Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Маґістер прав Михайло Топорович

Народився 1 травня 1898 року в Чернихівцях, Збаражчина, Західня Україна, упокоївся 3 серпня 1983 року в Клівленді, Огайо. Парастас відслужили в похоронному заведенні Головчаків 4 серпня отці д-р Ісидор Нагаєвський, д-р Іван Тилявський і монсеньйор Михайло Федорович. Наступного дня в церкві св. Йосафата в Пармі, Огайо, ці ж отці відспівали поминальну Службу Божу з проповіддю о д-ра І. Нагаєвського. Опісля тіло Покійного перевезено до Випані, Н.-Дж. В суботу 6 серпня, після панахиди в похоронному заведенні Бравяка, тлінні останки поховано на цвинтарі «Ґейт оф Гевен» в Іст Гановер, Н.-Дж.

Нижче містимо прощальне слово, що було виголошене після Парастату в Клівленді від Патріярхального руху.

* * * 

Проводимо у вічність дуже замітну постать клівлендської української громади, меценаса Михайла Топоровича. Син галицького золотого Поділля, Збаражчини, серце якого було налляте гарячою любов’ю до своєї Батьківщини — України. Він, як вояк Української Армії, захищав її своїми грудьми під час наших Визвольних Змагань після Першої світової війни. Бойовий дух не покидав його й пізніше. Про це говорила його вояцька постава та його рішуча життєва дія. Як адвокат і громадський та політичний діяч, він відстоював перед польською окупаційною владою права українського народу, а зокрема своєї Збаражчини, де й працював з осідком у старинному місті Збаражі. За це доводилося йому зазнати переслідування, включно з побутом у польському концентраційному таборі Береза Картузька.

Після Другої світової війни, подібно як і великі тисячі інших наших земляків, він став політичним емігрантом, залишаючи свою вужчу Батьківщину, яку залляли кров’ю московсько-большевицькі наїзники.

Я зустрівся з адвокатом Топоровичем у Клівленді, де ми спільно працювали в патріярхальному русі. Коли в 1963 році, після 18-літньої большевицької каторги, приїхав до Риму Ісповідник Віри, Митрополит Йосиф Сліпий, він під час другої Сесії Другого Ватиканського Собору поставмив вимогу створити Києво-Галицький Патріярхат. Тоді українці на поселеннях зактивізувалися та духово й матеріяльні піддержали цей далекосяглий плян. Ця дія заснувала мирянський рух за Патріярхат. У перших рядах цього руху стояв Михайло Топорович. Він твердим голосом і гострим пером, мов топір, — не надаремно «носив прізвище Топорович,— меморіялами, статтями і як співредактор журнала «Патріярхат» змагався за усталення та офіційне визнання нашого патріярхату, добачуючи в ньому — і цілком слушно — вияв української самобутньости. Гарячий ентузіяст і безкомпромісовий захисник цього руху, болів тим, що не тільки чужі, але й свої ставлять перешкоди у здійсненні цього великого задуму, який, однак, не є сьогоднішній. Він належав до тієї категорії людей, про яких говорить шведська мудрість, що вони мають вартість тому, що є переконані, а безвартісними є ті, що їх треба одночасно переконувати. І хоч з покійним можна було і не погоджуватися, але годі було його не респектувати за його глибокі позитивні переконання.

Коли, після Панахиди за одинокого сина панства Топоровичів, що його передчасний відхід у вічність меценас Топорович дуже глибоко пережив, я підійшов до нього, щоб висловити своє співчуття, то, подякувавши мені за вислови співчуття, він запитався: «Як там наші патріярхальні справи?..» Так, спочилий Михайло Топорович був у рядах тих, що їх називаємо одержимими великою ідеєю. В цьому випадку можна вжити слова Івана Франка, що їх висловив він у своєму творі «Мойсей» — «… і болів, і страждав, і трудився для неї»,— для великої ідеї.

І тому в признанні та в подяку за ці болі, страждання і труди нашого брата Михайла складаю від Клівлендського Відділу Патріярхального Товариства і від управи Українського Патріярхального Товариства в США, як також від Проводу Українського Патріярхального Світового Об’єднання глибоке співчуття Родині Покійного, на руки його достойної дружини, пані Орести Топорович. Молім Всевишнього, щоб вселаскаво нагородив його вічною щасливістю.

Уже тут, у похоронному заведенні, сказав мені пан Євген Крук, кузин Покійного, що його вуйко бажав, щоб стрілецька пісня «Видиш, брате мій…» супроводжувала його на вічний спочинок. Цю пісню заінтонує маестро Крук.

Роман Данилевич

Поділитися: