Місце мирянина в Церкві

Довгий-предовгий час, у дійсності ж — цілих 19 століть панувала концепція і в відповідності до неї складалося життя людей, що Церква Христова — це виключно церковна ієрархія і в якійсь мірі духовенство. Це останнє із тим застереженням, що воно повністю залежне від єпископа, який висвятив дану особу у священики і вона користується делегованою властю від цього ж єпископа. Охрещені ж у цій Церкві люди, отже: ті, що в Христа хрестилися і в Христа зодягнулися,— це суто пасивний елемент. Пасивний елемент у двох значеннях цього слова. Пасивний мав бути цей елемент у значенні страждальний. Він мав двигати на собі всі тягарі цієї Церкви, обсервувати всі консеквенції, згадаємо тільки про наслідки усіх переслідувань, які зустрічали Церкву в її історії, усіх релігійних потрясень, революцій, єресей, усіх церковних роздорів та ще й у додатку до цього всього — жахів політичного фанатизму. І мусів цей безголосий і безправний «лик», що не вкладався у якісь точно визначені церковні категорії, бути пасивний і в другому розумінні слова. Він мав бути абсолютно німим на всі накази згори, тобто на ті зарядження, що виходили від його церковної влади, сліпо приймати всі ті накази своїх владик, як слово Бога, і беззастережно мав виконувати те, що наказувала йому, рабу Божому, церковна влада: що робити, а чого не робити. Цей самий «лик» мав із вдячним серцем тільки слухати уважно, близько брати до серця подавану йому лекцію і нести льояльно свої обов’язки супроти своєї (все ж таки) Церкви.

І подивугідний був цей мирянин скрізь по світі за ці довгі до безкінчености віки. Але ви не знайдете ніде в світі другого такого ідеального мирянина, яким завжди був через усю свою історію український мирянин.

Якась містерія оточує цього українського мирянина. Напевно не був він якийсь затурканий робот, якась духова нездара чи якийсь бездушний автомат. З душі він був усе своє життя боговідданий. Якщо б були писалися якісь хроніки про це боговіддане життя наших батьків, матерів, дідів, бабунь, прадідів і наших найвіддаленіших прапрадідів, то ми мали б незчисленні бібліотеки з хроніками святих душ і найбільше реалістично представлене життя святих.

Цей український мирянин знав прекрасно своє місце в Церкві. Він же там найбільше активізувався. І загалом він центром свого життя визнавав тільки Церкву. І як несолодко складалося це його життя, то він, цей український мирянин,вмів завжди оповити те своє життя якимсь небесним німбом. Всі свої радощі й усі свої величні моменти він пов’язував з Церквою. Він жив душею і тілом за церковним календарем. Навіть як неписьменний вмів собі завжди докладно вирахувати, на який день припадав якийсь празник чи свято, коли починався піст (та ще який строгий піст!) і коли були заборонені дні для гульні чи весіль. Він знав напам’ять чин всіх богослужень і богонадхненно виспівував всі стихири, ікоси, тропарі й кондаки, хоч і не вмів читати чи писати.

Священик не мав багато з ним клопотів. Можна навіть твердити, що праведність цього нашого мирянина мусіла підтягати і самого священика. Що більше, можна зовсім певно на основі фактів історії нашої Церкви ствердити, що якби не боговгодність українського мирянина і його щиросердечне віддання своїй усією душею улюбленій Церкві, то вже століття тому назад треба було б поставити хреста по цій нашій Церкві. І коли б задавнені віками злопрактики в Церкві не були раптом виправлені, український мирянин не потребував аж тієї регабілітації, що її Церква мусіла винести на Другому Ватиканському Соборі. А мусіла це Церква виправити, бо 1900-літня практика цієї ж Церкви виявилась неспівмірною з інтенціями і плянами Божого основника і завжди присутнього у Церкві Ісуса Христа.

А в тім дивно. Чому саме треба було аж таких довгих століть, щоб взагалі окреслити Церкву правильно і по властивій її суті? І чому стільки то надужить заіснувало досі саме на цьому пункті? Не важливо, чи знайдемо на ці питання щасливу і задовольняючу відповідь. Була б найбільша сатисфакція і одночасно була б найбільша хвала Всевідучому Господеві, коли б ота церковна ієрархія, що засвоїла собі так легко зовсім фальшиві ідеї про істоту Церкви, врешті перестудіювала ґрунтовно офіційне тепер і догматичне навчання Церкви в цій справі і дала вже врешті відчути «мирянам», що вона вже готова примінювати ці догматичні напрямні у щоденне, боговгодне, життя.