Люрд і наші побажання

Багато людей, віруючих і практикуючих, серед нашої громади мають певні застереження відносно прощ до Люрду. Ці застереження випливають навіть із їхнього патріотизму. Мовляв, це французьке відпустове місто, чого ми там маємо шукати? Або чи не краще замість до Люрду відбувати прощу до Риму, до наших там святинь та установ? Воно має свій глузд і до певної міри зовсім зрозуміле. Але… Рим — це Рим., а Люрд — це Люрд. Рим — столиця християнства, осідок наслідників св. апостола Петра, а при тому теж осідок наших центральних церковних установ. В той час Люрд — це, можна сказати, — світовий осередок Марійського культу, якого в Римі не знайти. Рим, завдяки старанням наших владик, а зокрема Патріярхові Йосифові, став осередком нашого церковного життя, отож заступає нам, до певної міри, наш митрополичий Львів чи патріярший Київ.

Знаємо, що наш побожний нарід масово брав участь у всяких паломництвах на рідних землях. Чи то Печерська Лавра, чи то Почаїв, чи Зарваниця, Гошів й інші. У тих прощах вірні заспокоювали свої душевні та релігійні потреби. А що ж нам залишалося на еміграції? Немає Лаври, немає Почаєва ані Зарваниці чи Гошева… Але Матінка Божа збереглась в наших серцях, й під Її опіку ми вдаємось, її заступництва для своїх потреб благаємо щоденно. А як же обходитись без прощі? Місцева влада в нашій Церкві пробує розв’язати цю проблему, проблему участи в прощах у той спосіб, що включається в деякі місцеві, організовані Римо-католицькою Церквою, прощі. Чи це буде Альтитінґ чи Волсінггам. Але це чужі нам місцевості, й наша участь у тих прощах розпливається в масі місцевих прочан. Губиться і її ніхто не помічає навіть. Правда, молитва залишається молитвою, і ласки отримані також ті самі. Але ми в таких прощах почуваємо себе, як причіпка, а часто, як зовсім чужі й непотрібні учасники. Одинокий Люрд, а радше передбачливий ентузіяст «українського Люрду» о. В. Прийма, успішно цю проблему розв’язав.

Від 1962 року о. Прийма дістав дозвіл у місцевого єпископа, щоб одна з бічних каплиць в Базилиці була присвячена Україні, щоб вона мала український характер. Про це свідчать розмалювання, написи та мармурова таблиця, присвячена 1000-літтю християнства в Україні-Русі. Прочани-українці з цілого світу, які беруть участь у загальних Богослуженнях та процесіях, мають теж свій закуток, де в своїй атмосфері можуть помолитись до нашої Заступниці.

Він теж виклопотав та увів у звичай, що при вечірній молитві, під час «процесії зі свічками», через мікрофон промовляється по-українському, поруч з іншими мовами світу, чи то молитву до Пречистої Діви Марії, чи рефрен Марійської пісні. А всі прочани спільно кінчають рефреном «Аве, Аве. Марія».

А що наплив українських прочан почав зростати, й каплиця, присвячена Україні, не могла помістити більших груп, а з другої сторони дозвіл на відправу наших Богослужб в інших святинях був утруднений тим, що наша Служба Божа вимагає принайменше півтори години часу, коли латинські обходяться 45 хвилинами, то виринула потреба придбати свій власний храм.

І о. Василь, при жертвенності прочан, такий храм збудував. Красується він своїми золотистими банями над розспіваним Люрдом, як одинокий не французький храм. І подібно як у Римі, чужинці подивляють структуру нашого храму, його розмалювання та наші Богослуження — таке саме ми помічаємо тепер в Люрді. Чужинці не лише подивляють, але радо відправляють в нашій церкві свої Богослуження. Церковцю доглядають наші сестри.

