Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Листування о. Назарука з В. Липинським в справах релігії і Церкви

(Релігійні співвідношення на терені Канади в центрі уваги)

В 1922 році прибув до Канади д-р Осип Назарук, як спеціяльний висланник уряду Західно-Української Народної Республіки, щоб тут від імені цього уряду перевести пожичку народної оборони. Як відомо, уряд ЗУНР під кермою д-ра Євгена Петрушевича перебував тоді у Відні і провадив дипломатичну акцію, щоб міжнародний форум визнав західно-українські землі, які в тому часі були вже під польською окупацією, незалежною державою а уряд ЗУНР як законний уряд цієї країни. Щоб втримати дипломатичні представництва в Парижі, Лондоні, Римі та інших країнах урядові Петрушевича було потрібно фінансової допомоги, яка в тому часі могла прийти тільки від української еміґрації Канади і ЗСА. Тому в цих цілях вибрався до ЗСА найперше д-р Лонгин Цегельський а згодом д-р Лука Мишуга, знова до Канади проф. Іван Боберський (1920 p.), а в два роки пізніше д-р Осип Назарук.

Оба діячі старалися лояльно співпрацювати зі всіми українськими релігійними середовищами та політичними угрупуваннями, щоб тільки успішно допомогти народній справі. Між двома висланниками ЗУНР нав’язався живий контакт та тісна співпраця. Два різні типи по характерам стали себе доповняти. Боберський — систематичний, до деталів точний, надзвичайно працьовитий, відданий справі і послідовний в свому мисленні. Назарук — стихійний, але бистрий обсерватор, тонкий аналітик, людина великого розмаху, з великим знанням історії, суспільних рухів «та суспільної динаміки.

Українська спільнота в Канаді в тому часі була у важкій взаємній боротьбі. Вона була поділена політично і релігійно. На одному і другому відтинкові були нестерпні співвідношення. Інтернаціональний табір, який тоді оформлявся довкола Товариства Український Робітничо-фармерський Дім (ТурфДІМ) йшов наступом на національне середовище, яке було до крайності релігійно розсварене та зводило між собою порахунки та публічні нестерпні дебати. ТурфДім враз з Українськими Робітничими Вістями відмовив якої-будь допомоги висланникам ЗУНР. Що більше, не тривало довго, щоб це середовище стало вести підривну роботу проти акції ЗУНР. Поле праці для висланників ЗУНР обмежилось тільки до українських Церков та льокальних народних організацій, як Народні Доми, Читальні Просвіти, Інститути тощо.

Як І. Боберський так О. Назарук в скорому часі збагнули велику шкоду, яку приносила релігійна боротьба для народної справи. Що більше, оба вони відчули на скільки ця боротьба може від’ємно відбитися на українських поколіннях в майбутньому.

Склалося так, що в тому часі д-р Осип Назарук став постійно листуватися з Вячеславом Липинським, видатним істориком, мислителем та ідеологом. В. Липинський саме тоді перебував у Відні і з ним О. Назарук неоднократно стрічався, заки виїхав до Канади.

В одному зі своїх листів до Липинського О. Назарук, висловлюючи свою думку про «Хліборобську Україну» Липинського та інші питання української політики, висловився, між іншим, теж про релігійне питання в Канаді. Одночасно він піддав думку В. Липинському, чи він не погодився б написати якийсь популярний, короткий, науковий трактат про ролю релігії і Церкви в історії України.

«Маю на думці, писав він, потребу роз’яснення в нашій минувшині і сучасності Вашим пером значення:

1) релігійних мотивів в розвитку нації (тут вони дуже акутні і дразливі, продовжав він; люди, як в середніх віках захоплені релігійними справами… є тут ревні католики, ревні православні, ревні пресвітеріяни, і що найстрашніше — сектярі, суботники, русселіти і т. п., які не знають інших турбот як тільки «кінець світу».

