Лист кардинала Віллебрандса до митрополита Ювеналія

Еміненціє і Дорогий Брате у Христі!

Я прочитав з найбільшою увагою листа Вашої Еміненції з 4-го вересня 1979 р. відносно письма, яке їх Святість Папа Іван Павло II написав до їх Еміненції Йосифа Кардинала Сліпого. Щирість і отвертість з якою передаєте Ваші думки і думки інших членів Вашої Церкви є для мене заохотою для братнього довір’я і обопільної пошани, яка на протязі останніх років розвинулася не лише між нами, але і між нашими Церквами.

Я познайомив Святішого Отця із змістом Вашого листа і міг особисто передискутувати його зміст і значення. Він прийняв до відома ці міркування, які хочу тепер висловити і пишу їх на Його бажання, в Його імені.

Письмо звернене й адресоване до їх Еміненції Кардинала Сліпого мало цілком іншу ціль. Святіший Отець не мав наміру виразити свого погляду про відносини між Римською Церквою і православними Церквами. Відносно цієї справи Він висказав свою волю і думку виразно по виборі Його на Апостольський Престіл, а саме, щоби поглибити відносини в ділянці студій, взаїмної пошани і братньої любови між нашими Церквами, щоби дійти до повного церковного об’єднання, що є волею христової Церкви. Щоби оминути незрозуміння письма, чи надання йому іншого значення, яке Папа хотів виразити, хочу Вам Еміненціє пригадати екуменічні інтенції Римо-католицької Церкви, які були уточнені Ватиканським Собором і Папою Павлом VI та Іваном Павлом II.

Заанґажування Католицької Церкви

У зверненні Папи до християнських делегатів, які були приявні на церемонії відкриття Його понтифікату і, як собі пригадуємо Еміненціє, Ви очолювали делегацію московського патріярхату — сказав Папа Іван Павло II: «Хочемо Вам заявити, що маємо рішучу волю йти вперед дорогою до єдности в дусі Другого Ватиканського Собору, ідучи за прикладом наших попередників і додав: «Скажіть всім і тим яких репрезентуєте, що заанґажування Католицької Церкви в екуменічному русі, як то урочисто висловив Другий Ватиканський Собор, не може бути зведене на манівці». («Осерваторе Романо» — 23-24 жовтня 1978 p.).

Це є ясні слова, які недопускають ніякого сумніву в екуменічному заанґажуванні теперішнього Папи. Доречі є це ті самі думки, які Він також висловив у свойому письмі до Його Світлости Патріярха Пімена з 20-го грудня 1978 p., як також у промовах до різних груп Єпископів й вірних нашої Церкви і до представників і членів різних православних Церков, які на протязі одинадцяти місячного понтифікату Його відвідали.

Другий Ватиканський Собор виразно і ясно заявив, що католицька Церква визнає в православних Церквах дійсні Церкви, які через апостольське наслідство святкують Євхаристію Христа Бога і уділяють Його Тайни. Собор виразив пошану для їхніх власних дисциплін, для наукових форм вислову тої самої віри, які вони випрацювали і які беруть своє коріння в найстарших і автентичних формах переказу в єдиній Церкві Христа. Хоч на протязі соток років із причин, не все чисто релігійних постали розбіжности в церковній науці, то все таки залишаємося «Церквами Посестрами», ця назва не є ані двозначна, ані не є виразом реторичної емоції, але противно, хоче краще виявити правду спільноти в містерії Христа, яка продовжує з’єднувати наші Церкви, помимо ще існуючих розбіжностей. Як каже Ваша Еміненція, пробуємо нині дійти до повного окреслення («артикуляції») цієї спільноти (коммюніон) через молитву, як і через братній діялог спірних точок науки, над якими ми ще не осягнули порозуміння і над найбільше пекучими душпастирськими проблемами нашого часу.

З’єднання, якого шукаємо, це не є всмоктуванням одного в другого, лише спільнота між Церквами, які мають однакове сакраментальне життя, одне Причастя, яке виражається структурами, які відповідають найстаршим, автетичним традиціям і волі Христа для Його Церкви. В минулому не все були ці принципи однаково ясно висловлені, принагідно за односторонньо зрозумілі і практиковані, це було спричинене релігійними і політичними ситуаціями і певною панівною епохою.

Тут не місце пробувати з’ясовувати це минуле або сумніватись в добру віру наших предків. — Але розвиток теологічної застанови і ріст обосторонної любови під сяєвом Святого Духа дозволить нам розглядати церковну злуку, яка повинна розвиватися в наших Церквах ширше і глибше. Ми оцінюємо критично наше спільне минуле, щоби те все що могло в минулому нас проти себе наставляти, тепер ми могли краще перемогти і в такий спосіб знову привернути правдивий мир між нашими Церквами.

