Лист владики Ф. Курчаби до Голови Дієвого Об’єднання ім. свв. Кирила і Методія Й-М де Вольфа

Слава Ісусу Христу!

Вельмишановний Голово Дієвого Об’єднання імени свв. Кирила і Методія,
пане Й.-М. де Вольф!

Дорогі німецькі брати в Христі!

Нехай нашу листовну розмову наповнить ласка Пресвятої Тройці — нашого небесного Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь!

Ми одержали матеріяли, які надіслав нам гідний високої чести і найщирішої вдяки пан Й.-М. де Вольф. Якби Ви, любі друзі, знали, як це зворушило, як схвилювало, як піднесло нас на дусі! Так, ми знаємо, що Вселенська Католицька Церква — це містичне Тіло Христове, єдиний організм, цілісна органічна структура, де кожна клітинка живе не сама по собі, не сама собою, а живе як частка єдиного цілого — живого, одухотвореного самим Спасителем. З цього погляду не дивина, що одна складова частина єдиного цілого відчуває і комунікується з іншою: не може ж бо бути інакше… Проте, коли не висловлюватися лише мовою розсудку, а мовою серця, тоді думку підхоплює й несе могутня течія почувань. Відчувати, переживати ці почування — велика радість, незрівняне щастя. Люди, звісно, радіють, пересвідчуючись у силі своєї професійної, партійної чи етнічної єдности і згуртованости. Якою ж піднесеною стала наша радість від пересвідчення в тому, що нас і Вас, дорогі наші німецькі друзі, єднає сам Христос і єднає не декляративно, а дієво!

Ми дуже вдячні вам усім і особисто панові де Вольфу. Будемо молитися, аби Пан-Біг віддячив Вам сторицею і сподобив обрати Вас на виконавців найпочесніших накреслень Його святої волі.

Неповторне зачудування до наших взаємин принесла Пресвята Діва Марія. В українській народній традиції вшанування Пречистої Діви Марії,й уповання на Її милосердя впродовж десяти сторіч квітує прегарними взірцями масового релігійного піднесеня й морального очищення. Надісланий Вами для нас образ Богородиці («Рожа містики») ми сприймаємо як ще одне засвідчення того, що Мати Божа — Мати всіх християн — чинно піклується Христовою Церквою. Приявність Богоматері в наших радощах і скорботах на вибоїстій і часто-густо тернистій дорозі нашого туземного життя — це запорука непохитности нашої віри, нашої вірности і відданости Христові; це — непереборна притягальна сила нашого з’єдинення навколо Святого Престолу.

На наш погляд, Ваші звернення до голови совєтського уряду М. С. Горбачова та до провідних діячів Німецького Федерального Парляменту багато важать в силу того, що вони сповнені доброї волі, прагнення усунути алогічність у суспільному бутті, яка виявляється у покривдженні Української Католицької Церкви в Україні; тим більше, що Ваші звернення супроводжуються правдивою інформацією про долю нашої Церкви, її ієрархів, духовенства та вірних.

Ми схильні гадати, що багато хто із політичних і церковних діячів не чинять добра або й спричиняються до злодіянь не тому, що вони свідомі лиходії, а через те, що не відають, що роблять, тобто не поінформовані, а здебільша таки дезінформовані, змушені керуватися неправдивими, потворно-тенденційними реляціями. Ось чому поширення правдивої інформації про УКЦ, на нашу думку, спроможне ефективно посприяти оздоровленню відносин між нашою Церквою і державною владою. А крім цього, поширення правдивої інформації про УКЦ — це формування світової громадської думки, нехтувати яку не може політик-реаліст.

Зачепивши це питання, доцільно звернути увагу на те, що справа УКЦ — це не тільки національно-релігійна справа українців у Галичині. Ні, це справа, яка торкає проблему співжиття між народами щонайменше Европи, проблему взаємовідносин між ними. Років 90 тому відомий український письменник, вчений і громадський діяч, вихованець оо. Василіян Іван Франко влучно зазначив, що польські магнати ХVІІ-ХVІІІст., короткозоро керуючись мотивами матеріяльного користолюбства і національного чванства, всіляко гальмували унійний рух в Україні і Білорусі, тому що вони не розуміли історичної місії унійного руху, започаткованого святими Кирилом і Методієм. Суть історичної місії унійного руху, на думку І. Франка, — бути мостом духовного і культурного порозуміння та єднання, бути мостом між Заходом і Сходом. Як це слушно звучить і сьогодні, в наш тривожний, але сповнений оптимістичних сподівань час!

Також тепер, здається, є певні підстави сподіватися, що совєтський уряд починає здавати собі справу з того, що дискримінація УКЦ як антиконституційна політика — не найкращий спосіб осягнути довіру і з боку помітної частини населення всередині Союзу, і з боку світової громадськости, зокрема політичних лідерів держав Заходу.

