Лист Владики Івана Прашка до владик УКЦ

Нижче друкуємо листа Владики Івана Прашка з Австралії до владик УКЦеркви. Цей лист вже від довшого часу є у посіданні редакції, але тому, що він був спрямований виключно до владик УКЦеркви, себто не для загального відома, ми не бажали його друкувати без відома і згоди Владики Івана. Тим більше, що Владика Іван звертається до «Членів Святішого Синоду (Владик) УГКЦеркви». Нам ішлось, щоб надрукуванням цього листа без відома Владики Івана ще більше не ускладнити і так уже складну ситуацію нашої УКЦеркви в Австралії. Тим більше, що ми мали надію і сподівались, що Синод УКЦеркви або Патріярша Канцелярія у Львові займе офіційне становище у цій справі й знайде якусь розв’язку. Ми були заскочені, що в цій справі нічого не зроблено. Мало цього, деякі владики говорили, що такого листа не одержали, нічого не знають — що не відповідає правді, а деякі сказали, це не наша справа… Ба, що більше, на терені Австралії був гостем член Постійного Синоду Владика Михайло Колтун, але нічого в тій справі не було зроблено.

В останньому часі, редакція офіційно одержала цього листа з дозволом Владики Івана Прашка його надрукувати у журналі «Патріярхат». Звичайно, ми не можемо відмовитись від надруковання цього листа, у якому порушені дуже важливі питання. Дивно, що цих питань не відчули поодинокі владики? Треба молити Всевишнього, щоб вам, владики, таке, на старості ваших літ, не сталось, що притрапилося Владиці Іванові у Австралії. Ми знаємо Владику Івана довгі роки, бо він був один з небагатьох, який все обстоював права мирян і довгі роки був духовним опікуном зорганізованого мирянського патріярхального руху. На жаль, з Владикою Петром ми вже маємо сумний досвід, який конфіскував журнал «Патріярхат». бо йому не сподобався його зміст. Стримуємось від коментарів у справі листа, бажаємо, щоб наші читачі мали свою особисту, неупереджену опінію про те, що є написане у листі Владики Івана Прашка.

Редакція

* * *

Мельборн, 12 грудня, 1997

Слава Ісусу Христу!

До Високопреосвященних і Преосвященних Владик Членів Святішого Синоду (Владик) УГКЦеркви. Львів. УКРАЇНА.

Дорогі Владики і Собрати в Єпископстві,

Вірю, що багатьом з Вас не потребую себе представляти. А пишу Вам цього листа з великим болем і жалем, бо йдеться про долю і майбутнє австралійської Епархії нашої Церкви, якій я служу впродовж 60 літ (20, як священик, 40, як єпископ). Дуже невідрадна і поважна ситуація (прямо криза) заіснувала з приходом мого наступника владики Петра Стасюка. В цій справі я писав раніше до Свящ. Конгрегації Східніх Церков, на руки Архиєпископа Мирослава Марусина (29.10.1994 р.) і копії післав до наших Владик, до бл. п. митрополита Максима Германюка (29.10.1994 p.), як того, що запропонував і рекомендував о. П. Стасюка, «як най­кращого» (і якого він сам хотів для себе взяти) і три листи я вислав до Блаженнішого Патріярха Мирослава Івана з жалями, що мій наслідник не дає мені спокійно й гідно доживати старости.

Спочатку я думав, що молодий, недосвідчений владика з часом увійде в русло релігійного життя нашої спільноти в Австралії, пристосується до нових обставин і поведе те життя «у світле майбутнє», на підставі нашої спільноти в Канаді (де він народився і повинен був мати досвід у збереженні молодих генерацій при нашій Церкві) та що він поступатиме згідно з його гарними заявами-обіцянками в день інтронізації.

На жаль, так не сталося. А навпаки, його поведінка і час працюють на ще більшу шкоду; криза поглиблюється, громада вірних поділена. Церква тратить вірних.

