Меморандум

Кардинал Йосиф Сліпий, Верховний Архиєпископ і Голова Української Католицької Церкви, шанований українцями як їхній Патріярх, був скликав на 8. травня 1976 р. до Риму українських єпископів, членів Синоду цієї ж Церкви, щоби з ними нараджуватися про важливі проблеми і дискутувати про майбутнє Української Церкви на еміґрації і її становище на Україні, де Вона не має права на леґальне існування. Отже Апостольська Столиця вважала за відповідне заборонити українським єпископам приїхати до Риму.

Три місяці пізніше Блаженніший Йосиф Сліпий мав брати участь у Світовому Євхаристійному Конгресі у Філядельфії, де його очікували тисячі українських католиків, що прибули з чотирьох кінців світа. Очевидно, уважаючи його участь у Євхаристійному Конґресі «невигідною», Святіший Отець «відрадив» йому поїхати до Філядельфії.

4 грудня 1976 р. Конґреґація для Східніх Церков, за посередництвом апостольських нунціїв, розіслала до всіх українських єпископів ноту, в котрій пригадувала, що з огляду на те, що Апостольська Столиця не могла «в цій хвилині дозволити на український Патріярхат, українські єпископи не мають права збиратися на Синоди і українські священники не мають права поминати «Патріярха» в релігійних відправах. В додатку ця нота давала до зрозуміння, що кожна українська дієцезія не має іншого зверхника, як її єпископа, а пастирська діяльність Голови Української Церкви в дієцезіях має вважатися як нелегальне вмішування. Нота мала форму формального наказу, не лишаючи місця на жодну дискусію чи діялог.

В дійсності, будучи завжди помісною східньою церквою, українська Церква (так звана греко-католицька або уніятська), намагається в ці тяжкі часи зберегти її єдність і її існування. Для цього вона потребує мати свого Голову і власне управління у формі Синоду, що до нього належали б усі єпископи. Зараз, маючи вже титул Верховного Архиєпископа, її Голова, Йосиф Сліпий, повинен нормально користуватися тими самими правами, що патріярхи інших східніх церков. Розчленування цієї Церкви на незалежні дієцезії, отже тоді, як вони існують в різних краях таких, як ЗСА, Бразилія, Франція, Австралія, Югославія і пр., довело б до небезпечного зірвання єдности і до створення відосередніх тенденцій, що поставали б під впливом місцевих обставин. Все це допровадило б до роз’єднання, або до постепенного залишення обряду (що завважується вже в деяких місцях), як рівнож до затрати духових вартостей і релігійного життя дієцезій і включення їх до місцевої латинської Церкви. Українці не хочуть, щоби це сталося, бо це була б велика втрата не тільки для українського народу, але також для Вселенської Католицької Церкви. Для цього вони боронять прав їхньої Церкви на посідання синодальної і патріярхальної побудови, забезпечуючи добрий зв’язок між дієцезіями, екзархатами і розпорошеними спільнотами.

Заборони, контестування авторитету Блаженнішого Йосифа Сліпого і пресії, роблені на 18 українських єпископів у діяспорі не причинюються ніяк ані до розвитку української Католицької Церкви на Заході, ані до скріплення її структури. Українці мають почуття,що така постава є вислідом відкриття політики на Схід, докладніше відносини Ватикану з московським патріярхатом і совєтською владою. Є відомим очевидно до якого степеня вони (московський патріярхат і совєтський уряд) є противними за відновлення законних прав Української Греко-Католицької Церкви на Україні. У висліді Москва не бачила б жодної перешкоди, щоби ця частина Церкви, яка існує в діяспорі, цілковито зникла, бо вона є живим свідком її ліквідації в Україні.

Заборони Ватикану глибоко зрушили всіх українців. Українська опінія бачить в тому, слушно, чи ні, наглядний доказ, як брак доброї волі і зрозуміння Апостольської Столиці загально для всіх українців. Не треба забувати, що Блаженніший Йосиф Сліпий є одиноким, який залишився живим з цілої ієрархії української Церкви, знищеної підчас страшних релігійних переслідувань, тісно пов’язаних з національними переслідуваннями в Україні. Ісповідник віри, Він терпів через 18 років пониження, тортури і заборони саме за його віру і за його вірність навчанню Христа, його Церкві і Апостольській Столиці.

Огірчення і обурення українців є великі. В дійсності йдеться тут про рятунок Східної Помісної Церкви, з’єднаної з Римом від століть, яка має право на життя.

Українці надіялися, що Апостольська Столиця буде бодай толерувати встановлення патріярхальних і синодальних структур, потрібних на її збереження, очікуючи пізнішого їх визнання. Вони надіялися головно, що Апостольська Столиця активно дасть свою поміч для збереження єдности їхньої Церкви, взиваючи українських єпископів зібратися і з’єднатися довкруги їхнього Голови. Отже, як видно, політика Ватикану взяла інший напрям.

Зараз доля української Церкви залежить головно від Риму і від тих, які мають власть діяти для збереження єдности і улегшити її розвиток. В кожному разі єпископи, священники і товариства вірних католицького світу можуть допомогти українській Церкві. Вони можуть заступитися перед Апостольською Столицею в Її користь, то значить в користь збереження її єдности, її законних прав, її помісних структур, як Східної Церкви в лоні Вселенської Церкви.

Квітень 1977

Комітет вірних Української Католицької Церкви у Франції 

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>