Постава Уніятів

У такому зв’язку слід розглядати письмо до Кардинала Сліпого. Коли Папа Іван Павло II звернувся до вітки Римської Церкви, яка має свою історію, свої власні традиції і зараз переживає тяжкий іспит і наражена на великі терпіння, Він не мав наміру висказуватися про теологію, яка інспірує наше спільне шукання за новою церковною злукою, чи говорити про методу і спосіб, який ми нині і в майбутньому повинні розвинути, щоби покращали відносини між нашими Церквами. Для українців-католиків, живучих в їхньому краю чи на чужині «Берестейська Унія» має особливе значення. Ті католики мимо політичних змін і сотні років натиску почуваються зв’язані з Римом, з Римською Церквою і видимо висловлюються в церковних обрядах і звичаях власної рідної Церкви. Папа хотів ту злуку з Римом очистити з політичних і націоналістичних елементів, щоби сильніше увиразнити релігійні і церковні вартости, які ця Церква затримала і які ще нині знаходять в ній вияв їхнього релігійного життя, а рівночасно заохотити, щоби залишилися вірні тій спадщині.

Папа не має наміру вживати Берестейську Унію, як модель чи взір для наших відносин з Православними Церквами, ані тепер, ані в майбутньому. Не ставить її за взір майбутньої злуки наших Церков. Стрічається інколи в певних осередках православних тенденція оцінювати звичаї уніатської католицької Церкви вповні неґативно. Деякі православні хотіли би знову, щоби взяти за передумову діалогів з Римом повне здушення уніятів-католиків.

В листі до їх Святости Патріярха Алєксея з 21-го жовтня 1968 р. писав Папа Павло VI: « … наше апостольське завдання не дозволяє нам поодиноким особам чи групам людей забороняти вступати у зв’язок чи повну унію з Римо-католицькою Церквою», а зараз додає: «Будьте впевнені, що ми ніколи собі не дозволили би на це хіба тільки тоді, коли б це не сталося з вільного переконання, із совісти випливаючого і за виключенням мотивів, які були б чужі і не згідні з дійсним переконанням». У такому дусі вимагає Папа Іван Павло II, щоби дійсно і правдиво шанувати те, що в минулих століттях зроблено, щоби Церкви знову з’єднати. З тих старань, які постали в обставинах, які різняться від наших сучасних і які були надхнені теологією, яка не відповідає більше нинішній, зродилася католицько-уніятська Церква. Її існування дозволив Христос, її злуку з Церквою в Римі, бо була згідна з бажанням їх совісти.

В самій Католицькій Церкві, в її нутрі пригадано конкретно, що латинська традиція не сама одна представляє автентичну, християнську традицію. В тому сенсі було і є існування Уніятської Церкви корисне. З другої сторони треба признати, що її оснування причинилося нещасливо до зірвання злуки з ортодоксійними церквами і спричинило нове напруження між католиками і православними.

Взаїмовідношення з минулим

З того минулого одідичена скомплікована ситуація є частиною тих відносин, в яких має розвинутися наше екуменічне завдання, постійні старання відновити і поглибити наші взаємини і відносини. Ми мусимо користати з наук минулого і мусимо бути послушні тому, що Святий Дух нині каже Церквам, щоби їх довести до єдности. Наше зусилля мусить бути більше, як колинебудь в нашій історії вільне від всяких політичних елементів, вільне від усього чужого, що противиться сповненню волі Христа відносно Його Церкви. — Це є хід думок Папи Івана Павла II. Він не вимагає, щоби взяти взір з моделю минулого, але він закликає до вірности і слухняности всьому тому, що всі ті справи обновлюють.

Еміненціє, Дорогий Брате, тим листом хочу Вас запевнити, що Папа, коли писав до їх Еміненції Кардинала Сліпого хотів звернутися до тої Церкви і її вірних, які у змінливих подіях історії терпіли і терплять до нинішнього дня за вірність Престолові в Римі. Вони готовляться святкувати тисячоліття Хрещення, яке у Вашій і їхній історії особливо важне, навіть коли не згадує про це в своїм листі, що Ваша російсько-православна Церква є спадкоємцем славної традиції святого Володимира і старої Церкви Києва, яка є підставою Вашої віри і послідовности Вашого християнського народу.

Надхнені любов’ю без облуди бажаємо продовжувати наші старання для поглиблення відносин між нами, включно з нашими католицько-українськими братами, щоби мир між всіми нами був установлений і ми в цей спосіб дійшли до повної спільноти для якої працюємо не за зразком з минувшини лише, коли ми підемо дорогами, які наказує нині Церкві Святий Дух та веде її в повній правді і в мирі, який перевищує всякі інші почування.

Ви знаєте, як дуже мені лежить на серці почате діло в постійній співпраці з моїми православними братами і як дуже воно в центрі мого життя. Я певний, що Господь, який почав це діло між нами доведе до повного закінчення. В тому почуванні запевняю Вас Еміненціє і улюблений Брате у моїй глибокій, братській любові.

Йоганнес Кардинал Віллбрандс, Президент 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>