Нижче подаю причини, що довели до такого стану.

Прямо вже з першого дня після приїзду до Австралії, новий владика був наставлений до мене негативно. Найперше і найбільше заінтересовання він проявив не в справі душ, але грошей! Він розшукував у церковного бухгалтера, чи хата, в якій я зараз живу, є куплена за мої гроші, чи за церковні.

(Щоб доживати віку спокійно, я купив собі хатину біля катедри, а йому звільнив вигідне помешкання в парафіяльнім домі, де живуть священики. Однак він довго там не побув, а побудував собі окремий будинок, поставив високу огорожу і став недоступним).

Господарку я провадив на свій лад, часто докладаючи з власної кишені на різні церковні й харитативні потреби, дбаючи про добро Церкви більше, ніж про якесь особисте. Того не може розуміти Владика Петро. Мабуть така ментальність монаха, який не має приватної власности і вважає все церковне чи манастирське майно своєю власністю і робить з нею, що йому подобається.

Я просив церковного бухгальтера, щоб фінансові справи почав вести окремо з датою приходу до влади нового владики. А той не лише вивідував, але й оспорював усі мої і церковні конта в банках. Він не признав моєї (і моїх 5-тьох Мужів Довіря) ДАРЧОЇ ГРАМОТИ, якою я подарував Сестрам Василіянкам друкарню за їхню довголітню і віддану працю у видавництві «Просвіта» і друкуванні часопису «Церква і Життя», кажучи, що я не мав права такий дар робити. А вони (Сестри) працювали в ній з посвятою і безкорисно, сповняючи так апостольство преси на славу Божу і для добра Церкви. З часом він ту друкарню продав майже за безцін, скривдивши бідних Сестер. Коли я противився такому його поступованні супроти мене і Сестер, він через австралійського адвоката загрозив мені судом.

В грошевих справах владика Петро поступає якось не по християнськи. Йому здається, що він має абсолютне право рядити і розпоряджатися церковним майном, що його ми досі придбали, наче своїм власним. Він назначив собі вигідних йому Мужів Довіря (Трастіс), які в усьому йому притакують. До церковних рахунків ніхто не має доступу і якоїсь контролі. Про якесь звітування про приходи-розходи епархії немає мови.

Мою бібліотеку, яку я збирав ще з часів студій у Римі і яка у 75% є моєю власністю, він вважає власністю Епархії. Про Епархіяльний Архів не говорю, бо в часі переносу його до нового приміщення, багато документів по дорозі кудись зникли, а про ті. що осталися, ніхто належно не дбає. їхня втрата була б великою шкодою для нашої Церкви. Подібне треба сказати і про Музей. В ньому багато мого вкладу. Покищо ним опікується (з віддалі 1000 км.) — о. мітрат Зенон Хоркавий. А що буде далі? — один Бог знає, бо владика Петро не проявляє до книжок і до архіву особливого заінтересовання і дбання про них.

Фінансові справи — це «Ахілева п’ята» мого наступника. У них він безпощадний і такою є його фінансова політика. Вимагає централізації церковних фінансів, все згуртував в своїх руках і вимагає, щоб усі парафії (в тому Братства, Сестрицтва, які тяжкою працею здобувають фонди на вдержання побудованих ними церков, і т.п.) переслали до епархії свої заощадження. Тут він зустрівся з опором, який його не здержує і не знати чим це скінчиться. Колись були Мужі Довіря, які під проводом владики адміністрували церковним майном. Сьогодні він про них не згадує, ані не інформує нікого про те, що сталося з церковними збірками на різні цілі. Нпр. перевів серед наших вірних збірку для наших братів у Боснії, вислав до Боснії двох своїх делегатів, ніби для розслідування ситуації, справа притихла, а з нею і гроші. На запит про збірку на «Патріярший Фонд», сказав, що він ці гроші дає бідним єпископам в Україні. Але ж це прерогатив Патріярха, це ж бо «Патріярший Фонд». Колись Блаженніший Патріярх присилав подяки і називав одержані суми, а ми публікували це в часописі. Тепер такого немає.

