Історію цю, яку оце ставимо перед увагою і застановою читачів, можна б ще 30-40 років тому уважати за абсолютно неймовірну, а то й навіть за гидкий пасквіль, що за ціль свою має злословити Божу Установу. На жаль, мусимо сказати, що кожний детайль у ній — це строга історична правда, а перебіг цієї історії і щораз то більші ускладнення її — це якраз та гірка притча, що волає до людей усього світу: Церкво Божа, камо грядеши?!
Коли б не Ватиканський Собор II, хто зна, чи заіснувала б ця історія, на всякий випадок у такій формі, як це вона приняла, хоч і були всі знаки на небі і землі, що щось несамовито анормальне опанувало Церкву. У 50 роках поділяти наприклад найвищий провід Церкви на вільнодумців, «нових теологів», марксистів (нехай і «християнських») та взагалі всяких «прогресистів» і т. д. було б явним божевіллям, якщо вже не каригідною інсинуацією. Але ж от під кінець цих же 50-тих років усе те, перед хвилиною вичислене, кишіло вже у Церкві Христовій та ще й вимагало загального визнання для себе, що, мовляв, воно єдиноправне і як на винятковий цей наш вік єдинопокликане вести Божу Церкву. Що ж, отже, залишалося о таким, які привикли до того і в душу їх вросло, що Божа Правда вічна і не підлягає ніколи і в ніяких умовинах будьяким змінам, що Христос один і той самий навіки вічні, а що торкається звичаїв і норм моральности, які перетривали майже дві тисячі років, то хіба такі норми мусять бути міродайні і неодмінні … Так ото питання: що таким було тепер робити?
Ці, очевидно, стали на захист Божої Правди і без найменшого вагання проголосили себе остоєю церковної традиції, традиціоналістами. Для них бо усяке підривання цієї традиції, а то й впроваджування у Божу Установу модерних єресей, ніяк і ніколи не йшло в парі з духом Христової Церкви. Таким зокрема виявився архиєпископ Туль у Франції, монсеньйор Марсель Лєфевр.
До кінця II Ватиканського Собору втішався він славою доброго богослова, доброго пастиря, ревного єпископа, респектованого настоятеля місіонерського ордену св. Духа і вкінці одного з найзамітніших архиєпископів Католицької Церкви. Уся ця добра його слава захиталася з хвилиною закінчення Собору. Очевидно не з його вини.
Як член Отців Собору належав до найпалкіших традиціоналістів. Що ж? Можна було другим належати до «прогресистів», навіть до, недавно ще обкладених клятвою церковною, марксистів, то хіба повинно б бути честю і диктатом християнського сумління визнавати себе традиціоналістом. А втім більшість ще соборового збору була зразу з ним. Але ж, коли Собор добігав кінця, монсеньйор Лєфевр і не зчувся, як перед уже вели «прогресисти». З ними бо був папа, такий же самий прогресист.
У грудні 1965 р. монсен. Лєфевр сидів у римській каварні поблизу св. Петра в товаристві своїх французьких священиків та ще деяких гостей, достойників Католицької Церкви, дискутуючи незвичайно делікатну проблему: чи рішення II Ватиканського Собору мають зобов’язуючу силу, чи її не мають. Архиєп. Лєфевр твердо заступав погляд, що рішення II Ватиканського Собору до нічого не зобов’язують. Покликався на те, що ні один соборовий документ не звучав анатемою і не передбачав навіть санкцій у випадку, коли хтось придержувавсь би протилежних поглядів. До того ще отці собору були в блуді … Багато з них визнавали скрайній модернізм, а багато хто був надиханий «неопротестантизмом» і загалом «новою теологією». Між іншим погляд архиєп. Лєфевра не був зовсім на той час аж такий відокремлений. Такий погляд заступали зовсім відкрито багато визначних кардиналів, як ось кард. Сірі. Але, коли інші традиціоналісти і консерватисти, зорієнтувавшись у ситуації, принишкли і помирилися з новими декретами, то Лєфевр не міг ніяк деяких з тих декретів визнати за декрети Церкви. А проте і він зразу мовчав, чотири роки мовчав. Та, коли Папа Павло УІ проголосив новий офіційний текст і форму зобов’язуючої від тепер св. Літургії, Лєфевр уже не міг довше мовчати. Він змісця виступив із своєю безпощадною критикою. Головне вістря своєї критики звернув Лєфевр проти супровідної Інтродукції, пера Папи Павла VІ. Критика ця покищо не була широко публікована, радше секретна. Але, коли вона якось просочилась у французьку, а згодом в італійську пресу, то таки зразу почала оформлювати широкі католицькі маси в орієнтації «за» і «проти». Заносилось як не на схизму, так на скандал. Кардинал Оттавіяні дораджував папі передати не так цілий документ, як радше найбільше квестіоновану вступну частину під розгляд Конгрегації Віри. Скоро опісля ця ж конґреґація відповіла, що вона находить все в порядку, за винятком 7-го артикулу цієї Інтродукції. Але ця відповідь зовсім не заспокоїла Лєфевра. Він саме тоді робив заходи, щоб заснувати свій власний дослідно-богословський Інститут і богословську семінарію для виховування молодих священиків у строго традиціональному дусі. Такі дві установи він поставив на ноги у Швейцарії (Еконе). Там же видавав він періодичний журнал, а 1976 р. опублікував свою книжку: «Оскаржую Собор». На цьому не покінчилося. Подібні теологічні осередки Лєфевр заснував і в інших європейських країнах, навіть у далекій Америці.
