Лист-відгук на інтерв’ю апостольського нунція А. Франко

(Друкуємо цього листа, у якому є недокладності, але щоб показати,
як читачі сприймають останні потягнення ватиканських чинників. Редакція)

Найстарша єпархія Київської Митрополії, Перемишльська, проіснувала помимо всяких політичних перемін. Разом із залишками Греко-католицької Церкви зазнавала всіх благ більшовицького насилля й спроби ліквідації цілої Греко-католицької Церкви й хоч розділена кордоном на Сяні, вижила. А коли заіснувала можливість цілком легалізуватись та ревіндикувати поконфісковані церковні добра та святині, то прийшов несподіваний удар не від явних ворогів, але від підступних «приятелів». Рішенням польського єпископату зразу безправно загарбано нашу катедру св. Івана Хрестителя в Перемишлі, а щоб добити до решти, відірвано Перемишльську єпархію від своєї матері, Львівської Метрополії і підпорядковано Варшавській Архиєпархії. Неофіційним мотивом такого рішення була примітка, що греко-католики в Польщі на протязі 40 років були під опікою примаса Польщі, вже звикли, то ж пощо такий стан міняти. А офіційно подано, що переорганізація церковної структури згідно з новими кордонами цього вимагає.

Піднявся крик, навіть серед поляків було здивування з такої розв’язки справи, і Апостольський Престіл зразу у формі потіхи, пообіцяв створити окрему Митрополію Греко-католицької Церкви в Польщі та пояснив (нунцій у Варшаві), що це є перехідний крок до Митрополії.

Але видко, що всякі демарші й протести таки зрушили почуття завданої кривди, й з лютого ц.р. маємо Декрет Апостольського Престолу про підпорядкування Перемишльської єпархії Греко-католицької Церкви прямо Римові. Тут можна би поставити крапку. Але існують деякі проблеми, які вимагають певного висвітлення.

Чому про долю греко-католицької єпархії вирішує церковна комісія на чолі з польським кардиналом Махарським, а не Голова УКЦеркви? Або не якась паритетна комісія, зложена в рівній пропорції з представників обох заінтересованих Церков?

З практики минулого знаємо, що коли поляки хотіли чимскорше зполонізувати українців на території передвоєнної Польщі, то почали ділити на дільниці, встановляти внутрішні кордони, щоб спинити ріст національної свідомости українців. Годі теж відірвали від Львівської Митрополії Лемківщину і створили «Лемківську Адміністратуру», яка номінально була залежна прямо від Ватикану, а в дійсності від польської адміністрації.

Отже, постає питання, чи в таких випадках рішає добро дотичної Церкви, чи якісь інші мотиви? Бо добро Церкви вимагає єднання, а не розпорошення. Отже, чому границя політична важливіша від добра душ, добра Церкви?

* * *

Тим часом на Закарпатті маємо зовсім протилежний випадок, де живуть в більшості українці-русини. На протязі віків вони все тяготіли до свого материка — України. Нині Закарпаття включене в кордони української держави. Отже все промовляє за тим, щоб українці греко-католики Закарпаття були включені до Львівської Митрополії. Але комусь залежить на тому, щоб саме так не було. Й Апостольський Престіл йде назустріч тим чинникам і безцеремонно відлучує Мукачівську єпархію у окрему одиницю. Зразу були намагання долучити її до мадярської митрополії у Ніредьгазі, а після гострих протестів зі сторони українців відірвано від Львова і підпорядковано прямо Ватиканові. Отже тут недержавні кордони рішають, а двозначна гра єп. Семедія. А Ватиканові, мабуть, вигідно саме на нашій Церкві стосувати засаду: «Діли і пануй».

* * *

Знову дещо відмінна політично, але та сама засада, застосована на Пряшівщині, у теперішній Словаччині. там поруч українців-русинів живе деяка кількість греко-католиків словаків. Церкву на Пряшівщині розбудували українські єпископи та вели до вибуху останньої війни. Коли ж більшовики знищили нашу Церкву на Пряшівщині, а обох владик Гойдича та Гонка ув’язнили, то Ватикан без надуми передав провід Греко-католицької Церкви в руки єпископа-словака Гірки. Тепер висвячено для тої єпархії нового єпископа-помічника, теж словака. Очевидно, що обидва вони дбають в першу чергу про словакізацію цілої єпархії. А робиться це лише тому, щоб розірвати можливі зв’язки ще одної єпархії зі своїм природнім материком, із митрополією у Львові, що було перед війною. Постає питання: чи це опіка та розбудова УКЦеркви, чи саме щось протилежного? Коли так, то чи Ватикан дбає про нашу Церкву, чи вживає її для своїх торгів з іншими?

* * *

Мимоволі насувається ще одне питання. У висліді останньої війни та територіяльних змін, які вона принесла і які лягли в основу післявоєнної відбудови Европи — «Зємє Одзискане», що були заселені німцями всуміш з автохтонними поляками, увійшли в склад польської держави. На тих теренах була сітка німецьких церков та єпископств. Поляки з місця повстановляли там свої єпископства й Ватикан це апробував без всяких застережень, а не відділяв їх у окремі єпископства тільки підлеглі прямо Ватиканові. Галичина, як частина «Кресув Всходніх», увійшла в склад України. Ще не почалась легалізація УКЦеркви на тих теренах, як поляки вже розбудовували свій Костел, який обслуговував перед війною понад 3 мільйони римо-католиків, насаджених на тих землях протягом віків.

Значить, на «Зємях Одзисканих» німцям не дозволено відкривати свої гірхи, а зате створено сітку Польських Костелів. Рим це апробував.

