Міжконфесійні стосунки в посткомуністичній Західній Україні

На Україні, а головно на її західніх землях, поруч з процесами та проблемами політичними, соціяльними і міжнаціональними виникли також проблеми релігійного характеру, а властиво — міжконфесійні. Це результат триваючих демократичних перемін, яких ми є свідками і учасниками. Проблеми ці є настільки важливі, що не зходять з порядку денного державної адміністрації від найнижчого до найвищого рівня. Починаючи від 1989 p., влада дозволила реєстрацію усіх релігійних громад, але на цьому стосунки «влада — Церква» закінчувалися. Реєстрація полягала в довгій бюрократичній тяганині, повній всякого адміністра­тивного крутійства і надужиття. Винятком були тільки офіціяльна Російська Православна Церква та деякі євангельсько-баптистські спільноти. Було це в засаді продовження в рамках «перестройки» давньої віровизнаневої політики комуністичного режиму. Згадані конфесії не мали чітких і явно виражених національних ознак, тому втішалися певними привілеями тодішньої державної адміністрації.

Ситуація почала мінятися на краще від березня 1990 року, коли то вперше у виборах здобули перемогу демократичні сили, котрі у своїх передвиборчих програмах деклярували рівноправність усіх віровизнань. Подібну ролю зіграв першогрудневий референдум у справі незалежности України. Згадані події спричинилися до відродження переслідуваних віровизнань, а головно злеґалізованої в 1946 р. Греко-католицької Вірмено-катол. та юдейського віровизнання. Проте, незалежно від поступу демократизації існуюча перед виборами комуністична влада розпочала в прискореному темпі передавати виключно в руки РПЦ святині (які були багато десятиліть недіючими), незалежно від того, хто був їх правовим власником до 1946 p.: греко- чи римо-католики.

Цей крок використовувано як один із засобів для стримування процесів демократизації. І так на площину політичної боротьби за владу наложилися проблеми й конфлікти релігійного характеру. Непорозуміння, що часами приводили до бійки, виникали завжди на грунті права до володіння конкретною культовою спорудою. Свій кульмінаційний пункт драма осягнула з появою незнаної до того в Західній Україні УАПЦ. На хвилі загального патріотичного піднесення ця Церква задеклярувала себе як Церква самоврядна, «козацька», незалежна ні від Риму, ні від Москви. Тому скоро здобула прихильність частини демократично-патріотичних сил, які самостійницькі політичні ідеали ототожнювали з релігійними. В цьому випадку багато парафій під впливом політичних гасел перейшло з-під юрисдикції московського патріярхату в склад УАПЦ, яка постійно деклярувала свій повний суверенітет і виключно національний характер. Як наслідок, стан посідання РПЦ став катастрофічно зменшуватися на користь УГКЦ та УАПЦ. Було це на зламі 1989 і 1990 pp. Від того часу починаючи, РПЦ перестала відігравати якусь поважну ролю на Західній Україні. Але в тому самому часі виникла проблема взаємних реляцій між українськими Церквами: традиційною для Галичини — Греко-католицькою і новоутвореною — Автокефальною.

Головним предметом спорів були не якісь там догматичі розходження, а сакральні об’єкти, хоча назовні за ідейну основу суперечок з обох сторін подавалася ідея самостійної України. Обидві сторони оскаржували себе взаємно в співпраці з ворожими, чужоземними агентурами, греко-католики інкримінували автокефалістам співпрацю з КҐБ та Москвою, натомість автокефалісти приписувавли греко-католикам улегливість супроти Ватикану і пропольську змову. Ці міжконфесійні непорозуміння в крузі одного народу доходили і утримувалися в найнижчих соціяльних верствах українського суспільства. Напевно відповідальність за міжконфесійний розгардіяш історія запише на конто духовенства. В тій ситуації «Рух» покликав до життя т.зв. Комісію свободи сумління, обов’язком якої було злагіднити і загальмувати непорозуміння між конфліктуючими сторонами. Треба сказати, що в тій розполітикованій атмосфері Комісія дещо причинилася до того, що на переломі 1990-1991 pp. міжконфесійні антагонізми почали якось втихомирюватися. Позитивну ролю в полагоджуванні конфліктів відіграла інтелігенція, що відносилась толерантно до обох українських віровизнань. Проте ця толерантність не завжди грунтувалась на глибокій релігійності і знаннях євангельських настанов та моралі, а радше на байдужості нашої посткомуністичної інтелігенції до справ віроісповідних.