Щоб покласти кінець цьому всьому, кард. Війо ще 1975 р. намовляв папу, щоб він придавив за всяку ціну Лєфевра. Що правда, папа не вжив усіх драстичних засобів, які йому дораджувано, зате ж покликав комісію із трьох кардиналів вискрінінґувати Лєфевра і змусити його до мовчання. Ці три кардинали були: Ґарроне, Табера і Врайт. У травні 1975 р. кардинальська комісія засудила Лєфевра і звернулася до швайцарського єпископа Маміє, відмовити Лєфеврові дозволу вести на його території і юрисдикції теологічну школу. Тоді Лєфевр відкликався до найвищого церковного апеляційного суду. За тиском інструкцій від кард. Війо кардинал апеляційного суду, кард. Стаффа, відмовився розглядати апеляційне звернення Лєферва. До року часу всі світові часописи і журнали гули сензаціями цієї справи. Рим зі свого боку натискав безперервно на Лєфевра, мовляв, здайся, а то розтрощимо тебе… Лєфевр не здавався. Навпаки. У травні 1976 р. відбув візитаційну подорож до патронованих ним осередків у ЗСА, у Тексас, у Каліфорнії, у Мічіген і Арізоні. У поворотній дорозі заявив з усією рішучістю, що висвятить тепер в Еконі своїх молодих 26 священиків. Це заставило папу прилюдно перед консисторією заговорити про бунт у Церкві. Папа бо усвідомив собі небезпеку. Коли тепер Лєфевр висвятить своїх священиків, то наступним разом може вже й єпископів. Справа набирала вкрай небезпечних форм. Заносилось на схизму… У червні 1976 р. кард. Війо вислав єзуіта, о. Дганіса, щоб він відбув розмову з Лєфевром. Дганіс умовляв Лєфевра і змальовував дуже яркими фарбами наслідки, які ждуть Лєфевра, коли він висвятить своїх священиків … Самозрозуміло місія о. Дганіса нічого не принесла. Тоді через тиждень часу з’являється у Лєфевра вже більш авторитетний висланник Риму, кард. Тіяндоум. Цей виклав свою місію зовсім ясно: «якщо архиєп. Лєфевр висвятить своїх священиків, то його негайно зрепресують і обдеруть його з усіх прав і привілеїв. Конечно, отже, подумати і дуже серйозно застановитися». Нічого застановлятися — вирішив Лєфевр. Наступного таки дня, 29 червня 1976, висвятив своїх 26 священиків і поставив у чин діяконів інших та ще виголосив грімке слово з цього приводу про «зрадників нашої Церкви». Ніхто з присутніх не міг сумніватися, кого саме мав на думці Лєфевр.
Через тиждень часу в Еконе з’являється архиєп. Марчіяні з виразного доручення Ватикану. Тим разом уже з листом. Стояла в ньому найвиразніша вимога повної здачі, Лєфевр зігнорував цю вимогу.
22 липня 1976 р. наспіла «суспенза» від … кард. Війо. Очевидно така «суспенза» була для Лєфевра «гласом вопіющого во пустині», що більше новою притокою виголосити промову про … «бастардизацію Церкви» включно з заявою: «коли Папа є у блуді, то він перестає бути Папою». Це була та остаточна грань, яку, коли католицький єпископ переступить її, то він на отвертому шляху до свого власного самознищення. І справді, безпосередньо після того усі церкви замкнули раптом свої двері перед Лєфевром. А проте, місяць пізніше у винаймленій спортовій галі для змагань силачів Лєфевр таки целєбрував свою Службу Божу в латинській мові перед громадою 6000 своїх вірних і симпатиків. А в Римі цього самого дня приблизно при такому самому числі зібраних прочан Папа Павло VІ звертався у Кастель Ґандольфо: «Брати! Допоможіть мені відвернути схизму у Церкві … Наш брат, прелат цієї Церкви, визвав наш авторитет, який ми дістали від Ісуса Христа. Ми не хочемо відповідати архиєпископові тим тоном, на який він собі дозволив супроти нас… У між часі полеві Служби Божі, які організував Лєфевр у Франції і ще інших місцях, далі проходили. П’ять єпископів Німеччини, Австрії і Швейцарії під тиском із Риму заапелювали до своїх вірних не спілкуватися з Лєфевром.
