Мої відповіді

(Продовження з червневого числа)

А тепер моя інтерпретація: В Україні були ще живі традиції Володимира Великого і тих всіх ієрархів, які вводили у книги церковні службу перенесення мощей св. Николая Чудотворця з Мира у Барі. В Україні, так як і сьогодні, розумніші люди бачили тоді, що будучність народу в злуці зі Заходом, бо тільки ця злука в силі відмежити достаточно нарід від сусідів з півночі та північного заходу. Вони розуміли, що тільки релігійна зв’язь може забезпечити на майбутнє зв’язь з культурою Заходу, бо Захід не признає нас як своїх, як довго будемо у віроісповіданні зв’язані з Азією. І не маємо іншого способу нав’язати зв’язі з західньою культурою, як тільки за поміччю якогось безпосереднього зв’язку, що перескочив би найближчих сусідів зі Заходу. А таким зв’язком може бути тільки релігійна зв’язь.

Я міг би навести і більше подій, що загально признані, з історії Візантії. Але коли, панове, самі наводите такі факти з церковної історії…, «які свідчать, що до X стол., як і в часах вселенських соборів, римський патріярх уважався лиш одним зі вселенських патріярхів рівного з іншими. І коли він в X стол. відколовся від дійсної, по тодішнім і теперішнім поняттям соборної Церкви, — то з ним не пішов ні один з тодішніх вселенських патріярхів. Чотири їх лишилися вірними традиціям та постановам якраз вселенських соборів. І коли ці останні припинились, то ні один зі вселенських православних патріярхів не відважився завести якусь новоту, котра би не була ухвалена всіма останніми. Натомість римський патріярх, порвавши зв’язок із іншими в тій самій мірі, як і Римська Апостольська Церква, допустив цілий ряд новот, як догматичних, так і обрядових, уже не питаючись думки інших патріярхів». Однією з таких новот було між іншим і само проголошення, що ніби то чотири вселенські патріярхи відкололися від нього, а не він від їх, «і тому тільки він один являється вселенським патріярхом». «Таке трактування, — кажете, — явно перечить духу історії» (стор. 2-3).

Якби ми були прийняли запропоновані мною принципи або подібні, панове були би може інакше схопили чи представили історичні події. На таке загальне представлення, яке, панове, подаєте, мушу сказати, що цього факту не признаю.

Передусім мушу зауважити, що поділ Церкви на 5 патріярхів чи радше теорія 5-х патріярхів зачалася щойно в VІІ стол. Дальше, що ні один з патріярхів не називався «вселенським» крім одного царгородського.

Зрештою Візантійська Церква не була ніким признана «Апостольською Церквою». Бо перший єпископ Царгороду Митрофан є майже легендарною фігурою, а мав жити під кінець ІІІ ст. Далі треба ще завважити, що антіохенський, александрійський і єрусалимський престол, з котрих тільки два останні були апостольськими престолами, були досить неохоче приневолені визнавати якусь зверхність царгородського патріярха.

А тепер моя відповідь на наведені панами факти, які я не признав дійсними подіями.

Всі ми, так православні, як і вірні Католицької Церкви, визнаємо у символі віри — «єдину, святу, соборну і апостольську Церкву». А коли є Церква єдиною, то цілком правильно розумієте, панове, коли факт розділення двох Церков пояснюєте лише так, уважаєте за конечні і одиноко можливі об’яснення, що одна від другої, як, панове, кажете, — «відкололася». І я так думаю і признаю, що так є. Ніколи не можемо представляти тієї справи, як тільки так, що з двох суперечних понять про Церкву і з двох різних віроісповідань тільки одно є те, що відкололося, і одно те, від котрого відкололося.

Твердите, панове, що Рим відпав від Царгороду. А ми твердимо, що Царгород відпав від Риму. Доказуючи свою тезу, одна сторона другій слушности не признає. Звернім увагу радше на факт, на який всі погоджуємося, що Церкви розійшлися, а решту стверджень стараймося доказати. З обох сторін мусимо предложити свої докази і ці докази важитимемо, щоб побачити, на яку сторону перехилиться вага.

Скільки ж наведете, панове, текстів св. Отців, які доказували би, що Царгород уживав якогось судовластя над Римом і всіми западними єпархіями? А ми наведемо панам, як схочете, навіть й кількасот таких текстів, які доказують нашу тезу.

Скільки наведете, панове, Римських Архиєреїв, які признавали би зверхність царгородських патріярхів? А ми наведемо Вам принаймні кільканадцять царгородських патріярхів, що признавали зверхність Римського Престолу.

Скільки царгородських патріярхів наведете, панове, що самі собі приписували апостольську власть над цілою Церквою? А ми панам наведемо кількадесят Римських Архиєреїв перед IX ст., які собі приписували таку апостольську власть.

Скільки наведете, панове, Римських Архиєреїв, зложених з престолу царгородськими патріярхами? А ми наведемо бодай п’ятьох царгородських патріярхів, зложених з престолу Римськими Архиєреями.

Скільки наведете, панове, випадків, де Римський Архиєрей відкликувався б до верховної влади царгородських патріярхів у справах судових або з просьбою о поміч? А ми наведемо кільканадцять випадків такого відклику чи прохання у відворотному порядку.

Щодо кожної з наведених точок можна би, а може й треба б правдивих розправ. Позвольте, панове, що на разі відложимо їх на пізніший час. Маю намір написати історію Царгородської Церкви на основі джерел самих тільки грецьких і візантійських істориків чи письменників; очевидно, може бути тільки мова про ядерне представлення або наведення ряду фактів чи текстів.

Мушу однак признати, що волів би я уникати всякої дискусії про історію. Я зійшов на неї, повинуючися тільки Вашій волі. По мойому більше матеріялу дає досліджування способу поступування і життя обох Церков або сказати б радше; шукання відповіді на питання, котра з двох Церков є подібнішою у свому житті і поступуванні до Вселенської Церкви перших десяти століть.

Твердите, панове, що Римська Церква допустилася «цілого роду новот, як догматичних так і обрядових» і уважаєте то за знак, що Рим відколовся від Царгороду. Об’єктивний дослідник мусів би спитати, чому саме Церква перших десяти століть так боялася усякої новоти, — чому, наприклад, на Вселенських Соборах поодинокі Архиєреї протестували проти нового проголошення якоїсь правди віри, тоді коли таке проголошення було, як здавалося, навіть потрібним для перестороги вірних перед якоюсь новою єресю? Наведіть, панове, будь ласка, бодай кілька текстів, де якісь церковні Отці або письменники не боялися усякої новоти. (Під новотою, очевидно, мусимо розуміти якусь нову науку, незгідну з дотеперішніми переданнями).

Кажете, панове, що Римські Архиєреї «допустилися цілого ряду новот так догматичних, як й обрядових, не питаючися думки інших патріярхів…» (З стор.).

Якщо йде про обрядові зміни, то запитаю, чи московский патріярх Нікон або київський митрополит Петро Могила, ці оба великі реформатори обряду і церковного життя, не впровадили ніякої обрядової новоти і чи при її введенні питали хоч би тільки східніх патріярхів, бо, думаю, що напевно не питали Римського Архиєрея? А щодо догматичних новот, то будьте добрі, панове, наведіть бодай одну науку, новопроголошену чи здефініовану Римською Церквою, яка була би противна традиції перших десятьох століть. Вдоволяюся наведенням з Вашої сторони бодай десятьох текстів середноважних Отців Церкви, які могли би доказувати, наче б то Церква перших десяти століть учила, що: 1) Нема і не повинно бути з Божої установи зверхного і видимого наставника цілої Церкви, 2) Що Римський Архиєрей не є головою Церкви і не має ніякого примату судовластя, 3) Що душі померлих не можуть терпіти ніяких кар в чистилищі, 4) Що Божий Син не має ніякої участи в походженню Св. Духа, себто що Дух Св. не походить ні від Отця і Сина, ні від Отця через Сина.

Якщо, панове, маєте ще якісь інші закиди проти поступування Римського Архиєрея, то прошу навести ті закиди і доказати на них. Щоби улекшити панам цю роботу, представлю ядерно закиди, роблені Римові цар городським патріярхом Керулярієм. Може котрийсь з тих закидів схочете, панове, піддержати.

На вступі однак того, на жаль, досить довгого каталогу мушу перепросити, що мимо волі, я все таки мусів доторкнутися тих догматичних питань. Оправдуюся тим, що, як кажете, найновіші догми Римської Церкви є нібито того роду, що не мають грунту ні в св. Письмі, ні в св. Переданні і на них не може погодитися сама психіка православ’я. Про ці питання кажете, панове, що вони «роз’ятрують пристрасті з обох сторін». Так говорили Ви, панове, спираючись на супозиції, що я в своїх письмах мав на думці повне з’єдинення Церков. А коли в дійсності мав я на думці передусім порозуміння, конечне для національної єдности й тільки в далекій перспективі згадував про з’єдинення та коли тепер вже про повне з’єдинення не може бути й мови, бо нам, греко-католикам, православні ніколи не забудуть ні своїх, ні закидів візантійської Церкви, то може, панове, за зле мені не возьмете, що з Вашої волі заговоривши про догматичні та обрядові новоти, введені Римом, я мимо волі мусів доторкнутися того предмету, що, як кажете, «роз’ятрує пристрасті».

Іще одна моя відповідь

(Продовження)

Позвольте, панове, що вернуся ще до Вашого закиду, що римський патріярх «допустив цілий ряд новот, так догматичних, як й обрядових».

Ніхто не оскаржував остріше Латинської Церкви, ніж робив це Михаїл Керулярій, царгородський патріярх. У свойому листі до Петра, патріярха антіохенського (П.Гр. т. 120, кол. 781-796), ось так представляє він страшні «злочини» латинян: Передусім оскаржує їх о жидівські практики, заховування шабасу і уживання прісного хліба до Евхаристії. А далі: їдження душеного м’яса — «нечистого м’яса». «Злочином», по його думці, й голення бороди, дозволи, давані на уживання м’яса навіть в перший тиждень Великого Посту, дозвіл їсти в п’ятницю яйця і набіл та уживання в пісні дні м’ясної омасти.

Єпископи латинські «грішать», уживаючи перстеня і беручи участь у війні. Відтак ідуть тяжкі «провини»: Додання до Символу віри слова «І від Сина», додання до «Слава во вишних Богу», згадки про Св. Духа, целібат духовенства, практика дозволу женитися двом братам з двома сестрами. Служби Божі, в яких сам тільки священик причащається, хрещення, уділювання одним зануренням, уживання соли в обрядах катехуменату перед хрещенням, непризнавання поклону св. мощам і іконам, непризнавання учителями Церкви Григорія, Василія і Йоана Золотоуста і т.п. Листа ще не повна…

«Людей, що виховані в таких обичаях, що мають стільки смілости, аби допускатися такої нелеґальности і неприємности, — чи ж можна уважати їх православними і класти їх в ряді добромислячих? Я думаю, що не можна. Хай ті, які уневиннюють їх, ділять їх долю; щодо нас, не завидуємо їм такого гарного товариства» (Кол. 789 і наст.).

Між цими закидами є, очевидно, й такі, що опираються на правдивих похибках. Такими є закиди про заховування жидівського шабасу, непризнавання мощей і ікон, непризнавання учителями Церкви трьох Святителів. Не знаю, чи поміж богословами православної східньої Церкви знайшлися б учені, які хотіли б тепер піддержати закиди Керулярія про інші надужиття латинян, себто про їх дійсні практики, які так обурюють Керулярія. 1 східня Церква має практики, відмінні в різних патріярхатах, і, здається, неможливе було б якенебудь порозуміння, наколи кожну, хоч й мало значну практику, відмінну від своєї, уважалося б за злочин. Одна практика латинської Церкви — целібат єпископів і вдівців був такою загальною практикою царгородської Церкви, що патріярх Йоаким дуже гіршився нашими священиками, що, повдовівши, женилися. Знаний зрештою є припис Трульського Собору.

Коли вже говоримо про нововпроваджені практики Церкви, то знаходимо українського письменника з ХVІІ ст. єродиякона печерського манастиря в Києві Леонтія, який укладає повніший спис «єресій» уніятів.

В свому письмі з р. 1608, виданому в II томі Актів Ю. і 3. Росії ст. 271-287, наводить таких «єресей» 34. З них наведемо деякі, додані до головних «єресій» папства, щодо походження св. Духа і чистилища.

По його думці єрессю є причащатися так, як латинники (нр. 7).
«Єресь єже по новому календару святити всь празники» (нр. 10).
«Єресь єретическіє свята святити» (нр. 11).
«Єресь єже поученіє творити по Євангелій на св. Литургіи» (нр. 15).
«Єресь єже погребати єретиків і по смерти их Бога молити» (нр. 16).
«Єресь єже во олтар єже єст святая Святих єретиков і простим людем входити позваляти» (нр. 20).

По думці спису Леонтія майже всіх православних противників Берестейської Унії треба би назвати єретиками. Одних з приводу зв’язків з социніянами, лютеранами і кальвіністами, бо, по думці Леонтія, єрессю є всяка зв’язь з єретиками і так: «з єретики посягати, куматися, брататися і свататися, їсти і пити. З єретиками книги видавати». З цього титулу князь Константин Острожський мусить бути признаний єретиком, бо мав одного зятя социніянина, другого лютеранина, а двох синів католиків-латинників. По думці Леонтія треба назвати і цілу українську Церкву єретицькою, коли при виборі митрополита Четвертинського відступила від Царгороду, а піддалася московському патріярхові. Николай Костомаров, під якого редакцією вийшов ІІ том «Актів южної і западної Росії», в нотці, на долині сторони, в обороні Леонтія висказує думку, що слово «єресь» ужите автором в обширнішому значенні, на означення обрядових відступлень і змін. Так не є. Дуже виразно Леонтій мав на думці єресь в значінні апостольських посланій. На це вказує передусім те, що ця єресь передається, як яка недуга, наприклад через товариство єретика при обіді. На це саме вказує і ненависть, з якою говорить про «папежскую віру» і про «проклятого папежа».

Якщо запитаємо про суд церковних Отців і взагалі про суд Церкви, щодо справи впроваджування новот до X стол., себто до хвилини роз’єднання східньої і західньої Церкви, розпочатого Фотієм, то треба розрізнити нові догми або церковні дефініції і нові практики, обрядові чи дисциплінарні. Церква, очевидно, уважала апостольську науку Божого Об’явлення за ненарушиму святість. Пояснення тієї науки, проповідання її ніхто в Церкві ніколи не уважав заказаною новістю; навпаки: всі єпископи і письменники Церкви старалися науку Божого Об’явлення так представляти, аби вона була християнам ясною та зрозумілою. Якщо йде про якунебудь науку, то річ ясна, що її представлення, пояснювання чи розширювання не є новотою, противною цій науці. Між поясненнями науки, Божого Об’явлення проявлялися і такі, що в суті речі зміняли науку, і таке розуміння, яке про цю науку мала Церква. Це вважалось вже за новість, якої годі було допустити. Ця новість показувалася деколи помилковою і була справлювана і самим автором і загальною опінією проповідників Євангелія, себто церковних Отців. Але знаходилися й новатори, які не хотіли поправити цього, що в них, в їхніх науках чи письмах осуджували інші, як противну Божому Об’явленню науку. Таку науку називали вже єрессю.

Слово «єресь» взяте від Апостола Павла. Воно означає самовільний вибір наук. Коли чоловік має про науку Божого Об’явлення відмінну думку, ніж всі інші, — думку, якої Церква не одобряє, а яку він наперекір церковним учителям боронить і проповідає, тоді зачинають його називати «єретиком». І як такий осуджений він розсіяною по світі Церквою, себто проповідниками Церкви, єпископами та богословами; наука його визнана противною Божому Об’явленню. Єретик може одначе свою науку (бо він її «бере» («гайро»), — звідси — єресь) так проповідати, що знаходить приклонників і непокоїть вірних, бо зачинають сумніватися, яка в дійсності Божа наука, чи та, яку проповідує наватор, який і сам може бути єпископом. — Тоді всі єпископи повинні порозумітися і докладно здефініювати, як треба пояснювати науку Божого Об’явлення. В цілі цього то порозуміння з’їжджаються на Собор, який називається «вселенським», коли єпископи з цілої Церкви на нього з’їжджаються завізвані до цього центральною церковною владою, якій в тому напрямі уділяє своєї помочі римський імператор чи царгородський васілєвс. Такий Вселенський Собор не додає нічого до первісної, апостольської науки, тільки дефініює, вирішує, що треба науку апостольську так, а не інакше розуміти. Можуть це пояснення висказати й якимсь новим словом. Так, наприклад, перший Вселенський Собор в Нікеї ужив слова: «гомоузіос» — «єдиносущний», говорячи про природу Божого Сина Ісуса Христа. Слово було нове, але наука була апостольською наукою, що містилася в надхнених Богом книгах і в святому усному переданні.

Новатори, що хотіли розширити дійсно нову науку, могли і Вселенському Соборові закинути уживання нового слова. І могло так скластися, що Собор не кінчив боротьбу з єретиком, а тільки вказував християнам на Божу науку і єресь новаторів. Поміж Отцями Церкви могли бути різниці; воно і природно було, що такі різниці були, як довго не усталилося поміж всіми значення кожного слова. Нераз треба було довгої праці учених богословів, Церковних Отців і Вселенських Учителів, заки усталилося уживання якогось богословського терміну в якомусь сталому значінні. Так наприклад це слово І Нікейського Собору «усія» (сущність) могло бути уживане на означення сущности одної в многих особах, наприклад, людська сущність чи природа, Божа сущність, одна в трьох особах. Але це слово могло бути уживане й на означення сущности одиниці і могло мати таке саме значення, як особа. Різне значення, в якому поодинокі школи або церковні учителі уживали цього слова, ставалося причиною непорозуміння між ними. — Довгі дискусії церковних учителів стреміли до того, щоби науку Божого Об’явлення оборонити перед новим фальшивим її розумінням через усталення богословських і філософічних термінів, які б новим словом описували б і пояснювали б стару незмінну віру.

Так то всі Отці уникали, боялися і перестерігали перед новістю науки, а шукали нових слів, які стару науку якнайліпше висказували б. Так змагалися людські уми над цілим рядом єретицьких і заказаних новот, щоби цілим рядом конечних новот у дефініції боронити стару апостольську віру перед новаторами, а заразом об’яснювати її християнському народові. Такою була історія усіх перших Вселенських Соборів. Так Церква дефініювала Божество Христа (перший Собор); Божество Святого Духа (другий Собор), богоматеринство Марії (третій Собор), дві природі злучені в одній особі (четвертий Собор) і т.д.

А всюди, при кожній повстаючій новій єресі, треба було нової дефініції й оборони старої науки. При цих змаганнях йшло всім церковним учителям про ненарушеність апостольського Передання і Божого Об’явлення та про поборювання гордости людського ума, що не хоче покоритися об’явленій правді, а самовільно цій правді протиставляє свої упередження. (…)

Зберігається мову і правопис оригіналу:
А. Шептицький, «Письма-послання (1939-1944 pp.)», Львів 1991.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>