Не можна однак заперечити появи в останніх часах великого зацікавлення релігією (а може релігіями) інтелектуальних середовищ. Наразі це ще тільки мода, а не духова потреба, проте, це означає, що в недалекому майбутньому мода може перерости в глибоку автентичну віру. Тут багато буде залежати від самої Церкви, чи зможе і чи схоче вона простягнути руку намаганням інтелігенції пізнати Бога, запропонувати їй діялог, а далі співпрацю для добра Церкви і віри. Наразі, як виглядає, наші українські Церкви не мають ніякої програми для співпраці з інтелігенцією і використання її інтелектуального потенціялу для церковних потреб.

На тлі міжконфесійних непорозумінь між українськими Церквами важливу ролю починає відігравати Римо-католицька Церква на Україні. Вона, не вступаючи в ніякі міжконфесійні суперечки, веде методично свою тиху наступальну політику, здобуваючи позицію за позицією, і таким способом розширює свій стан посідання. Відомо, що від 1947 р. етнічний склад населення Західньої України змінився, тому Римо-католицька Церква не може тепер ототожнювати себе виключно з польськістю, як це було тут скоріше. В часі жорстоких переслідувань злегалізованої у 1946 р. Греко-католицької Церкви легально діюча Церква латинського обряду стала прибіжищем для греко-католиків, які дефінітивно не прийняли накиненої їм силою злуки з РПЦ.

Вірні формально не існуючої Греко-католицької Церкви масово заповнювали костели латинського обряду. В той спосіб маніфестовано свій спротив проти тоталітарного режиму і прив’язаність до Апостольського Престолу. Тут належиться внести певне уточнення. Отже, присутність греко-католиків у латинських святинях не була зміною де-юре їх обряду. Однак, для певної частини молодшої генерації греко-католиків латинський обряд став їх обрядом, позаяк практично іншого не знали. Цей, може на перший погляд, дивний, але історично вмотивований феномен маємо також і на Забручанській Україні, в областях Київській, Житомирській, Вінницькій і Хмельницькій. Початок його, цього феномену, сягає 40-х років XIX ст., після насильної ліквідації царським урядом і синодальною РПЦ в 1839 р. Греко-католицької Церкви в «… западных губерниях России», то значить у вказаних областях України та на Білорусі. Тоді як на Західній Україні після 1946 р. частина греко-католиків пішла в костели, а частина залишилася по своїх церквах, стаючи з 2-го чи 3-го покоління «істинно православними», тоді як перші стали за той же самий час переконаними латинниками. Деякі пішли так далеко, що почали ототожнювати свою конфесійну приналежність з національною. У Білорусі таких називали «косьцєльними поляками». За царсько-православним сценарієм 1839 р. була проведена ліквідація УГКЦ в 1946 р. більшовицько-православною Москвою, а процес поступової латинізації «впертих» греко-католиків повторився у нас, як то кажуть, «йота в йоту». В результаті тепер є незаперечним фактом існування українців-католиків латинського обряду. На жаль, не хоче цього факту очевидно узгляднити ієрархія обох католицьких обрядів: греко-католицького і римо-католицького.

Греко-католики вважають за неможливе існування українця римо-католицького обряду, кваліфікуючи такого як віровідступника і малощо не політичного зрадника. Натомість для латинообрядової Церкви на Україні римо-католик причисляється автоматично до громадян польської національности. Така постава ієрархії обох католицьких Церков є оперта на історичному досвіді, коли обряд ототожнювався з національністю. Ні одна, ні друга сторона зовсім не бере до уваги тих етнічних змін, які зайшли на Західній Україні після 1947 p., і політичних та релігійних реалій, що існують тут в наші дні.

Помимо того, що в 1991 р. дійшло до впорядкування кордонів львівської архидієцезії латинського обряду згідно з існуючим тепер польсько-українським кордоном, латинообрядове духовенство на Україні старається відновити дух польськости у всіх костелах, головно при помочі добре підготованих для цієї місії місіонерів з Польщі, їхня діяльність викликає скритий або й відкритий спротив зі сторони молодої української адміністрації. Подібно розцінюють активну діяльність Місіонери з Польщі всі існуючі на Україні церкви східнього обряду, які побоюються — і, може, небезпідставно — ширення прозелітизму. Як результат — множаться антикатолицькі та антипольські настрої серед населення і духовенства як православного, так і греко-католицького. До цього долучилися ще й відомі події довкола Перемишльської греко-католицької катедри Івана Хрестителя. Такі настрої серед частини населення є небезпечними для добросусідських відносин обох народів — польського і українського — в той час, коли уряди обох країн стараються про те, аби ці відносини були якнайкращими і якнайвигіднішими для обох держав. Враховуючи вище сказане, виглядає, що реляції двох католицьких Церков на Україні є на сьогоднішній день не найкращими і вимагають пильної уваги ієрархії для вияснення і врегулювання всіх існуючих і потенціяльних проблем.

Львів, грудень 1992 р.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>