Дуже голосною справою на терені Австралії є справа пересилки дару сіднейської парафії на руки Патріярха Мирослава Івана в сумі пів мільйона австралійських долярів. Владика Петро, при помочі інтервенції Сх. Конгрегації в Римі, домігся звороту половини тих грошей, але не повернув їх правному власникові сіднейській парафії. Перед людьми він це скриває і каже, що він тих грошей від Церкви-Матері не відібрав. Щобільше, він пробував відобрати від Ректорату Українського Католицького Університету в Римі пів мільйона долярів, особисту фундацію о. мітрата Івана Шевціва для УКУ з його особистих ощадностей. Він кидає підозріння-натяки, наче б то о. Іван Шевців здобув майно якимось незаконним способом (а який в людей має опінію доброго господаря-адміністратора церковним майном, щедрого мецената на добродійні цілі і т.п.), щоб його понизити в очах людей. Це насторожує вірних.

СЕСТРИ. У 1967 p., при великім сприянні св. п. Патріярха Йосифа, я спровадив з Аргентини Сестер ЧСВВ. Спочатку вони (їх 4) поселились у Сіднеї. Тепер їх мабуть є 14. Всі вони, крім одної (вихованої в Австралії), приїхали з Аргентини і тут розвинули дуже плідну працю в цілій Австралії. Вони провадять дитячі садки, церковні молодечі хори, вівтарні й марійські дружини, приготовляють щорічно дітей до першої Святої Сповіди, відвідують старших, хворих вдома і шпиталях і т.п. Коротко: вони дуже причинилися до оживлення релігійного життя наших вірних, старших, дітей і молоді в Австралії, зокрема в осередках, де вони мають свої манастирі: Сідней, Мельборн, Аделяїда. Ті манастирі вважаються формально власністю Епархії, а в дійсності Сестри своєю працею заслужили на те, щоб вони були їхньою власністю, а вже принайменше матірний манастир у Сіднеї. В цьому напрямі була уложена умова між Епархією і Сестрами ЧСВВ. Саме перед приходом Владики Петра ми були в процесі передачі сіднейського манастиря на власність Сестер ЧСВВ. В Сіднеї Сестри власним коштом добудували частину манастиря і його розбудували, а також Дитячий Садок. Але Владика Петро каже, що все це майно є церковне і не хоче передати його Сестрам на власність. Що більше, він спровадив (на мою гадку непотрібно) з Канади Сестер Служебниць і тепер робить тиск, щоб Сестер Василіянок позбутися з Австралії, особливо ж тих з Мельборну. Досі тут Сестри провадили кухню для священиків, доглядали за порядком у церкві, працювали в друкарні і сповняли всі інші обов’язки в парафії: провадять молодечі організації Вівтарну і Марійську Дружини, вчать релігії в Братській Школі, відвідують хворих і т.п. Тут вони дуже необхідні й здобули собі в людей любов і пошану. їм і людям дуже прикро було почути вислів Владики Петра, що вони невчені. а лиш «доместік» — здатні хіба до домашньої господарки. Впродовж 30 років Сестри вчили в школах релігію, приготовили відповідні підручники, а Владика Петро сказав, що вони мусять мати дозвіл від Сестри (Марії) Служебниці, щоб вчити релігії.