У Галичині відроджується УКЦерква як закономірна Церква того терену, але рівночасно розбудовується сітка польських костелів, що раніше були тут як тимчасові костели польських осадників чи колоністів. Колись вони обслуговували З мільйони вірних, сьогодні несповна 200 тисяч. Але кількість відкритих святинь вже перевищує передвоєнний стан. Рим – полякам ніяких перепон не ставить. Держава їх Церкву признала як повноправну. А в гой самий час на своїй рідній землі УКЦерква зі сторони Риму зазнає ряд заборон, перепон, розчленувань. На своїй рідній землі, у своїй рідній державі Українська Католицька Церква зазнає поновних переслідувань зі сторони своїх церковних чинників. В ім’я чого це діється?

Може наші вчені-богослови дадуть мені якусь переконливу відповідь, що все це робиться для добра нашої Церкви, а не для добра чужих чинників?

* * *

Ще у травні ц.р. папський нунцій в Україні дав інтерв’ю для кореспондентів у Львові. Повного інтерв’ю не вдалося мені знайти, але з частини, яка була опублікована в «Патріярхаті» ч. 7-8 за 1993 p., можна зробити такі висновки:

  1. УКЦерква в очах папського нунція це не є партикулярна Церква східнього обряду, пов’язана унією з Римом, але просто одна з католицьких обрядових віток. Тому мовиться не про католицькі церкви в Україні, але про одну Католицьку Церкву в Україні з різними обрядами. Значить, без акробати нашого церковного проводу пробується ліквідувати наші помісні права, а влучується до католицького котла, як відмінний обряд.

Чи проти такого трактування був зроблений спротив і який вислід?

  1. На запити про нерозв’язання досі поточних справ, пекучих для нашої Церкви, відповідь була, легко кажучи, виминаюча із забарвленням легковажности. Мовляв, Рим вічний, тому все, що вирішується в Римі, має таку ж саму прикмету. Отже, нічого не можна вирішувати зразу, але все треба розважити, перевірити й все буде поладнане. Відповідь, яка не дає відповіді на поставлені конкретні питання, але яка має на ділі заспокоїти публічну опінію. Мовляв, не ваше діло, все обдумується та провіряється у Римі й все буде зроблене до ладу. Може римлянин, нунцій А. Франко, вихований у дусі «Вічного Риму», що віками володів світом як не фізичною силою, то моральною, має рацію. Але для нас усі оті вирішення останніх (можна сказати постійних) років вказують на саме щось протилежне. Якщо вирішується не по наших потребах та наших бажаннях і для добра та розбудови нашої Церкви!

Приклади з Пряшевом, Перемишлем, Мукачевом. Із забороною поширити свою діяльність поза межами двох із колишніх чотирьох єпархій. Висвячування єпископів, несприємливих для наших потреб поза відомом Голови та Синоду, вказують ясно й недвозначно, що не ми є господарями в нашій Церкві. Що наша Церква у своїй державі силою заборон є позбавлена можливости діяти. Що всі знаки часу, всі потягнення Ватикану ясно вказують, що нашу Церкву комусь хочеться зробити мовчазною, а коли це не вдається, то прямо звести до зера, позбавити всяких автономних прав і рядити прямо з Ватикану через чужі Єпископські Конференції або через папських нунціїв. Значить, мовчазна Церква, Церква без права, Церква, призначена на відмирання або початку кінця Католицької Церкви.

* * *

Ці критичні зауваги не є спрямовані проти дій та політики Ватикану. Не наша справа, як веде свої справи Ватикан для розв’язки численних проблем Вселенської Церкви та всяких льокальних труднощів.

Наші критичні зауваги стосуються в основному до проводу нашої Церкви. Бо саме цей, а ніхто інший, повинен мати ясну думку про по греби га добро нашої Партикулярної Церкви. Для того й наша Церква має свій Провід, щоб він думав і рішав, а не чекав, щоб хтось інший за нього думав і вирішував наші внутрішні справи.

Льояльність супроти Апостольського Престолу полягає в тому, щоб саме якнайкраще вести справи своєї Церкви, щоб не завдавати зайвих труднощів тим, що відповідають за цілість. Тому як перед історією, так і перед своїм народом,за дальшу долю нашої Церкви відповідатимуть не Рим, не Москва, не Варшава, а таки Київ і провід нашої Церкви. Від того обов’язку відповідальности за дальшу долю нашої Церкви їх ніхто не звільнить. Ні нарікання, ні протести, ні крик про допомогу, бо коли ми самі своїх справ не поладнаємо, не наладнаємо як слід, то чужі за нас того не зроблять. Або зроблять так, як їм буде вигідно та потрібно, але не нам та нашій Церкві.

Чи справді 400-річчя Берестейської Унії прийдеться нам відзначати самими втратами? Втратами територіяльними, втратами авторитету, втратами наших предківських церковних прав?

Наші церковні справи мусимо в першу чергу розв’язати ми самі. Нині вже немає людини, яка би сумнівалася, що саме шляхом до такого самоврядування у своїй Церкві є зреалізування Патріярхального Устрою, правно належного нам, як одній із найбільших Східніх Церков, з’єдинених з Римом. Отже, час покінчити з вичікуванням, з просьбами, а треба братись за реалізацію наших справ нам самим у єднанні й підпорядкуванні Апостольському Престолові, але не у повній залежності від примх ватіканської політики. Бо коли ми самі не подбаємо, то як подбають чужі — ми маємо наглядний образ нашої дійсности.

 

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>