У Совєтському Союзі, в т.ч. і в Україні, вчені, письменники, публіцисти — і багато з них некатолики — дедалі впевненіше і голосніше в офіційних часописах заводять мову про конструктивну ролю Христової Церкви і християнської релігії в історії народів, зокрема народів Східньої Европи, звертаючи увагу при цьому на ту шкоду, яку принесло знедуховлення людности як наслідок потоптання християнських засад співжиття і шаленства неповздержливого атеїзму.

Офіційні чинники в Совєтському Союзі багато говорять про оздоровлення всіх сфер суспільного життя і роблять у цьому напрямі певні заходи. Наша Католицька Церква ніколи не була руйнівною силою, не могла й не може бути в силу своєї божественної природи, в силу того, що вона — Церква Христова. Зокрема УКЦ, поділяючи долю і недолю українскої нації, має багаті традиції доброчинної діяльности серед якнайширших мас народу. Чи можемо ми, українські католики, відмовитися від наших традицій тепер, коли йдеться про оновлення краю? І чи наша доброчинна діяльність могла би комусь зашкодити, чи держава, суспільство в цілому, від неї не виграє?

Ми не спускаємо ока з болючих ран суспільства і намагаємося погасити запальні процеси суспільної недуги й оздоровити недужих непохитною правдою Христової науки. Наприклад, вважаємо, що засліплені лукавим функціонери, розпалюючи міжнаціональний розбрат, могли би призвести до катастрофічно згубних наслідків. Тому, як колись, у час Другої світової війни, незабутній наш Митрополит А.Шептицький, у душпастирському листі «Не убий!» наполегливо нагадуємо вірним про Христову заповідь любити ближнього. Ми переконані, що найбільш плідним виконанням заповіді любити ворогів своїх буде принципова відмова наших вірних від насильства і місійна праця серед чужинців, донесення до їх розуму і серця Євангельської Правди, правди про наш народ і його прагнення, правди про Католицьку Церкву.

Пізнавши правду, наші вороги визволяться від лукавого, і якщо ми, українці-католики, при допомозі Божої ласки з волі Провидіння хоч трохи спричинимося до цього визволення наших ворогів, то це буде і наша, і їхня перемога, ніхто з нас — ні ми, ані вони — не буде переможений, переможеним буде тільки сатана і його похідні: гріх, облуда, неправда, несправедливість; це буде справжній, а не примарний фундамент людського щастя, того щастя, яке заповідав Христос, Його св. апостоли і отці Церкви.

З погляду укомплектування професійно вишколеними кадрами, наявности матеріально-технічних засобів, ресурсів і коштів, ми, на жаль, мусимо констатувати тільки свої більш ніж скромні можливості. Не згадуючи про телебачення, радіомовлення, кіномистецтво, театр, ми з технічних причин не можемо спромогтися видавати бодай раз на тиждень газету для нашого католицького громадянства. Якщо звичайна друкарська машинка для наших активістів є проблемою, то оперативна множильна апаратура їм хіба що тільки сниться. Нам так багато треба зробити для піднесення релігійної свідомости народу і його моральности в той час, коли мало що не єдиним нашим засобом поширення Христової науки є безпосереднє усне мовлення душпастирів.

Нам бракує богословської літератури, нам невимовно важко стежити за рухом новітньої католицької наукової думки у світі, а без цього трудно вести роботу в середовищі інтелігенції, зокрема технічної.

Звісно, про всі труднощі, з якими ми стикаємося, нема рації розповідати. їх багато, але вони не є неподоланні, а тільки ще не подолані. Якщо Божим Провидінням наша Українська Католицька Церква справді обрана бути опертям Вселенської Церкви на Сході (у що ми віримо), то Божою ласкою буде надана їй і спромога виконувати своє покликання. Нам не збагнути неосяжної для людини премудрости Божого Провидіння. Але ми раз у раз переконуємося у всемогутності Божої волі, дедалі сильніше впевнюємося в неустанній помочі Божої Матері — св. Покрови нашої Церкви. Ваша доброчинна акція, високопова­жаний пане Й.-М. де Вольф, у нашому розумінні — це один із доказів того, що Господь покликає на допомогу нашій Церкві наших одновірців із усіх країн. Честь Вам велика, наші любі друзі в Німеччині, за те, що Ви виявляєте таку жертвенну готовність до виконання Божої волі!

При всій ускладненості умовин нашого теперішнього буття і зосередженні зусиль на розв’язанні наших пекучих локальних проблем, вважаємо доцільною боговгодною справою справу створення в Україні національного Дієвого Об’єднання ім. свв. Кирила і Методія. Тому просимо Вас надіслати нам літературу про Об’єднання з метою ознайомлення з нею його прихильників та ентузіястів тут, в Україні.

На підставі надісланих Вами нам матерілів подаємо інформацію в «Християнському голосі», що його видає комітет Захисту УКЦ.

Німецьке ДО ім. свв. Кирила і Методія проводить похвальну велику допомогову акцію. Вповні розуміємо також, що Ваша спромож­ність обмежена. Однак — якщо б це Вас не занадто переобтяжило — ми звернемося до Вас за допомогою, але тільки з таких питань, розв’язання яких є життєво необхідним для нашої Церкви і яких ми самотужки розв’язати ніяк неспроможні. До того ж мусимо врахувати діючі в СССР закони, аби їх при цьому не порушити.