Про Люрд часто пише творець «українського Люрду» о. Василь. Пише про свої пляни, про надбання та закликає до жертвенности на розбудову цього Марійського нашого осередку. Пишуть часом свої враження у різній формі самі прочани. Але того всього замало. Чого в Люрді бракує для нашої людини? Це відповідної інформації. В інформаційному бюрі, а також при вході на площу можемо довідатись про всіх і про все — але не про українські вальори Люрду. Коли хтось приїжджає без свого душпастиря, який Люрд вже знає, то не легко може попасти до каплиці «Україна», бо назовні ніде нема про це згадки. Також невелике число мешканців Люрду може вам вказати, де знайти чи як дійти до української церкви. Також на плянах Люрду не позначено досі нашої церковці, яка є свого рода унікатом, вартим загальної уваги.

Напевно немало труду та заходів поробив о. Василь у льокальних властей, щоб вуличку, при якій красується наша Церква, а тепер ще й гостиниця (готель) «Родинний готель» назвати «Українська вулиця». Але… Хто про це все знає? Чи є якась рекляма для пересічного українця? Чи не збільшилося б удвоє паломництво меншими групами, коли б знали, що в Люрді може мати свій куток, влаштований на український лад, і мати свою церкву для своїх потреб?

У своїй привітальній промові о. дек. Павло Когут, що заступав недужого пароха о. Василя Прийму, сказав: «Дякуючи Господові й Вашим пожертвам, маємо свій храм і свій дім у Люрді. Чергове наше завдання, щоб виповнити їх своїми людьми, своїми молитвами… Та не лише самими молитвами, але ширенням правди про наш нарід, про наші церкви серед чужинців, приманених тими пишними золотими банями нашої церкви…».

І тут мимоволі мусимо повернутись до попередньо сказаного. Як це зробити, коли при вході інформується на всіх мовах світу, що й де відбувається, а нашої інформації там досі нема. Навіть росіяни, що їх я досі ні разу не стрічав у процесіях, мають свою таблицю. А нашої таки нема.

На пляні міста немає позначеної нашої церкви, одинокої не французької церкви в Люрді й таки справді дуже оригінальної як із зовні, так і в середині.

У пресі немає відповідної реклями, як теж серед священства нема задовільної і заохочуючої пропаганди.

І ще одне «але». У підвалах під церквою та прилеглими помешканнями є просторі залі, їдальня та світлиця. (Тепер вона в ремонті). На стінах мармурові таблиці з іменами жертводавців на цей наш Марійський осередок по країнах. Бачимо там Америку, Канаду, Німеччину, Францію, Австрію… а Англії так і досі немає. З церковного бюлетеня в Англії знаємо, що поважні суми були вплачені саме в Англії. Чому ж таке мачушине трактування? В чому річ?

На стінах висять різні образи. Як святих, так і наших церковних та світських достойників, а портрету нашого покійного Патріярха Йосифа, добродія і надхненника отого нашого Марійського осередку, ще й досі немає. Недогляд чи дії темних сил?

Ці недоліки легко усунути. Знаємо, що парафія о. Василя розлога і вимагає часто бувати в інших містах. Але чи церковна влада у Франції не може спромогтись приділити саме до Люрду, з уваги на його розбудову Українського Марійського осередку, окремого капеляна, що мав би час і змогу ліквідувати всі ці недоліки, а зокрема наладнати забезпечення духовної опіки окремим нашим прочанам?

Одного разу ми прибули до Люрду самі. Скільки ми находились, скільки напитались у приїжджих наших священиків, коли й де можна висповідатись, але так і не довідались, що в Люрді є поважна група прочан-українців. Немає, однак, священика-українця. І ніхто не подбає про те, щоб серед процесії хтось промовив українську молитву чи проспівав марійську пісню. Як це прикро, коли чуєш мови всього світу, а своєї не чуєш. Мимоволі молитовний настрій губиться, в душу закрадаються всякі сумніви. Чому? Чому так є, коли могло б бути краще.

Отже, Люрд сміло може нам заступити всі наші, недоступні нам дотепер, відпустові місця — Лавру, Почаїв, Зарваницю чи Гошів.., бо має всі для того дані. Треба їх лише виповнити «нашими молитвами й нашим духом».

Прочанин

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt