Молім Господа, щоб деякі діячі навернулись на християнський шлях

У попередньому числі, за жовтень, у замітці про інтерв’ю кардинала Касіді ми згадали, що повернемось до питання ватиканської «остполітік». Здавалось, що з відходом старих творців «остполітік» і з приходом на Апостольський Престіл Папи Івана-Павла ІІ закінчиться цей ганебний період ватиканської «остполітік», яка не дала найменшого позитивного вкладу. Здавалось, що Папа Іван-Павло II, який дуже добре знає проблеми церков на Сході Европи,а зокрема Російської Православної Церкви, яка не визбулась ідеї «третього Риму»,покерує цими справами протилежно. До речі, було доволі багато часу і чимало незаперечних фактів, які повинні були переконати творців і реалізаторів від «остполітік», що всі надії і сподівання не мали і не будуть мати найменшого успіху.

Властиво, можна було б не звертати жодної уваги на ватиканську «остполітік», але вона все здійснювалась і провадилась виключно коштом Української Католицької Церкви. Це має парадоксальне звучання, але, на жаль, така є незаперечна дійсність. Трудно сказати, чи це незнання справи, чи повна ігнорація, бо майже до кінця вісімдесятих років на просторі колишнього Радянського Союзу не було жодної іншої Православної Церкви, крім Російської. Існувала в дуже обмежених рамках Римо-католицька Церква у Литві й у деяких місцях Західньої України. Також існувала підпільна Українська Греко-католицька Церква. Одинока Російська Православна Церква не тільки що не мала жодних перешкод, але була особливо фаворизована урядом у Кремлі, а також всемогучим в той час КДБ. На потвердження цього факту сьогодні є вже чимало доступних фактів і безпосередніх свідчень, які підтверджують цю ситуацію. Коли до цього пригадати, як Російська Православна Церква у 1946 році на т.зв. «соборі» проковтнула Українську Греко-католицьку Церкву і поставила її поза букву закону, пограбувавши все її майно. Як же це розглядати з християнського боку? Немає ні одного жесту, щоб російське православ’я стало в обороні переслідуваної Церкви. Треба ж також пам’ятати, що та ж сама Російська Православна Церква скоріше за УКЦеркву проковтнула Українську Православну й Українську Автокефальну Православну Церкви. Це, що робила Російська Православна Церква, і сьогодні дальше продовжує, є нічого іншого, тільки насиллям над Христовим вченням. Досьогодні Російська Православна Церква, а зокрема її ієрархія, не спромоглась до публічного визнання вини і не попросила у покривджених прощення. Що більше, ця Церква має відвагу говорити, що їй діється кривда, бо відбирають нею привласнені не її церкви і церковне майно. Ось таке «православ’я» манить і притягає деяких ватиканських чинників, як кард. Касіді і деяких єзуїтів. Бідний кардинал, боїться, що незалежна Україна поставить хрестик на його брехливому екуменізмі.

Яка іронія долі, ми, український народ, молились і просили Всевишнього Господа Бога, щоб нагородив наш народ свободою і незалежністю, щоб український народ міг свобідно молитись і прославляти Всевишнього та бути сам собою. І коли Господь по довгих, довгих роках молитов і терпеливих страждань вислухав наші просьби, нагородивши український народ незалежністю, то префект для християнської єдности у Римі бачить в тому загрозу для екуменізму. Про який екуменізм може бути мова, коли Російська Православна Церква не перестала діяти імперськими методами. Ось ще недавно її Патріярх Алексій II публічно був висловився за твердою, диктаторською лінією у Радянському Союзі. Треба припускати, що він був співзвучний з путчистами, бо ж вони бажали також тієї твердої — тоталітарної лінії. Молім Всевишнього, щоб прогнав з ватиканського олімпу лже-екуменістів.

Про те, що незалежна Україна є небезпекою для т.зв. екуменізму, також пише ватиканський «Католік Ньюс Сервіс» (Католицька Пресова Служба). Про таку настанову пише журнал «Ля Цівільта Каттоліка» (Католицька Цівілізація ), у якому говориться, що «в інтересі стабільности світу Радянський Союз повинен залишитись великою силою і Михайло Горбачов повинен продовжувати керувати країною». В журналі зроблено наголос, що у зв’язку із путчем є і будуть можливості для постання «небезпечного націоналізму». Також сказано, що, мовляв, послаблений Радянський Союз не буде спроможний балянсувати «американську надпотугу» у світі. Цю ситуацію, себто «американської надпотуги», ми мали можливість бачити у перській війні, — написано у журналі.

Дальше в журналі пишеться про те, що «є виразним факт, що розпад Радянського Союзу створить політичний вакуум на Сході, це буде упадком Великої Росії, що приведе до постання «небезпечного націоналізму» і правдоподібно до балканізації великої частини Східньої Европи. Поруч також згадується і релігійні аспекти з упадком комунізму у Радянському Союзі. Упадок марксівської ідеології говорить про моральну перемогу християнства, яке було спосібне зберегтись, вижити на протязі десятиліть переслідування.

Цікаві думки, але чи вони вкладаються у християнські норми і чи вони справді підходять для монашого чину єзуїтів? Прогнози суто політичні, а не християнські. Треба брати до уваги, що це єзуїтський журнал, який до деякої міри також висловлює становище Ватикану. Ніби з одної сторони Ватикан має страх від «американської надпотуги», а з другої чомусь беззастережно піддержує політичні думки тієї самої «американської надпотуги», про «небезпечний націоналізм», про сильний Радянський Союз і т.д. Цікаво запізнатись також з представником єзуїтського чину американського покрою.

Знову ж подаємо за Католицькою Пресовою Службою думки американського єзуїта о. Тафта, який спеціялізується по історії Літургії східнього обряду, він висловив в інтерв’ю цікаві думки, твердячи, що «євангелізацію в Росії треба залишити Православній Церкві, втручання Католицької Церкви буде шкодою для майбутньої християнської віри». Звичайно, тут немає і не може бути мови про домінацію «американської надпотуги», як також не згадується сильний Радянський Союз, але висуваються інші аспекти. Для о. Тафта, який вчить в Орієнтальному Інституті у Римі, Східня Европа — це тільки Росія і Православна Церква. Отець Тафт говорить: «Ніхто з нас не має чистих рук у всьому цьому. Католики часом діють в гнітучий спосіб, і ми мусимо бути винні в цьому. Інші роблять нам те саме, і ніхто не може мати претенсій вимагати високих моральних основ. Тут не може бути сумніву, що майбутність християнства в Росії є в руках Російської Православної Церкви. Пробувати Католицькій Церкві підміновувати це було б шкодою для майбутньої християнської віри». Отець Тафт також остерігає Католицьку Церкву не пробувати скористатись своєю перевагою над слабкістю і безладдям православ’я. Він іде так далеко, що сугерує, що Католицька Церква повинна працювати для зміцнення Російської Православної Церкви і одночасно шукати дорогу до відновлення єдности між двома Церквами.

Це справді побожні бажання, тільки біда в тому, що о. Тафт не знає, чим була на протязі всієї своєї історії Російська Православна Церква! Вона ніколи не була сама собою. Вона все була знаряддям у давно минулому царів, а в недавньо минулому червоних царів, все здійснювала не християнські, а імперські ідеї. Навіть тепер, заява Патріярха Алексія II, де він висловився за твердою — тоталітарною лінією у країні, потверджує вище сказане.

Роздумуючи над вище сказаним кардиналом Касіді, становищем єзуїтів й Ватикану, хочеться на ввесь голос кричати: а де ж християнська справедливість? Чому ж у людей, що посвятились іти за Христом і бути пастирями людських душ, затратились християнські виміри любови, добра і справедливости, а взяли верх суто політичні калькуляції?

Просім Всевишнього Бога, щоб допоміг ватиканському олімпові провести у себе так забуту, а дуже потрібну, християнську «гласность» і справжню християнську «перестройку», бо невідклично цього чекає Христова Церква, себто Божий Люд.

Можна було сподіватись таких докорінних змін на горбку св. апостола Петра у Римі з приходом Святішого Отця Івана-Павла II, але, на жаль, дотепер це не сталось. Знаємо, що є очевидним, що для цього існує конечна і життєва потреба Христової Церкви, щоб вона могла дальше рости і розвиватись.

Щоб на ватиканському олімпі домінували християнські чесноти, а не політичні пляни і калькуляції. Щоб незмінно залишились християнська любов і справедливість, бо це є ці незмінні Христові вартості, які визначують у світі спокій і мир, а не міцний Радянський Союз, як твердять кардинал Касіді і єзуїти, забуваючи при тому, що Радянський Союз був і таким бажає залишитись, себто тюрмою народів, де були потоптані людські права, людська гідність, де за благословенням Кремля домінувала єдина Російська Православна Церква. Чи продовжувачі сучасної «остполітік» бажають нам сказати, що було інакше або що буде інакше? Ми є безпосередніми свідками російської жорстокости, і Російська Православна Церква не була іншою, і тяжко сьогодні переконати людей і сказати на чорне, що це є біле, і навпаки.

Просім Всевишнього Господа Бога, щоб навернув нових творців «остполітік» на справжній християнський шлях, бо тільки Христові принципи любови і справедливости є незмінними і незаперечними, які одинокі ведуть до миру і спокою і забезпечують стабільність людства у світі.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

2 (477) 2020 2-2020-internet-web