Владика Петро дуже нетактовно протиставить ці два Чини Сестер, протегуючи Сестер Служебниць, нібито вони більше «едуковані» до навчання і виховання молоді, понижаючи Василіянок перед людьми. Це було причиною публікації «Відкритого Листа» Ігумені Анісії ЧСВВ до Владики Петра. Люди огірчені й гіршаться таким несправедливим трактуванням заслужених і відомих зі своєї посвяти Сестер Василіянок впродовж 30 літ. Вони бо провадять правдиве монаше, повне молитви і труду життя, ходять у традиційних габітах і тим здобувають собі повагу-пошану не лише в очах українців, але й чужинців. На жаль. Сестри Служебниці дуже змодернізовані. Часом їх тяжко відрізнити від звичайних жінок чи дівчат. Кажуть люди, що Владика Петро записав на їхню власність доми в трьох парафіях, а Сестри Василіянки після 30 років праці живуть у манастирях, що вважаються власністю епархії. Я відраджував Владиці Петрові спроваджувати Сестер Служебниць до Австралії, бо наша єпархія мала і тут немає місця ані потреби на два монаші Чини. Він тоді відповів, що коли Служебниці до нього звернуться, то він їм не може відмовити. А на ширших Сходинах вірних цю справу так пояснив: «Владика Іван мав право спроваджувати Сестер Василіянок, а я маю право спровадити Служебниць. Я не купував їм домів. їх купили їм анонімні меценати. Хай владика Іван був би записав їм (тобто сестрам василіянкам) приміщення. Це не моя справа…» Люди гіршаться поступованням Сестер Служебниць. Вони вмішуються в життя парафії, впроваджують якісь дивні іновації: які в ментальності наших людей ніколи не приймуться. Владика Петро каже, що Сестри Служебниці й деякі вірні роблять це самовільно. Нпр. англомовні богослуження коштом українських, «проповіді» Служебниці говорять по англійськи, ніби то для молоді й дітей. Спроба впровадити новий календар спричинила велике замішання і він мусів тактовно, хвилево, відступити. А вже зовсім неповажно виглядає в одній парафії поширювання листів про з’яву духа Патріярха Йосифа і св. Михаїла. Таке розповсюджує Сестра Марія Моравська (яка каже, що має «телефон до неба»), парох підписує, а Владика Петро все це толерує… (Сестра Марія Моравська походить з Мельборну. Обіти зложила в Канаді й тепер, з волі Владики Петра командує і проповідує в парафії Джілонґ).

СВЯЩЕНИКИ. Владика Петро публично висловлюється негативно, а то й вульгарно про деяких священиків, називаючи їх «биками» і т.п. (Перед Сестрами ЧСВВ, в Сіднеї). Без потреби перекидає їх з парафії на парафію. Немилих йому колишніх заслужених душпастирів, як о. мітрат Іван Шевців (який почав видавання часопису «Церква і Життя», побудував церкву, школу-залю і парафіяльний дім у Перті, Зах. Австралія, церкву-пам’ятник 1000-ліття Хрещення України в Канберрі; школу-залю, параф. дім, манастир і дім пенсіонера в Сіднеї) змусив іти передчасно на емеритуру. До Нюкастлю назначив парохом старшого австралійського редемпториста, який не розуміє української мови. Молодих, недосвідчених священиків поставив у проводі парафій, а позбавив становища пароха о. мітрата Дмитра Сеніва, зробивши його сотрудником у свого «єсмена» і ген. Вікарія в Сіднеї. Загадочно усунув з парафії довголітнього священика о. Володимира Волочія. Ізолював мене від участи в Соборчиках священиків і від висвячування нових священиків, моїх колишніх питомців, яких я підібрав, приготовляв, висилав на студії і фінансував. Нерозважно, залишив на парафіях далеко (дві і більше тисячі км. від Мельборну) молодих священиків, це також аномалія. З України спровадив жонатих священиків, поробивши їх сотрудниками в безженних парохів у великих парафіях, замість вислати їх на менші парафії, де їм було б вигідніше провадити родинне життя і душпастирювати. На Соборчиках не бере до уваги думок священиків щодо покращання релігійного життя вірних.

Владика Петро вважає, що все те, що він робить є дуже добре, похвальне і прогресивно-модерне. Він не здає собі справи скільки зла своєю поведінкою приносить нашій Церкві. Це ніякий поступ. Цим він не «купує», тобто не притягає до себе і до Церкви молодих парафіян, за винятком небагатьох, нецерковних. Навпаки, багато молодих парафіян таким поведенням владики гіршаться. Він робить враження, що історія нашої Церкви в Австралії починається з його приходом на становище епарха. Справляє п’ятирічні «ювілеї», роздає незаслужені нагороди. відзначення, похвали і т.п., купуючи тим собі прихильників, а це гіршить людей. Висвячує священиків і дияконів і посилає їх на самостійну працю в парафіях, без належної підготовки і українського духа.

МОЛОДЬ. Головним козирем чи коником, на якому Владика Петро їде, це молодь. Мовляв, на те його призначили єпископом в Австралії, щоб рятувати Церкву, а насамперід молодь. Практично, впродовж 5 літ він не зробив нічого в тім напрямі. Про збереження молоді при церкві й українській спільноті і ми боролися від самих початків нашого тут поселення. У парафіях заснували Вівтарні й Марійські Дружини, вчили релігії в наших суботніх школах, приготовляли дітей до 1 св. Сповіді і т.п. Владика Петро проголосив над тими організаціями свою «парасольку» — «Молодь Христові»; раз у рік робить З’їзд добровольців зі згаданих парафіяльних організацій, дає дітям нагоду мати «ґут тайм»; публікує в газеті спільну знимку, і на цьому кінчиться його і Сестер Служебниць праця над збереженням молодого покоління для Української Церкви і Народу. Найприкріше це те, що на таких з’їздах діти без контролі. Ані Владика Петро, ані Сестри Служебниці буквально нічого особливого, іншого від того, що ми досі робили, для усвідомлення молоді та її збереження при нашій Церкві, не зробили. Навпаки, своєю поведінкою, англійською мовою і т.п. критично думаючих молодих людей від Церкви відпихають.

МИРЯНИ. З вірними не спілкується. Старших, заслужених для Церкви людей ігнорує, понижає. Це витворило в них анімозію до нього і до всього, що він каже і робить. З самого початку зробив «ставку» на молоде покоління парафіян, англомовне. Ще до його приїзду була мова, що він приїжджає «рятувати» Церкву в Австралії. Наша церковна спільнота тут доволі консервативна; в переважаючій більшості наше всестороннє українське життя посьогодні держиться на тих перших піонерах, які приїхали сюди 50 літ тому. Владика Петро чомусь протиставив їм молодших (англомовних, освічених і багатих їхніх дітей і внуків), що довело до дуже скорого негодування і відвертого протистояння тих двох груп.

Щоб таку ситуацію «вияснити», Владика Петро скликав у Мельборні сходини вірних (він сам їх заповідав і реклямував у катедрі), які тільки поглибили існуючий стан. На тих сходинах він публично критикував мене, заслужених священиків і Сестер Василіянок; давав неправдиві інформації; на запити викручувався і врешті заявив, що для вияснення скличе ще одні сходини. Тої обіцянки він не додержав і тим тільки погіршив ситуацію.

З групою однодумців, особливо з однією Служебницею, в одній парафії, витворив психозу поділу на молодих і старих, це немов бунт дітей проти батьків. Про це свідчать чисельні публікації в англійській мові, на сторінках його газети «Церква і Життя». Мовляв: батьки не дбали про дітей; батьки старі й не допускають молоді до Церкви. На сторінках газети публікується виклик: «чи нас наші батьки почують?», «це ганьба, що досі нами ніхто не цікавився», «ми втратили цілі покоління» і т.п. Такого ми в Австралії не мали. Впродовж 40 років церкви були переповнені вірними і молоддю. Тепер наглядно в церквах участь вірних в Богослуженнях зменшується і я з острахом слідкую куди така «політика» Владики Петра веде і до чого вона доведе?

