хвиля переслідувань, пережив глибоку кризу, розчарувався, усвідомивши крах курсу митрополита Сергія; цьому курсові він віддав усі свої сили й талант.

Зайнявши його посаду, митрополит Никодим керував усією зовнішньою політикою РПЦ в період розгрому й закриття понад 10 тисяч православних храмів, блискуче виконуючи поставлені перед ОВЦС завдання: створити у світового суспільства, а зокрема у християн заходу, враження уявного добробуту релігії в СРСР, максимально нейтралізувати протести по всьому світі проти гоніння на релігію і, нарешті, значно поширити контакти і поліпшити взаємовідносини з Церквами й релігійними організаціями аби, через утворені канали, сприяти впливові радянської державної політики на світове християнство.

Зруйнування залізної завіси і припинення ізоляціоністської політики радянської держави створили сприятливі можливості для світової суспільної опінії ефективно впливати на стан віруючих в СРСР.

Одним з найбільше траґічних наслідків діяльности митрополита Никодима є фальшива орієнтація сил, які щиро намагаються допомогти страждаючим християнам у нашій країні, але не знають, як це ліпше зробити. Своїм високим ієрархічним і особистим авторитетом митрополит Никодим підказував фальшиву ідею про те, що одверті, демонстраційні протести проти релігійних утисків лише погіршують становище віруючих і шкодять «доброзичливому» ставленню держави до Церкви. Створюючи міт про «таємну дипломатію», яку буцім то веде провід московської патріярхії, митрополит Никодим приховував реальну картину жахливого поневолення церковної ієрархії, що покірливо виконує всі вимоги державної влади.

В ділянці внутрішньої політики митрополит Никодим був одним з активних здійснювачів постанов архиєрейського собору 1961 року, де прийнято накинуту з зовні антиканонічну реформу устрою церковних парафій.

Ця реформа, як задумали її організатори, відібравши порядкування фінансово-господарським життям громади з рук ієрархії і передавши його світській адміністрації парафії (яку фактично призначили органи влади, що проводить антирелігійну політику) мусіли значно полегшити закриття храмів, яке на той час вже стало масовим явищем.

Та сама тенденція до інфільтрування церковного життя чужими Церкві і навіть ворожими силами виявилася, як це не неймовірно, у Святому Святих Православ’я — в царині відродження. В 1960-тих pp. ряд видних ієрархів і богословів московської патріярхії стали розробляти й проповідувати нове вчення, суттю якого була синтеза християнства з комуністичною ідеологією безбожного будівництва земного, матеріялістичного добробуту.

Те, що в Святому Письмі явно суперечило меті й засобам комуністичного будівництва, піддавали блюзнірському ганьбленню (напр. практика аскетичного, споглядального чернецтва) або перетлумаченню (напр. вчення про Царство Боже, старозавітні пророцтва та інше).

Ініціятором і загальновизнаним головою цього руху був митрополит Никодим[2]. (Його реформаторська діяльність в царині християнського віровчення була надто очевидна навіть для офіційних державних дослідників становища релігії в сучасному світі і про це відзначено в відповідній науковій і популярній атеїстичній літературі).

Проводячи політику глибоких і принципових реформ у РПЦ, митрополит Никодим одночасно підготовляв відповідні кадри серед вищого духівництва, на які він міг би спертися. Отримавши від державної влади безпрецедентне право пріоритету у висуванні кандидатів для єпископської хіротонії, митрополит Никодим максимально використав цю можливість.

Людина видатних здібностей, з феноменальною пам’яттю, великою ерудицією, величезною енерґією й працездатністю, з живим, чіпким розумом, силою переконання, з особистим чаром, уміючи захоплювати людей, що легко підпадають під його вплив, митрополит Никодим домігся того, що нині майже половина Російського Єпископату складається з осіб, які отримали єпископський сан лише виключно завдяки його старанням і нероздільно відданих йому.

Одночасно треба відзначити, що митрополит Никодим відограв саму активну ролю в усуненні від участи в житті Церкви видатного єпископа-ісповідника Ермоґена (Ґолубєва). Без усякого перебільшення можна сказати, що в наслідок цілеспрямованої діяльности митрополита Никодима змінився самий духовний тип сучасного єпископа Російської Православної Церкви.

Багатьом православним християнам Росії пригадується зараз пророчі слова найбільшого російського святого — преподобного Серафима Саровського про те, що Господь відкрив йому: настануть часи, коли російські архиєреї та інші духовні особи перестануть дотримуватися православ’я у всій його чистоті, бо вчитимуть вченням і заповідям людським, а серця їхні стоятимуть далеко від Бога і за це гнів Божий вразить їх.

Грізне є це пророцтво, але страшне є і духове змертвіння при зовнішнім добробуті переважної більшости сучасних російських єпископів. Поістині, їхня духовість — це духовість апокаліптичної Лаодикійської церкви, про яку каже Господь: «Знаю твої справи; ти ні холодний, ані гарячий; о, якби ти був холодний або гарячий! Але тому, що ти теплий, а не гарячий, ані холодний, то ізвергну тебе із уст Моїх. Бо ти кажеш: «я багатий, розбагатів і нічого не потребую», а не знаєш, що ти — нещасний, і мізерний, і злиденний, і сліпий і нагий» (Апок. З, 15-17).

Продовження у жовтневому числі



[1] Ідея компромісу між Церквою й державою, що виникла в кінці 1920-тих pp., виявилась «мертвородженою» через принципові настанови комуністичної партії, яка прийшла до неподільної влади в нашій країні. По цій самій причині до цього часу в Радянському Союзі цілковито неможливий вільний діялог між християнами й комуністами.

[2] Див. «Звернення» на Помісний Собор РПЦ 1971 р. священика Н. Ґайнова й мирян Ф. Кареліна, Л. Реґельсона і В. Капітанчука.

Поділитися: