Нижче друкуємо особливого листа О. Масловської,
який не прийшов безпосередньо до редакції журнала,
але на адресу Івана Гречка у Львові, а останній переслав до редакції.
Може дещо в ньому не актуальне, про це нам невідомо,
але варто з ним запізнатись.
* * *
Панові Іванові Гречку
Шановний пане добродію!
Мені рекомендували звернутися до Вас з проханням, як до людини, що може помогти в нашій біді. Можна б сказати, що цей лист — крик за поміччю, та на крик вже нема сили. Річ у тому, що в Караганді нема греко-католицького священика. Вже другий рік справа тягнеться на одних обіцянках.
Про страшне міжконфесійне ворогування в Україні я добре поінформована. Про те, що священиків мало, що не всі гідні того сану, що дехто з них під реверендою носить револьвер — усім відомо. Однак, оставити таку велику громаду на чужині і навіть не поінтересуватись, не приїхати нікому — гріх! В митрополії були наші делегати і поодинокі люди. Всім обіцяють. В кінці серпня 1991 р. я була у п. І. Геля, о. Романа Шафрана (віцеканцлера), о. І. Дацька (канцлера), у єпископа о. Курчаби (обіцяли нам священика з манастиря оо. Редемптористів), у о. Гринюка Ярослава-Михайла, що мешкає в Івано-Франківську на вул. бр. Майданських (якому доручили розібрати справу священика В. Геша, що був у нас деякий час і зарекомендував себе не з кращої сторони). Крім того зробив нам погану славу: всюди мені говорили «ви вигнали», «від вас утік». Однак В. Геш періодично приїжджає в Караганду на деякий час — кажуть, на заробітки, і знову від’їжджає. Я розумію, що у нас не мед, однак і не джунглі, не прокажені. Мене після інституту ніхто не питав, чи не хочу їхати. А мала відмінний дипльом і оставляли мене на місці. І я всього лікар, а не священик.
Після мене в митрополії було ще багато людей. Перед Різдвом повинен був приїхати до нас О. Масловський з Заліщик, та його послали в Рим. В травні цього року мій лист у цій справі віддали О. Михайлові в митрополії (хоч він був не йому адресований), навіть прізвища його мені не сказали. Дуже сумніваюся в позитивному результаті. І знову мушу писати все з початку.
Папа Іван-Павло II знає, що діється в Караганді. Тут є два римо-католицькі священики, прекрасний костел, єпископат. Минулого і цього року приїжджав нунцій з Риму. Російські священики виступають по радіо з прекрасними проповідями. А ми? Наша молодь майже не ходить до церкви (костела), люди забувають мову, традиції, звичаї.
Прошу Вас, увійдіть в наше положення. Ми далеко від України, на чужій землі. Ні радіо, ні телебачення з України. Люди забувають про Бога. їм «всьо равно». Не робіть з нас пасинків. Не маєте права забути про нас.
А що у нас доброго? Є Товариство української мови «Просвіта», яке ледве тримається, бо у нас проповідують філософію «здорового егоїзму, який помагає вижити». Являємось хитрими й лінивими рабами, чекаючи, щоб зробити роботу чужими руками, але в газети пишемо і хвалимося, які ми славні патріоти. Т-во не вийшло за границі Караганди, але числиться обласним. Неможливо організувати хор — одні слабосилі старі люди (більше десяти, які ніколи не приходять усі). Є книжки, але ніхто ними не користується, бо вони десь лежать на купах, нікого то не болить. Не ведеться ніяка документація. Збираються щонеділі, почитають історію Лотоцького, щось із газети і все. Було пару «концертів». Восени 1990 р. був фестин, колядували.
Остаюсь без всякої надії. Буду рада, як помилюсь.
З повагою до Вас,
О. Масловська
(Я всього тільки працюю над введенням української мови для українських дітей в школах і з 14.V.92 р. в діточих садках. Результати дуже мізерні. Люди глухі.)
Моя адреса: 470061 Караганда, ул. Лободи 37, кв.9
П.С. Ще відносно умов для священика: всі священики, що були у нас (старенькі, всі померли) мешкали у людей на квартирах. Священики-католики мають своє помешкання. Мені говорили, що вони не проти, щоб з ними мешкав і наш священик, але цього я не уточнила. Думаю, що хоч і дуже бідно тепер живемо, але священик буде матеріяльно забезпечений. Ми можемо прийняти священика тільки без родини.
(Підпис)
