«Моє життя», — спогади Ст. Шухевича

Під такою назвою з’явилася книжка д-ра Степана Шухевича. Вступне слово проф. Володимира Янева і «Слово» п-ні Степанії Шухевич-Строкон, доньки автора. Видання Української Видавничої Спілки в Лондоні 1991 р. стор. 619 з портретом автора і його дружини Іванни з Федоровичів.

Із «Слова» доньки довідуємося, що, згідно з документацією, рід Шухевичів походить від їхного родоначальника о. Йосифа Шухевича, декана у Тишківцях біля Городенки, одруженого з Анною, донькою о. Василя Шумило-Кульчицького. Згідно з іншим переданням, Шухевичі прийшли до Галичини з Правобережної України, де існує село Шухевичі, яке мало бути колись козацькою садибою. Під напором подій козацькі предки мали б покинути свою садибу і поселитися над Дністром. Козацький жупан і шабля, як подає пані Шухевич-Строкон, замінилися у священицьку рясу і письменницьке перо.

У першій частині споминів, на стор. 23-241, автор дуже детально описує своє дитинство і гімназійні роки, проведені в атмосфері галицьких приходств, які після завоювання польським королем Казимиром Великим у 1340 р. галицького князівства і прилучення його до польської корони враз із Холмщиною та після поступового переходу галицько-волинських бояр на римо-католицтво стали заборолом проти польонізації населення. Українська Православна Церква в Галичині, а після заключення Берестейської Унії у 1596 р. Греко-католицька Церква або інакше, як казали поляки, «уніятська», зберегла через століття руську, пізніше українську мову перед опольщенням, а тим самим зберегла в народі свідомість його національної окремішности. Після прилучення Галичини до Австрії у 1772 р. з рядів духовенства вийшли пробудителі Галичини, «Руська Трійця»: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Вони взяли в оборону висміювану «хлопську мову» виданням «Русалки Дністрової» у 1837 р. Ці священичі доми, що несли в народ національну свідомість, із сентиментом згадує Шухевич, тим більше, що його рід був широко посвояченний із багатьма з них.

У 1914 p., коли Австро-Угорщина вступила у війну з Росією, вже була зформована верства української інтелігенції, яка включила себе у визвольні змагання народу та передала ідеали боротьби за українську державність молодому поколінню під польською окупацією, а згодом, у Другій світовій війні — під німецькою і московською. Ця інтелігенція походила із священичих родів, тому презирливо говорили поляки: «Нє било Русі, тилько хлоп і поп».

На стор. 161-165 автор згадує студії права у львівському університеті, хоч його батько бажав собі, щоб син, згідно із столітньою родовою традицією, став священиком. У 1899 р. Степан ступив на суддейську практику, яку закінчив суддейським іспитом у 1901 p., після чого вступив як однорічний доброволець на військову службу в Грацу. Після відбуття служби працював як многонадійний юрист у різних судових інстанціях Галичини, здобуваючи багатий професійний досвід. Як суддя мав часто змогу спостерігати одностороннє ставлення польської адміністрації до нашого селянства, кривдячі судові вироки, що збудило в нього рішення стати адвокатом. Після складення іспитів, що здібному і працьовитому Степанові не приходило важко, вступив у 1911 р. на практику в канцелярії д-ра Ярослава Олесницького в Дрогобичі, де пробув до 1912 p., працюючи у вільний час у «Просвіті», як раніше, за студентських часів. У 1912 р. переїхав до Львова, де працював помічником у канцелярії свого дядька д-ра Миколи Шухевича і брав живу участь у приготуванні Січового Здвигу в червні 1914 р. як член головної управи т-ва «Сокіл».

З вибухом війни у серпні 1914 р. Степан Шухевич як підпоручник — одержав призначення від команданта Корпусу у Львові перебрати організацію Легіону УССів як командант куреня. Через внутрішні інтриги й доноси до австрійських команд автор у квітні 1915 р. повернувся до армії і пробув у ній на різних фронтових відтинках до 1919 p., побуваючи також в Одесі, звідкіля повернувся до УГА в ранзі отамана — як командант 4 Золочівської Бригади і як референт начальної команди УГА. Свої багаті й цікаві воєнні переживання Шухевич описав у 5-ох томах споминів, виданих накладом видавництва «Червона Калина» у Львові п.з. «Видиш, брате мій» та «Гіркий то сміх», як також повість «Невідомий».

Найбільш актуальною і цінною, бо ще мало висвітленою, темою споминів є їх третя частина п.н. «Оборона в політичних процесах проти українців у Польщі», (стор. 257-618). Автор спогадів описує перебіг судових процесів у Львові й на Волині, на яких був оборонцем членів ОУН. Зворушливо описав страчення сл.п. Біласа й Данилишина у 1932 р.

Читаючи судові процеси, кидається ввічі факт, що провідні пости в ОУН займали часто сини священиків, як сл.п. Степан Бандера, Роман Барановський, Юрій Березинський, Дарія Гнатківська, Степан Ленкавський, Іван Малюца, Григор Пісецький, Ярослав Стецько й інші. Мирослав Січинський, який у 1908 р. застрелив намісника Галичини, графа Андрія Потоцького, був теж сином священика. Також у визвольних змаганнях 1918-1919 pp. провідні пости на Західній Україні займали сини священиків. Згадаємо найвизначніших: начальні командири УГА, генерали: Віктор Курманович і Мирон Тарнавський, перший командант УССів Михайло Галущинський, політичні діячі Євген Олесницький, Євген Петрушевич, Льонгин Цегельський, Кость Левицький, організатор «Січей» Кирило Трильовський, ад’ютант командира 1 УД-УНА Дмитро Паліїв й інші.

І тому безглуздям є ширена московськими агентами пропаганда в Західній Україні, що, мовляв, ієрархія Греко-католицької Церкви зміряє… до прилучення Галичини до «панської Польщі». З вибухом війни у 1939 р. польська адміністративна влада виселила д-ра Шухевича до Кобриня на Волині, звідкіля він щасливо повернувся до Львова, коли більшовики переступили східні кордони Польщі. Зі Львова подався пішки до Кракова, де згодом відкрив адвокатську канцелярію. Покидаючи Львів у поспіху перед більшовиками, автор залишив у канцелярії акти судових процесів, якими ніхто не займався і які пропали. Знову ж покидаючи вдруге Львів у 1944 p., автор з обережливости знищив свою працю п.з. «Історія українського політичного процесу під Польщею», написану до 1934 р.

Спомини С.Шухевич почав писати у Львові і продовжував на еміграції в місцевості Кетцінг у Баварському лісі.

Спомини читаються з непослабленою увагою. Автор описує цікаві епізоди, подає характеристики людей, з якими зустрічався або доводилося йому мати з ними службові контакти. Стає неймовірним, як геніяльна пам’ять автора, якою він, як сам пише, завжди відзначався, могла роками ці всі події і людей, з ними пов’язаних, в деталях реєструвати.

Степан Шухевич помер у лікарні в Амберґу 6 червня 1945 р. і там похоронений на кладовищі «Катіренфрідгоф».

Єдиним недоліком цього монументального твору є дещо засмічена діялектизмами і польонізмами мова, хоч розуміємо, що авторові не легко приходилось у часі довголітнього писання споминів піднаходити завжди влучний український правничий термін, що відповідав би польському.

Спомини Ступана Шухевича є неоцінимим вкладом в українську мемуаристику.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>