2) Чистої економіки (тут же Америка, країна, де діє первісна психіка здобуття гроша і страшна, неймовірна рухливість у тім напрямі та неймовірна помисловість).[1]

Міркуючи над релігійними питаннями в Канаді, О. Назарук поставив В. Липинському конкретне запитання, котре формулював так:

«Чи не могли б Ви написати і прислати мені дві статті на такі теми не надто великі, напр. 8 сторінок друку вісімки Вашого журналу? Можете бути переконані, що я зроблю все, щоб звернути бодай частину належної відплати за Ваші нерви, блиски й години, вложені в такі студійки. Більших праць нема тут де містити. Ніхто тут ними не цікавиться: се початкуюча суспільність, на дорібку. Але сі дві теми зацікавлять її, бо хто говорить про гріш і про містику, той тут усе знайде вуха. Особливо цікаво читали б евентуальні перспективи на будуче що до католицизму й и. релігій на Великій Україні та перспективи економічні — хочби тільки коротко про се було. Могутня англо-сакська секта пресвітеріян лагодиться до пропаґанди на Великій Україні — вже й видання українські має в тім напрямі. Якби стаття Ваша була писана так, що зацікавила б чужих, то її можна би спробувати перекласти на англійську мову. При тій нагоді можна б подати 5-6 речень про Вас як історика України, чим причинилося б до пропаґанди української справи взагалі. Сю тему можна б нав’язати до урядженої тепер «круціяти» проти релігії й Церкви взагалі на Сході Европи. Чи маєте час на щось таке? Коли так, то прошу прислати. Моя, постійна адреса: Winnipeg, Man., 247 Manitoba Ave., Canada;[2]

З дальшого листування Назарука і Липинського видно, що порушене Назаруком питання про справи релігії, зацікавило В. Липинського. Вже в листі з 12 липня того ж року він просив О. Назарука поставити низку питань з релігійної площини, зокрема питання, які стосувалися б державного минулого українського народу.

Назарук ще більше захопився цією ідеєю і готовістю Липинського відповісти на того рода пропозиції. Тому в листі від 14 серпня пообіцяв все це зробити в короткому часі. Назарук слова додержав, бо в днях 26 і 28 серпня того ж року відійшли два листи та два додаткові еляборати про релігійну ситуацію українців в Канаді. Увесь цей матеріял становить 10 сторінок друку. В них він глибоко й обширно схопив релігійні співвідношення українців Канади, зокрема українців католиків та українців православних. Назарук, як типовий журналіст, деякі стосунки підмальовував, щоб цим притягнути до справи пильнішу увагу В. Липинського.

Релігійні співвідношення українців Канади очима О. Назарука

Пригляньмося, що найбільше турбувало О. Назарука та проф. І. Боберського в Канаді в боротьбі католиків і православних. В чому вони, як зовнішні обсерватори, які могли збагнути ці справи найбільш об’єктивно, бачили це лихо.

При цьому пригадаймо для кращого зрозуміння цілої проблеми, що ця боротьба між двома релігійними течіями «на добре» почалася з 1918 року, коли то був створений Народний Комітет, який того ж року скликав в місті Саскатуні в днях 18-19 липня «Перші довірочні збори з церковній справі», На яких оформлено «Українське Греко-Православне Брацтво в Канаді».[3] Це саме братство уповажнило себе тимчасово заряджувати церковними справами заплянованої Української Греко-Православної Церкви (УГПЦ), поки не буде єпископа і церковної ієрархії. При цьому потребую є теж наголосити, що як в Народному Комітеті, так і в УГПЦ Братстві перед вели колишні католики, а які не погоджувалися з культурно-освітньою політикою єпископа Будки та його авторитарним вирішуванням відносно запису бурс та інститутів. Все це разом дало дуже багато експльозивного матеріялу до цілости українських стосунків в Канаді при кінці другої та початку третьої декади нашого століття.

Основну рису релігійних стосунків серед українців в Канаді на початку 20-их років О. Назарук дав В. Липинському в листі від дня 26 серпня. Після висилки цього листа в два дні пізніше він вислав другого листа, яким доповняв порушені теми в попередньому листі. До цього додав він ще два «Додатки» «А» і «Б». Увесь цей матеріял розглянемо в цьому розділі.[4]

Я вже цілий рік приглядаюся тут абсолютно безплідній а надзвичайно заїлій релігійно-сектярській боротьбі між нашими людьми і їх газетами в Канаді, писав Назарук.