Що хотів Лєфевр цими всіми своїми заходами досягнути? Очевидно, він міг мати багато пунктів на увазі. Але можна зовсім певно прийняти, що найважливіші для нього пункти були такі. 1) Його тверде, навіть вперте стояння при традиції — це не тільки ніяка провина, але й обов’язок церковного мужа. 2) Всі ті новаторства, впроваджені в Церкву насильними і дуже квестіональними декретами, є нелегальні і до нічого зобов’язуючі і звідси тим більший обов’язок протиставитися всім цим новаторствам. Бо напевно з боку архиєп. Лєфевра його спротив не був лиш спротивом в ім’я самого спротиву. Про це свідчить постійне намагання Лєфевра говорити в цій справі сам-на-сам з папою. Двічі Лєфевр звертався через ватиканські дикастерії до папи у справі авдієнції у нього і двічі кард. Війо не допустив до цього. Пробував посередничити у такій стрічі африканський кардинал Ґантін, але й ця спроба була ударемнена кардиналом Війо. Врешті архиєп. Беннелі якось передав вістку Лєфеврові, що він зможе такого то дня бачитися і говорити з папою. 11 вересня явився Лєфевр у Кастель Ґандольфо. Оссерваторе Романо звітувало, що Лєфевр говорив з папою понад годину часу. Властиво кажучи, ввесь час говорив Лєфевр. Папа ж мовчав, чи із звичним йому кам’яним виразом лиця прислуховувався. А коли той закінчував викладати свої мотиви і вияскравлювати свою ситуацію, папа врешті озвався: «Так, як ти пустився іти, будеш зовсім певно знищений і ніщо не залишиться по тобі за ввесь твій труд і зусилля». Лєфеврова відповідь була вже на поготові. «Ваша Святосте! Те, що я роблю, це тільки моє бажання прислужитися для добра Церкви. Якщо я натякнув на своє право, то це стосується права відправляти Службу Божу за прийнятим довговіковим ладом і право виховувати молодих священиків у дусі досьогочасної церковної традиції». До того ще відносно своїх вірних, він мусить сказати, що цим вірним мусить прислуговувати якась альтернатива, а не сама тільки силою накинена «новими теологами» псевдо-доктрина. Та недовго довелось Лєфеврові розводити свої жалі. Папа перервав йому запитанням: Чи архиєпископ задумує теж висвячувати своїх єпископів? Питання це найбільше непокоїло Папу. Він же був свідомий того, що архиєпископ може і є управнений ставити єпископів. Але у цьому випадку були б тепер двері навстіж отворені для схизми. Що ж, отже, мав на це відповісти запитаний? Подумавши хвилину, Лєфевр здецидовано сказав: «Якщо б зайшла така потреба, то я не вагавсь би сповнити свій обов’язок супроти Церкви» … Ще одне питання хотів папа мати ясно з’ясоване: чому Лєфевр зважився заатакувати папу і навіть прилюдно квестіонувати його авторитет? Спонтанна і пряма Лєфеврова відповідь залишила несмак і гіркість цієї стрічі. Але Лєфевр таки зважився. «Ну, що ж? Мусить таки хтось найтися такий, що заступається за правдою перед лицем докраю розгублених вірних». — «У такому разі — Папа продовжував — що я, папа, повинен би зробити? Що? Зрезиґнувати? … і свій уряд залишити таким, як ось Ви, архиєпископе»? — «Ніяким чином — старався зм’якшити свою відповідь архиєпископ — є ще можливий інший вихід. Тільки одне слово, Ваша Святосте, до єпископату Церкви, що нам, традиціоналістам, дозволяється служити прилюдно в наших церквах Службу Божу за давнім звичаєм і вся проблема не існує. Чи ж нам не прислуговує це право?»— «Так, так …, казав Папа, але ж це в сучасний момент уже неможливе і вкрай небезпечне. Папа і так уже відає Церквою поділеною від самого верху аж до низів. І маючи це тільки перед очима, не суспендовано нічого досі. Так воно й мусить залишитися і надалі, ато шкоди для наступних генерацій будуть не до направи»… Ніби по-християнськи зі собою говорили, але один одного не могли зрозуміти, а тим більше чогось договоритися.
«А все ж, намагаючись ухопитися соломинки, Лєфевр заявив, а все ж можна б, Святіший Отче, знайти хоч крихітку зрозуміння для нас, традиціоналістів». — «На це не можу тепер нічого сказати — промовив папа. Це тільки з Курією можна вирішити». Авдієнція скінчилася. Замість формального прощання спільно відмовили молитву. Отче наш і Богородице Діво відмовляли таки латинською мовою і закінчили молитвою «Вені Санкте Спірітус» … Лєфевра не виправдано, ані теж не суспендовано. За наступника Папи Павла VІ було ще одне послухання у папи, навіть з більшим, як досі успіхом загоїти отворені рани.
Перед мільйонами вірних Католицької Церкви стоїть засадниче питання: хто тут прав і кого тут судити? Якщо винен Лєфевр, то в чому його вина? Якщо вже вина, то чому ніхто не відважився його покарати? Найбільше цікаво, чому ні один Папський Синод не розглядав справи Лєфевра, а навпаки цю справу скропулятно замовчувалося? А тих же Синодів було аж п’ять у міжчасі.
