Молімось до воскреслого Христа, щоб керманич Церкви перестали були володарями, а стали справжніми слугами Божими для спасіння людства

Прочитавши «Звернення до греко-католиків в Україні і на поселеннях» Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана, яке написане у справді глибоко релігійному — християнсько-молитовному дусі, розсудливо, зрівноважено і з зрозумінням і терпеливістю, робиться дуже боляче, що щось подібного може мати місце у центрі вселенського християнства, на найвищому Олімпі Христової Церкви — Апостольській Столиці. Читаючи уважно це «Звернення…» Патріярха Мирослава-Івана, з якого випливає душевний біль і відчувається неймовірний і безнадійна розпач за долю нашої Помісної Української Католицької Церкви, з християнською настановою, закликаючи до молитви. До тієї молитви, яка все була для українського народу одинокою розрадою і надією на краще завтра. Так було у нашому історично давно-минулому, так було ще кілька років тому, але ці молитви були сперті на ділах. Хоч наша Українська Церква була поставлена поза буквою закону, вона була мовчазною Церквою, але про неї знав увесь світ. Їх творчо діюча у катакомбах молитва, благання були голосними, бо вони голосили Христову правду. Іншими словами, наша катакомбна Церква діяла, вона переможно вижила до свого воскресіння.

Пригадаймо болючі дні великої скарби нашої Помісної УКЦеркви, вона згодом не тільки не знаходила належної піддержки, але й відповідного зрозуміння зі сторони Апостольської Столиці. Були періоди, коли нам бажали розплинутись у латинському морі, щоб в такий спосіб ми перестали існувати, бо існування нашої Церкви перешкоджало Ватиканові успішно проводити «остполітік». Нас трактували католиками другої кляси. Ми не мали рівних прав, бо, мовляв, ми не мали нашої території, забуваючи при тому, а чи з нашої вини ми цю територію втратили? Апостольська Церква пробує забувати, що наша Церква за своє існування і приналежність до Апостольської Столиці страждала, як жодна інша Церква, і в жертву принесла гори трупів і море крови. Хіба ж ця мова жорстоких фактів нічого не говорить?

Якщо українців, що опинились після Другої світової війни поза межами своєї батьківщини, не допускали на різні міжнародні форуми, щоб розповісти про долю нашої батьківщини, бо, мовляв, ми не державна нація, то можна було до цього мати зрозуміння, бо це були очевидні і наглядні політичні маніпуляції. Але нам і досьогодні не зрозуміло, чому таку позицію політичних маніпуляцій займала Апостольська Столиця чи Ватикан та всі Римські Курії? Байдуже, що ці політичні маніпуляції були підкріплені канонічним і всяким іншим правом, це нас не переконувало і не переконує, бо знаємо, що Христова Церква, якої імперативом була і залишилась Божа Заповідь — Любов, все стояла в обороні права і покривджених.

Вірні УКЦеркви у наслідок більшовицько-атеїстичної агресії втратили свою батьківщину і тим самим були покривджені. На жаль, наша Церква з своїми вірними не зустріли не тільки допомоги, але зрозуміння до нашого покривдження, такого становища не передбачали ватиканські канони. І навіть коли після довголітнього переслідування наша Церква Воскресла, то не зрозуміло, для чого і з якою ціллю Апостольська Столиця чи навіть сам Папа Іван-Павло II благословив т. зв. Чотиричленну Комісію, щоб ділити майно нашої Української Католицької Церкви. Богу дякувати, що довголітній каторжник, ісповідник віри, Владика Володимир Стернюк сказав рішуче слово — досить ділити цього «ведмедя». Все це також діялось за благословенням Олімпу вселенської католицької Церкви. І вже після того, коли наша УКЦерква за Божим Провидінням воскресла на своїх рідних землях, себто здобула свою територію і почала творчо-активно діяти, зализуючи свої глибокі рани, і тут нам знову кидають під ноги колоди і то з тієї сторони, з якої можна було сподіватись допомоги або хоч зрозуміння, а саме з сторони Апостольської Столиці, яка, делікатно кажучи, забула про територію, яку ми вже маємо, поставила під сумнів і знак запитання існування нашої УКЦеркви, її інституцій, синодів та юрисдикцію, що виразно випливає з «Звернення до греко-католиків в Україні і на поселеннях» Патріярха Мирослава-Івана, яке друкуємо на іншому місці. Правда, у «Зверненні…» так безпосередньо і виразно не написано, бо все звернено до Всевишнього Господа Бога та Його волі, але мова фактів виразно говорить і потверджує, що це воля і діла Апостольської Столиці, у якій замість цього Господнього, Христового служіння яскраво пробивається і здійснюється, кажучи без перебільшення, суто політичне імперське володіння.

Що має означати, що рішення нашого Синоду, який відбувся у другій половині травня 1992 р. у Львові, не апробовані? Хто міг і яке мав право не апробувати? Чи така апробата потрібна? Наша Церква діє, як помісна Церква на своїй власній території, такої апробати не потребує і не треба її шукати чи просити. До речі, те, що Ватикан не апробує нічого нового, це стара дотеперішня практика. Ще не так давно це було, пригадаймо собі, що майже всі рішення наших Синодів, що відбувались у Римі, не побачили денного світла, залишившись на столі під сукном Папи Івана-Павла II. Винятком було тільки одне рішення Синоду УКЦеркви — «Торжественне заперечення канонічности т. зв. «Львівського Собору», яке прорвалось без апробати папи у пресу, але дуже скоро, на вимогу і заспокоєння московської патріярхії, Папа Іван-Павло II проголосив як неважне. Цей незаперечний факт говорить сам за себе. Що це все говорить — ви, українці, робіть свої синоди, радьтесь, виносіть рішення, вибирайте кандидатів на владик, але все буде вирішуватись, як має бути і хто має бути, на Ватиканському Олімпі. Іншими словами, ви забавляйтесь, а ми, себто ватиканський Олімп, знає, як мас бути. Так було перед тим, як наша Церква діяла у катакомбах і діаспорі, і так пробується продовжувати після того, коли наша Церква за Божою поміччю чудом воскресла на своїх прадідніх землях.

Про те, що написав Блаженніший Мирослав-Іван у вже згадуваному «Зверненні…», що нашу УКЦеркву Апостольська Столиця з своїми відповідальними чинниками за «остполітік» обмежують майже у всіх її ділянках творчо-активного життя і обмежує її юрисдикцію до Львова, Івано-Франківська та Тернополя і що відривається від матірного пня УГКЦеркву на Закарпатті, а нашу Церкву в Пряшеві до кінця словакізується і вже ніби «по-християнськи» віддано словакам.

До речі, про це все від деякого часу була поширена на англійській мові летючка, у якій сказано, що їх Святість Папа Іван-Павло II вирішив територіяльну юрисдикцію Української Католицької Церкви і обмежив до Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей. Закарпатська область буде діяти як нова візантійсько-католицька метрополія, безпосередньо підпорядкована Ватиканові, а не УКЦеркві. Всі північні й східні області України є під юрисдикцією Римо-католицької Церкви. На цих теренах УКЦерква є заборонена. В цій же летючці сказано, що ці інформації є призначені для єпископів і їх забороняється публікувати. Також там же сказано, що це є базоване на припущеннях і здогадках, але коли ми ці інформації, що подані у згаданій летючці, пов’яжемо з вже згадуваним «Зверненням…» Патріярха Мирослава-Івана, то бачимо, що подані інформації в летючці не є припущенням, ані здогадами, але незаперечними і дійсними фактами.

Коли до цього додати процедуру вибору кандидатів на єпископів у нашій Церкві, яку подаємо, стосовну точку, за філадельфійським «Шляхом» з 7 лютого 1993 p., у зіставленні митроп. Стефана Сулика, то побачимо, що ситуація нашої, за Божим чудом воскреслої УКЦеркви є більше як загрозлива.

«Синод повинен докладно розглянути імена кандидатів на єпископів у межах території патріяршої Церкви і на підставі таємного голосування скласти список, який треба переслати через Патріярха Апостольському Престолові для одержання згоди Римського Архиєрея (к. 185, 3). Згода Римського Архиєрея на окремих кандидатів має силу, поки не буде виразно відкликана; в такому випадку ім’я кандидата треба викреслити із списку (к. 182, 4). Синод вибирає єпископів з списка імен, наперед затвердженого Апостольською Столицею. На території патріяршої Церкви вибори єпископів проходять двічі: перший раз Отці Синоду голосують на кандидатів до так званого «списку кандидатів». Коли ж Вселенський Архиєрей затвердить список кандидатів, що подав Синод, тоді на наступному Синоді з затвердженого Римським Архиєреєм списка Отців Синоду вибирають єпископа чи єпископів на вакантні епархіяльні престоли».

Що така практика і такі маніпуляції політично-імперського засягу відбуваються на найвищому Олімпі вселенської Церкви, було б важко повірити, якщо б не було наявних і незаперечних фактів. Все це випливає не логічно, не по-християнськи, а що тоді говорити про ствердження Вселенського Собору Ватиканського ІІ, на якому було сказано, що Апостольська Столиця по-мачушиному трактувала католицькі Церкви східнього обряду. І сьогодні бачимо, що від самого ствердження, що нам діялась кривда, нам не стало легше, але, на жаль, стає гірше. Відлигу, яку започаткував Папа Іван XXIII, впустивши трохи свіжого повітря у ватиканські лябіринти, Папа Іван-Павло II не тільки повернув до старих віджилих форм, але ще більше їх імперсько зцентралізував.

Як це не дивно, що це сталось напередодні, коли наша Церква приготовляється відзначати чотиристаліття єдности нашої Церкви з Апостольською Столицею — Римом, себто відзначити підписання Берестейської Унії, що була довершена 1595 р. Варто заглянути, які точки домовлення приймались нашими київськими владиками чотириста років тому. А ще цікавіше, що з тих домовлень залишилось досьогодні. Мабуть, не гарно говорити, що Апостольська Столиця якось так тихцем, непомітно привласнила собі права нашої Церкви. Чи не варто б призадуматись над тим, щоб забране повернути, а нанесену кривду для нашої Української Церкви направити! Все це іде в парі з вченням Христової Церкви, і від цього не вільна Апостольська Столиця.

Ми шукаємо справедливости. Не потребуємо жодної ласки, ні привілеїв, але бажаємо користуватись нашими правами, які були забезпечені під час підписання точок домовлень унії нашої Церкви з римською у Бересті 1595 р.

Віримо, що Апостольська Столиця також занотувала факти, як і чому творилась Києво-Галицька митрополія. Тому є сьогодні недоречним і кривдячим для нашої Церкви обмежувати до згадуваних областей, а заразом відривати дочерні Церкви Закарпаття, Пряшева і Перемишля від Церкви-Матері. Це не тільки є проти Божого Закону, але і закону природи.

В цій справі вся наша УКЦерква, себто миряни, священики і владики на чолі з Патріархом Мирославом-Іваном повинні сказати дуже рішуче слово. В першу чергу провід нашої Церкви повинен заявити себе, що він і ніхто інший є господарем на своїй землі і ніхто не мас права і не сміє нам визначувати юрисдикції нашої Церкви на її рідних землях, бо це противиться усяким законам. Ті самі, що ще недавно нам підказували, що цього не можна і цього не можна, бо наша Церква не має своєї території, і ті самі сьогодні, коли ми вже маємо свою територію, кажуть нам, що вона не наша,

Цікаво, чи Ватикан, наставляючи п’ять римо-католицьких єпископів на Україну, запитував, чи вони мають тут територію. «О темпора о морес!» (О часи, о звичаї !)

Микола Галів

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>