Дійшло до того, що наші греко-католики нізащо в світі не підіпруть наприклад економічної спілки елевейторів (зсипів збіжа), бо та спілка є в руках неоправославних українців, а знову, неоправославні українці нізащо в світі не підіпруть католицької бурси (греко-католицької), ні інституту. Ба, навіть приватні взаємини з людьми одної «партії» уважають люде з другої «партії чимось таким, що дає підставу до недовір’я. Під неоправославними розумію галичан, бувших уніятів, які із-за культурно-політичного впливу на школи почали тут вже в часі війни боротьбу проти греко-католицьких священиків і оснували нову православну Церкву (УГПЦ – М.Г.М.) Цікаво, що давні православні з виїмком одного — не воюють проти католиків. Головні арґументи неоправославних: 1. латинщиться нарід викиданням іконостасів і т. и. (брак гроша на іконостаси), 2. майно церков записують на єпископа, а Рим може дати єпископа не-українця або римо-католика, а тоді пропаде майно. При тім треба знати, що є багато православних церков записаних на бувшу російську царську місію. Словом розколена нація тільки взаємно себе поборює й дискредитує, лає, а нарід читає те все й махає рукою на… всіх. Отже, не розвиваються ні організації, ні газети, кожна з них стоїть постійно перед закриттям. Редактори не плачені по кілька місяців, складачі також. І нема способу, аби їх погодити. Коли так далі піде, молодь тут народжена геть відвернеться від тих обрядових сварок і пропаде, а з нею пропаде тут і наше плем’я.

Справа ся так хоробливо наболіла, що коли я написав в «Українськім Прапорі», що бодай економіст не повинен мішатися в релігійні спори, оден з лідерів православ’я п. В. Свистун[5] відповів в «Українськім Голосі», що се булоб — лицемірством…

В дальшому О. Назарук продовжував:

Може Вам придасться до характеристики пустих релігійних сварок старогрецька леґенда, про каміння кидане між велетнів, що стерегли золотого руна в Колхіді. Боротьба за каміння пригадує се.

Дуже Вас прошу про написання тої праці для народу, бо серед сварок се плем’я пропаде тут перед часом, засимілюється. А його шкода. Воно прийшло сюди темне й бідне, а доробилося тут і плодиться так, що англійці в страху. Якби се плем’я потрафило витворити тривку організацію, то сидячи збитими масами на землі (в одній околиці — Мондер — наші заселяють край величини східньої Галичини) моглиби колись відіграти велику ролю також в історії старого краю, випродукувавши інтеліґенцію перейняту англійськими методами праці. Воно йде до того. Але асиміляція з’їсть усе перед часом, коли заїлість у борні за пустяки не затихне. Чи не булоб ліком поручити читачам, відсилати газети зі сварнею? На мою думку нема іншого. Тут просто не знати, що робити. Просто середньовічні сварки за церкви, обряд, ложочки при причастю, іконостаси і т. д. А життя вимагає праці для піднесення економічного і організації фінансових та культурних, які падуть (уже багато попадало) до решти, бо одні другим шкодять. Большевицька аґітація доправлює розвал. Словом — страшна картина жертя людей, що пливуть на кризі чужих хвиль.

Ваша праця про сю релігійну справу може мати значіння ще й тому, бо на конґресах англійських й українських пресвитеріян від півтора року, о скільки можна зорієнтуватись розважують справу висилки на Велику Україну пресвитеріянських проповідників для організації там пресвітерянської Церкви. Се організація оперта на поважних англійських ресурсах. її орган:               «Канадійський Ранок».

Вражений ще був О. Назарук дискусією в тому часі, яка оберталась довкола питання, чи Володимир Великий був католик, чи уніят. Ось що пише про це згаданий:

«Тут головно кричать: «До віри наших батьків!» Одні кажуть, що Володимир Великий був православний, другі, що «уніят», бо тоді Рим був у зв’язку з Візантією. Про це йде головна сварка. Уявіть собі — про питання з-перед 1000 літ». (Підкреслення автора).

«В цілім комплексі тих справ найцікавіше те, що кожна з тих релігійних партій жде нетерпеливо на смерть другої — і все наперед заповідає другій смерть і ліквідацію. Здається обидві сторони нарешті діждуться свого, бо усіх з’їсть чужа стихія. За одно Вам ручу, що читаючи полеміку, насмієтеся до схочу, як уже певно давно не смія­лись, хоч в дійсності се поважне питання життя і смерти.