Що сказати Вам про наше становище в краю? — Стисло: трудно, дуже трудно, але підстав для оптимізму з’являється дедалі більше, хоч «антиперебудовні сили», — як у нас кажуть, — усвідомлюючи свою приреченість, чинять запеклий опір, роблять усе, аби умертвити й дескредитувати нові віяння в усіх сферах суспільного життя, в тому числі й нові віяння стосовно УКЦ. Прихильники нової політики, політики перебудови, подекуди йдуть на небезплідний діялоґ із УКЦ, але антиперебудовники не менш (коли не більш) запеклі, ніж колись. Вони керуються паталогічною озлобленістю, і принаймні в даний час розраховувати на їх хоч якусь вирозумілість не доводиться. Це тим більше прикро й болісно відчутно, бо антиперебудовники, по суті, ще не втратили своїх впливових позицій ні в адміністративній структурі, ані в економіці. Антиперебудовні сили — це ті, хто впродовж десятиріч звиклися з аморальністю, брехнею, хто не сповідував жодної релігії, ані жодної ідеології, але виробив і — вправно чи бездарно — орудував ідеологічною риторикою, як театральний лицедій засобами гриму;це ті, хто вважав (і, на жаль, вважає далі), що страх його підлеглих — це єдина реальна запорука його позицій, його влади над підлеглими, і сам таки піддався владі впоюваного ним же страху, а тепер жахається своєї власної духової спустошености й моральної нікчемности, які, на його думку, відразу ж будуть оголені, як тільки він, насильник-антиперебудовник, втратить владу над людьми…

З-поміж утішних новин: місяць тому церковна громада Преображенської церкви, що в самому центрі Львова, разом із своїм священиком оголосили, що переходять до УКЦ. У неділю в цій церкві відбулося перше після так довго тривалої перерви Богослуження за українським католицьким обрядом і відповідний церемоніял.

Своє рішення вірні і їх парох о. Ярослав засвідчили відповідним письмовим документом, під яким стоїть близько семи тисяч підписів парафіян. Натомість недоброзичливі кола поширюють по світі дезінформацію, що нібито католики захопили церкву силоміць…

Згадана парафія, як і всі інші в Галичині, до насильницької сталінсько-беріївської акції була католицькою. Парафіяни чекали тільки слушної нагоди, аби знову молитися у своїй силоміць відібраній їм церкві за нашим католицьким обрядом. Кількістю дуже мізерна купка прихильників офіційної Російської Православної Церкви (із неавтохтонів) намагалася спонукати міську владу скасувати рішення абсолютно переважаючої більшосте вірних парафіян, але це їй не вдалося. Похвальну розсудливість виявив у тій ситуації мер нашого міста Б. Котик. Розуміємо, що це ще далеко не вирішення проблеми УКЦ в цілому, але як кажуть німці, — кляйнер зіґ — аух зіг. Перша ластівка весни не робить, але весну провіщає. Зимова крига починає скресати.

17 вересня ц.р. у нас знову відбувся великий здвиг народу під девізом: Волю Українській Католицькій Церкві! У Львові в Богослуженнях та маніфестації взяло участь 30 священиків і 150 тисяч вірних, а в Івано-Франківську — 15 священиків і 70 тисяч вірних.

Долею УКЦ проймаються дедалі ширші верстви населення, зокрема інтелігенції, до акцій на захист УКЦ активно включаються ряд депутатів Верховної Ради СССР, а також деякі урядовці.

Плекаємо надію, що зустріч Голови Совєтського уряду пана Горбачова із Папою Римським Іваном-Павлом II призведе і до поліпшення становища УКЦ в Совєтському Союзі.

Любі Брати в Христі!

Наше єднання має глибоке історичне коріння. Багато в чому ми завдячуємо німецьким католикам. Ми знаємо історію, знаємо, що німецька нація тяжко поплатилася за шаленство доморослих безбожників, знаємо також, що і в час воєнного лихоліття німецькі католики, взагалі порядні люди німецької національности, не забували Божої заповіді любити свого ближнього, що відчували також і ми, українці, зокрема українські католики. Отож, наша християнська, католицька, солідарність квітуватиме й надалі, і Христос не залишить нас, а Пресвята Діва Марія, наша спільна Небесна Мати, підтримає нас у скруті.

Наближається свято Різдва Спасителя світу, і ми, українці-католики, бажаємо особисто Вам, пане Й.-М. де Вольф, членам і симпатикам Дієвого Об’єднання ім. свв. Кирила і Методія, всьому німецькому народові радісно й змістовно провести святкові урочистості.

ХАЙ БЛАГОСЛОВИТЬ ВАС ГОСПОДЬ!

Єпископ УКЦ Филимон Курчаба
Львів, 3 грудня 1989 року

адреса:

290068 СССР
Українська РСР м. Львів-68
вул. Калініна, 184
Курчаба Филимон

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>