У висліді, створився з громади невдоволених мирян — «Комітет за права Церкви і Мирян». Цей Комітет друкує свій «Інформаційний Листок» і подає кожночасно чимало інформацій і новин з теперішньої дійсности; ставить до Владики Петра запитання та прохає про вияснення. 2.4.1995 p., той Комітет скликав свої ширші сходини і запросив на них Владику Петра і мене. Владика Петро не прийшов і від тоді почала творитися дуже нездорова і загрозлива ситуація. В церкві деякі священики нап’ятнували старих добрих і відданих церковних людей, як «зрадників»; посипались погрози, анонімні листи і телефонічні дзвінки в сторону активістів Комітету. Врешті Владика Петро, вичуваючи, що ситуація загрозлива, погодився на спільну зустріч з членами того Комітету для вияснення ситуації. На тій зустрічі було по 5 осіб з обох сторін і ми два владики. Виглядало, що все скінчилось добре і достойно; обі сторони домовились на нову зустріч, щоб узгіднити спільне повідомлення-комунікат. Яке ж було здивовання, коли Владика Петро не прийшов на ту зустріч і на запити пізніше заявив, що не має про що говорити. Він уникає зустрічі й прямої розмови з людьми. Не узнає і не хоче говорити з представниками згаданого Комітету, а каже, що буде говорити лиш з кожним поодиноко. Люди на це не годяться, бо знають з сумного досвіду, що Владика Петро неправдомовний. А «тейпре-кордера» він не дозволяє вживати у розмові з ним, бо боїться відповідати за свої слова.

Надто зв’язаний з римо-католицькими ієрархами в Австралії. На єпископських конференціях не боронить справ нашої Церкви, а виглядає, що змагає до її латинізації. Заводить англійську мову в богослуженнях і проповідях та навчаннях релігії там, де це не конечне. При створенні Об’єднання християнських Церков в Австралії, куди належать всі католицькі і православні Церкви, Владика Петро прилучив нашу Церкву до римокатолицької і виступає як її член, а не як український владика і представник Української Церкви. Людей це гіршить. Такий свій крок він пояснював священикам на соборчику 1994 p., зробив ніби з екуменічних причин, мовляв, окреме членство і поїздки на з’їзді тих Церков коштувало б нас 4-5.000 дол. (При іншій нагоді казав, що 2-3.000 дол.) річно та, що з позиції римо-католиків він має змогу-право говорити в інтересах нашої Церкви.

Найгірша справа — це не правдомовність Владики Петра. Тут можна наводити цілу низку прикладів, де він публічно, на проповідях, на сходинах, чи в радіомовленнях говорить неправду, подаючи невірно і явно неправдиві інформації, пристосовує їх до особистої вигоди і своїх уподобань.

Звертаюся до Вас, Дорогі брати в Єпископстві, і благаю про допомогу. В нашій епархії в Австралії є поважне майно. Це спадки і життєві заробітки наших добрих вірних, ревних і побожних людей, патріотів. За свої моральні діла Владика Петро відповідатиме перед Богом та історією. Але я боюся за інші, матеріяльні досягнення.

Думаю, що частинною розв’язкою було б прислати Патріяршого Візитатора, невтральну, об’єктивну, досвідчену людину, найкраще Єпископа, який провірив би ситуацію, вислухав свідків усіх сторін. Перевів контролю епархіяльного майна і поміг би очистити атмосферу недовір’я до владики, священиків і до Церкви взагалі. Найкращою розв’язкою сьогоднішньої ситуації було б, якщо це можливе, — замінити Владику Петра Стасюка іншим владикою, а це вийшло б на добро Церкви і Народу.

P.S. Для старших Владик, моїх ровесників, на підставі мого особистого досвіду, моя пересторога: не просіть собі наслідника ще за життя, якщо хочете спокійно дожити старости. Старайтеся радше про Помічника, щоб продовжав Ваше діло…

Остаюсь з християнським привітом, Ваш у Христі брат і слуга

+ Іван, єпископ-емерит