Мої відповіді

І. Яке може бути з’єднання?

На Вашого відкритого листа відповідаю коротко: виходите, панове, зі становища, що я тільки міг мати на думці таке приєднання української Церкви до Католицької, яке рівнялося б цілковитому підчиненні. Так не є. Поодинокі церкви, лишаючися у зв’язку зі всіма іншими церквами Заходу, можуть заховати дуже далеко йдучу автономію, яку можна назвати автокефалією, бо є цілковитою відсутністю тієї зависимости, яка підчиняє поодинокі єпархії патріярхату під власть патріярха. І в нашій Греко-католицькій Церкві митрополит установляє єпископів та ніяке дисциплінарне право латинської Церкви нас не обов’язує.

Хоч у своєму письмі до православної інтелігенції говорю передусім про порозуміння, яке не було би злукою в одну Церкву, — а таку злуку уважаю можливою тільки колись після довгих обосторонніх зусиль до єдности, — то, говорячи принагідно про ту злуку, старався я справу так представити, аби ясно виходило, що не тільки ми, греко-католики, не маємо ніякої волі струшувати і накидатися нашим братам, але навпаки, ми готові навіть з власною стратою їм підчинитися, так що й повна злука двох українських віроісповідань виглядала би так, що радше треба б говорити про підчинення греко-католиків під власть київського патріярха. Очевидно, до такого приєднання ми ставляємо умову, щоби будучий київський Патріярхат прийняв Вселенську Віру, себто православ’я перших сімох Вселенських Соборів доповнив рішеннями Вселенських Соборів від X ст. до найновіших часів.

На інші труднощі, піднесені панами в листі, відповідаю довшим письмом, якого не маю змоги печатати.

Чи поступування Римської Церкви кривдить нас?

У свойому письмі з квітня 1942 р. Ви, панове, помістили твердження, яке мушу спростувати. Твердите, що Апостольський Престол через Варшавського Нунція порадив мені гальмувати свою оборону покривджених братів православних на Холмщині і уважаєте цю подію за доказ, що «експонентом Римської Церкви на Сході Европи було завжди польське католицтво» та що «воно репрезентувало Римську Церкву, переслідуючи православних і руйнуючи їх церкви». Супроти того твердження мушу заявити, що ніяким актом, ні безпосередньо, ні через Варшавського Нунція не відзивався Апостольський Престол до мене в справі моєї оборони православних і з ніякої його заяви не можу судити, що мойого поступування не одобряв. Тому не бачу причини, яка могла би панів наклонити польську владу (нецерковну) уважати в справі переслідування православ’я експонентом римської політики супроти православ’я, а не радше прилюдну заяву церковної влади греко-католицької Церкви.

Церковна влада польська, хоч, може, користати, перебираючи православні церкви, не видала одначе ніякого осуду в тій справі. І, здається, перебирала лише такі церкви, які давно були латинськими костелами. Це пишу, не щоби боронити латинську ієрархію чи польський уряд, але для об’єктивного представлення.

У свойому листі про переслідування православних, приписав я його секті масонів. яка завсіди рада компромітувати церковну владу. Пізніше я мав нагоду переконалися, що моє твердження більше відповідало дійсному станові речі, ніж я це знав, пишучи цей лист. Помиляєтеся, панове, приписуючи переслідування православних у Холмщині і на Волині Апостольським Престолом. І на своє твердження не могли б Ви знайти ніякого доказу. З цієї помилки не зроблю я Вам одначе ніякого закиду. Але звертаю Вашу увагу на ці події і Ваш суд про них, щоби вказати на цю обставину, що, може, нераз судите про поступування Римської Церкви під вражінням того, що про неї говорять або пишуть вороги християнства, якими є масони або вороги Католицької Церкви, а не приймаєте того, що про Римську Церкву і її вплив на нас говорять Вам українці, яким не можете нічого закинути зі становища українського патріотизму.

Не хочу робити ніяких закидів, але не можу здержатися від уваги, що ми, греко-католики, мали би, може, більше права до того, щоб Ви вірили нашим словам, ніж ті, яким нераз вірите. А це говорю, не щоби «поставити на своїм», але щоби Вас переконати, що може не всі Ваші відомості про Західню Церкву є оперті на глибших дослідах.

Щодо нас, греко-католиків, то без власної хвальби мусимо піднести, що від 300 літ справа з’єдинення Церков є головним предметом так найповажніших дослідів наших учених і найгарячіших побажань наших патріотів. Навіть у випадку, якби в історії ми одні були винні всьому тому, над чим висказуєте такий глибокий жаль, то ще наші змагання і бажання церковної єдности заслугували би з Вашої сторони бодай на об’єктивний розгляд наших тверджень.

Аргументи з історії

У свойому листі опираєтеся, панове, передусім на свідоцтві історії. Мені здасться, що коли бажаємо порозуміння і згоди поміж різними українськими віроісповіданнями, то, може, ліпше було би лишити на боці аргументи з історії. При кожному помиренні, навіть тоді, коли цілком не іде про злуку і приєднання, муситься на першому місці сказати з обох сторін: «Забудьмо!» А панове воліли б сказати: «Ми не забудемо!». Хоч такий вступ не заохочує до дальших старань про помирення, не беру однак цієї відповіді так трагічно, коли з Вашого письма довідуюся, що йде про історичні факти з початку ХVІІ, а навіть і з X ст. Бо не можете, панове, на серіо робити нас відповідальними за ті факти. Хоч нерадо, але по Вашій волі діткнуся й історичних подій.

На вступі дозвольте однак дві уваги:

Історію Берестейської Унії знаєте, панове, з письм істориків, які усі, або майже усі були не тільки засадничими ворогами з’єдинення Церков, але й ворогами українського народу. Коли мусите поправляти їх тези щодо українського народу, Запоріжжя, Мазепи, гетьманів тощо, то чому не уважаєте потрібним провірювати їхні історичні твердження про з’єдинення Церков?

Подруге: Якщо маємо ужити історичних аргументів, то уживаймо тільки таких ноторійних фактів, яких ніхто не може заперечити. В обороні з’єдинення Церков наведу таку подію: Ціла ієрархія київської провінції, до якої належала Україна і Біла Русь, на Соборі в Берестю Литовськім постановила була зірвати з царгородською Церквою і з’єднатися з Апостольським Римським Престолом. Панове є тої думки, що «вирішувати питання взаємовідносин Православної Церкви з іншими Церквами або лиш їх обмірковувати є компетентні лише православні ієрархи» (3, ст. 5 ал.). Якби ієрархи київської провінції мали в ХVI ст. інтелігенцію, вірну тому принципові, то історичні події, зв’язані з Берестейським Собором, були б розвинулися по іншій дорозі. Коли ж, панове, принцип цей примінюєте до ієрархів XX ст. і до себе, то чому не примінюєте його до ієрархів київської провінції в ХVI ст.?

Що ієрархи поступали тоді по внутрішньому переконанні й не улягали чужим намовам, найліпше це доказує та обставина, що єпископи львівські і перемишльські відступили від рішення своїх товаришів на Берестейському Соборі.

Історичні події X ст., що їх, панове, наводите, не є ноторійними історичними фактами і такими їх не визнаю. Твердите, панове, що в часах перших сімох Соборів римський патріярх уважався за звичайного вселенського Патріярха і був рівним з іншими. Дозвольте, панове, увагу, що вселенським патріярхом називався тільки один, царгородський, а решта, себто александрійський, антіохенський і римський, ніколи не уживали цього титулу і фактично ніяка патріярша власть не розтягалася на цілу Церкву. Римський Архиєрей, не як патріярх Заходу, а як Римський Архиєрей і наслідник Петра, не тільки що сам собі приписував власть над іншими, але ті інші йому ту власть признавали. Я можу навести багато випадків, де Римський Архиєрей складав з престола й царгородського Патріярха. Багато є теж випадків, де царгородські патріярхи відкликувалися до Риму, як до найвищої інстанції. А чи знайдете, панове, які тексти, що доказували б, аби котрий з Римських Архиєреїв, або взагалі якийнебудь єпископ Західньої Церкви узнавав царгородського патріярха зверхником і відкликувався на його рішення? Чи знайдете, панове, випадок, в якому царгородський патріярх складав з престола Римського Архиєрея? До Римського Архиєрея відкликувалися Василій Великий, Йоан Золотоустий, Атаназій Великий. А можу навести й уступи з їх творів, в яких вони цілком виразно признають примат судовластя над цілою Церквою у Римського Архиєрея.

Іще одна моя відповідь

Відповідаючи на відкритого листа, одержаного з …, мушу передусім Вп. панам, що підписались на цьому листі, подякувати за уступ, в якому, панове, погоджуєтеся на мою думку, що українцям треба якнайближчого порозуміння і згоди між різними українськими віроісповіданнями в дусі християнської любови.

У свойому листі «До української віруючої православної інтелігенції» нічого більше й не хотів я, як тільки такого зближення і взаємного пізнання. Бо його уважаю необхідним до осягнення національної єдности. Я свідомий цього, що «злука греко-католицького» і «українських православних віроісповідань» — це справа хіба дальшої майбутности.

Панове звернули увагу головно і лише на те, що зближення і взаємне пізнання може колись довести до з’єдинення. Та цілком своїм письмом доказуєте, що з’єдинення для українського народу було б шкідливе. Цю шкідливість доказуєте на основі історії. З історії Берестейської Унії переходите до історії цілої Церкви від X ст. та кажете, що «не можете і не смієте закривати очей перед фактами з церковної історії». Якщо це сказане в такому змислі, що православні греко-католикам ніколи не забудуть не тільки того, що сталося в Польщі від Берестейської Унії, але й того, що у Візантії діялося від X ст., то така відповідь на моє простягнення руки до згоди зовсім не заохочує.

Та без огляду на суб’єктивну сторону справи — з чисто об’єктивного становища позвольте мені, панове, завважити, що хто бажає працювати для найбільшого порозуміння і згоди поміж Церквами, той не повинен висувати на перший плян взаємні закиди з давньої минувшини. Що діялося тому 300, 800 чи й 900 літ, того уже не змінимо! І коли при чому можна повторити загальнолюдське гасло згоди і кожного поєднання: «Забудьмо!», то особливо треба видвигнути його при історичних подіях з X ст. Якщо ті події мають на українську дійсність у XX ст. такий могутній вплив, що роблять неможливим усяке релігійне порозуміння, то неможливе і національне порозуміння українців. Панове кажуть, що найновіші догмати Римської Церкви і її практика впродовж її історії є такими, що «питання такого характеру не мали би чіпати саме пропагатори унії, бо вони роз’ятрують пристрасти з обох сторін» (cтop. 1, 11 стрічка згори). Коли в розмові з братьми про поєднання чи навіть тільки про порозуміня Церков не можна доторкнутися питань догматики і практик Католицької Церкви, то про поєднання взагалі не можна говорити. Бо при поєднанні науки і практики обох Церков — то суттєві питання. По нашій думці, гірше роздразнюють пристрасті, коли порушується питання чи болячки з історії. Чи не так думаєте, панове? Мені здається, що ті, які бажають порозуміння і згоди (не з’єдиненни, а тільки порозуміня) мусять про минувшину не згадувати, — навіть тоді, коли її не хотять й простити. Бо що ж, наприклад, ми, греко-католики з XX ст., винні тому, що наші предки з ХVI і ХVIІ ст. завинили. Що ж ми тому винні, що сталося в X і XI ст.? Панове, не питаю, чи це справедливе, а тільки чи це психологічно оправдане, коли чоловікові, братові, який приходить до Вас, простягаючи руку до згоди, і тим самим каже: «Забудьмо» — відповідається: нам не вільно забувати про події ХVI а навіть і X ст.! Ми не забудьмо того, що сталося на Білій Руси, в Москві, Києві, Візантії… Трудно у такій відповіді знайти заохоту до дальшого, хоч би й як несмілого слова. Але коли обстоюється тезу, що національне з’єдинення — то для нас безумовний постулят теперішньої хвилі — а для національного поєднання конечне бодай порозуміння і згода, коли вже з’єдинення немислиме, — то все ж таки не треба зражатися навіть упокоряючими відмовами.

Зводите, панове, справу порозуміння на поле історії. Хоч нерадо, та все таки зійду і я з Вами на це поле.

Передусім мушу просити прийняти до відома ось таке спростування наведеної Вами події:

Пишете (на 2 стор., 5 стрічка): «Апостольський Престол… пішов так далеко, що… через нунція порадив вам (себто мені) гамувати оборону покривждених братів». Для історичної правди мушу ствердити, що Апостольський Престол ніякої інтервенції в справі тієї оборони не зробив, себто нічого не радив мені, нічого не передавав. Я готов би це своє твердження поперти словом чести або й присягою.

Коли вже маємо говорити про історію, то смію зробити таку пропозицію: «Поминаймо усі дрібніші події, які у різних істориків можуть і мусять бути різно насвітлювані, а наводім тільки такі події, на які усі історики мусять погодитися, себто — події загально знані і загально признані, — події ноторійні. Я навіть посмів би таке запропонувати: якщо йде про історичні події, то нехай обі сторони наперед згодяться, що так а так сталося. Відтак, після признання історичної події, будемо її з обох сторін об’яснювати, інтерпретувати, боронити чи оскаржувати. Чи годитеся, панове, на таку процедуру? Я готов цілу історію на тій підставі передискутувати, цілу історію візантійської Церкви та Берестейської Унії. Здається мені, що при добрій волі а мушу признатись, що мимо двох незаохочуючих уступів у листі панів, ні на хвилю не сумніваюсь про добру Вашу волю — зможемо таки порозумітися, коли вже про поєднання нема мови…

Наводите, панове, у свойому письмі деякі події. Та заки на кожну з них зокрема стану відповідати, позвольте мені навести одну лише подію і просити про признання її дійсности та Вашу інтерпретацію. Фактом є, що Берестейську Унію заключили усі єпископи київської церковної провінції, до якої належали і ціла Біла Русь. Двох єпископів, львівський і перемишльський, цофнули відтак своє Слово. Від Берестейського Собору усі інші єпископи київської провінції тривали при рішенні цього Собору. Апологію поступовання української ієрархії ХVI ст., себто докази, що правильно вона поступила, — думаю, що вільно її назвати українською, хоч тоді не було ще звичаю уживати терміну «український» для означеня нашої національности) — позволю собі осібно представити. Т.зн., не входжу тепер у питання, чи єпископи мали справедливу причину так поступити, чи ні. Панове скажуть: «Неправильно поступили», — але це іншого роду дискусія; сьогодні не входім у це.

Тепер моя інтерпретація історичної події: Коли б єпископат київської провінції мав таких вірних, якими Ви є, панове, то рішення Берестейського Собору було б принесло Церкві і народові необмежені користі. Бо Ви пишете (5 ст. 17 стрічка згори): «Розуміється, що вирішувати питання взаємовідносин нашої Православної Церкви з іншими Церквами або лише їх обмірковувати, є компетентні лише наші православні ієрархи». Наколи б вірні ХVI і ХVIІ ст. були своїм єпископам такі послушні, то історія з’єдинення Церков була би пішла іншими дорогами… Чи годитеся на це твердження?

Може дехто з Вас скаже: Ієрархи ХVI ст. зрадили Православну Церкву і заслужили на те, щоб нарід не послухав їх. Тут переходимо на дискусію, яка логічно повинна слідувати після моєї апології, — до цього питання ще вернуся. Очевидна річ (між нами неначе такий уклад): Признаючи дійсність події, вільно Вам насвітлювати її, як хочете. Але на ядерний закид даю вже сьогодні ядерну відповідь: Наші ієрархи з VIІ ст. не могли зрадити своєї Церкви і віри, звертаючись до того стану чи до того православ’я, яким було православ’я св. Отців Східньої Церкви від Василія Великого до Теодора Студита і ще дальше, себто до православія вселенського або православія східнього, з’єдиненого з Апостольським Римським Престолом.

Наведу ще одну подію з історії нашої Церкви: Митрополит Ісидор, якого, панове, у свойому листі називаєте «першим уніятом», а про якого я скажу, що був одиноким київським митрополитом, котрого вплив і значення сягало дуже далеко поза межі його єпархії, і просто єдиним митрополитом київським, якого не може поминути ніякий історик західньої Церкви, говорячи про визначних людей ХV ст., — він, Ісидор, був прийнятий цілою Київською Церквою. І спротив чи бунт супроти нього зайшов тільки в Московській Церкві, і то спротив не з боку єпископів чи народу, а тільки з боку московського великого князя. Чи признаєте, панове, дійсність цієї події?

(Далі буде)

За незначними змінами зберігається мову і правопис оригіналу:
А. Шептицький, «Письма-послання (1939 – 1944 pp.)», Львів 1991.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>