Теперішня пандемічна загроза вчить нас бути покірними перед життям та його крихкістю, вчить більшої поваги до прав природи та їхнього Творця. Наше занурення у віртуальний світ картинок і вражень, де все відбувається одним дотиком пальця, спотворює дійсність реального світу. В природі, у фізичному розвитку, духовному розвитку, у міжлюдських стосунках ніщо не стається раптово, в один клік. Усе відбувається повільно, є процесом, розвивається поступово, вимагає праці, зусиль, зобов’язань, а часом і терпіння. Сьогоднішня пандемічна загроза вимагає від нас саме того, чого вимагає й саме життя на кожному етапі свого розвитку: уваги, терпеливості, вміння чекати, метафізичного погляду, чистого сумління.
Безсумнівно, джерело нашого почуття загрози випливає також із факту відмови від метафізики, духовності та релігії. В ситуації загрози для життя людина опиняється в «безпорадній самотності». Не мовиться про ізоляцію від ближніх, усамітнення, а про внутрішню самотність серця перед Богом. Усі рефлексії, які сьогодні висновуємо, звучать банально і порожньо. Людина потішає і підтримує іншу людину тільки до певної межі. Поза нею кожен зостається сам на сам зі своїм страхом, браком відчуття безпеки. Навіть наші найближчі в ситуації, коли є загроза життю, завжди залишаються назовні того, що відбувається в людській душі, змученій страхом, болем чи розпачем. Хвилювання за себе і за своїх найближчих є голосним благанням серця про Божу присутність, Його силу та любов у нашому житті.
Повністю статтю можна прочитати у паперовій версії журналу.