Звертаю увагу, як тут вічно пишуть про Сирію і як до зубів серйозно сваряться над сирійськими попами й єпископами. Одні пишуть на підставі лексиконів, які отсі Сирійці — пройдисвіти, а другі з инших лексиконів — вишукують описи Сирії, її худоби, дерева, людей, єпископів і попів, що відти походять. А все тому, бо неоправославна Церква (українська) висвячує своїх духовних у сирійця Ґерманоса, єпископа, котрий живе в Ню Йорку. Кількість неоправославних духовних вісім, а греко-католицьких до 40 у Канаді. Сварка над Сирією важніша тут ніж усі господарські справи. Скільки паперу і промов пішло тут на «сирійське питаннє» — переходить людське поняття».

В листуванні висловив О. Назарук декілька критичних уваг також на адресу єпископа Никити Будки та тих, які критикували священиків чужинців, які приняли український обряд і працювали серед українців в Канаді. Ось його думки:

Дуже прикро вражають напади на так званих «піпів» себто чужих священиків, переважно бельгійців, дуже культурних, котрі приняли греко-католицький обряд і працюють між нашими людьми з вкладом грубих сум; Інститут в Йорктоні коштував їх 250.000, се є чверть міліона долярів. Цікаво, що на цілу Канаду лише в тім однім Інституті — «чужім» — бачив я українські історичні образи в доброму виборі й найбільше українських шкільних підручників. Між тими «піпами» є і такий культурний священик, як німець священик Ruh (Ру),[6] котрий побудував багато церков і на свій кошт поставив оден прегарний «Народний Дім». Се священик інженер — знаю його особисто. Доти голюкали на нього, аж сей витревалий чоловік покинув греко-католицький обряд і вернув до своїх німців котрі його з отвертими раменами приняли. Велика шкода його. Головним аргументом проти сих чужих, що вони погано говорять по українськи. І се закидають їм наші люде, живучі між англійцями, які ніколи не висміють чужинця, аби як зле говорив по англійськи. На жаль, єпископ Никита Будка не вміє тих чужинців взяти в оборону, бо хоч він чоловік добрий, але без такту, потрібного владиці, без організаційного й економічного змислу, зі способом думання австрійського єпископа. Розпустив великі гроші, не на себе, і довів себе до крайньої біди.

Врешті О. Назарук підказував В. Липинському, щоб в своєму еляборанті підкреслив недоцільність обрядових сварок, а зокрема, щоб закликав народ до позитивної і творчої праці.

«На мою думку булоб побажаним, щоб Ви в закінченню підчеркнули пустоту обрядових сварок під сю хвилю і позитивність творчої, спокійної праці в напрямі вироблювання жертвенности й змислу будівничого. (На приклад греко-католики до сеї пори не виставили тут катедри, хоч єпископство існує 10 років. Єпископ відправляє в дерев’яній буді — на сором перед англійцями (розуміється православні мають ще менше вірних і священиків). Тут очевидно винна не релігія, але брак організаційного змислу — такий самий, який у Львові не дав нам збудувати театру до сеї пори».

(Продовження в наступному числі)



[1] Лист датований 20 червня 1923. Копія зберігається в архіві проф. І. Боберського.

[2] Там же.

[3] «Український Голос», ч. 32, стор. 2-3, 1918.

[4] Відбитки листів О. Назарчука та його елаборатів, що зберігаються з архіві І. Боберського під числами 1461-1464.

[5] Адвокат Василь Свистун, один із основників УГПЦ, чільний діяч Союзу Українців Самостійників, згодом активний в Українському Національному Об’єднанні. В часі Другої світової війни перейшов в про-комуністичний табор. (М. Г. М.).

[6] о. Филип Ру згодом знову повернувся до праці в Українській Католицькій Церкві і помер як парох місцевості Кукс-Крік в Манітобі. Ту він збудував величаву церкву та відпустову Гроту. Замітити годиться також, що о. Ру належав до Чину Облятів. (М. Г. М.).

Поділитися: