Моя перша зустріч з Митрополитом Йосифом Сліпим

Я був арештований КДБ 1 січня 1959 р. у свойому бюрі, в Державному Музеї «Ермітаж», де я працював старшим науковим співробітником, зберігачем європейської зброї. 23 квітня Ленінградський міський суд засудив мене на роки ув’язнення у концтаборах «ИТЛ» (Виправно-Трудових Таборах) по статті 7 «Закон про державні злочини» з 25.XII 1958 р. (згодом по ст. 70 УК РСФСР — «Наклеп на радянський устрій» і ст. 182, ч. 1 і ч. 4 («незаконне зберігання зброї»). Присуд був остаточно стверджений Верховним Судом РСФСР 18.VІІ, і 29-го мене відправили з внутрішньої тюрми КДБ в табори. 14. VІІІ мене перевезли до переходової тюрми Тайшета («Озерлаг», Іркутська обл.).

Спільна камера, до якої мене привів наглядач, виглядала напівтемною великою кімнатою (приблизно 5 на 4 метри). Вона була виповнена мужчинами, які лежали на двоповерхових нарах по обидвох сторонах широкого проходу, що йшов від дверей до невеликого заґратованого вікна на протилежній стіні. Деякі в’язні сиділи на долівці біля вікна, інші стояли у проході.

Хтось запитав мене, хто я і звідки. Коли я відповів, з нижчого поверху нар з правої сторони злізли декілька осіб і підійшли до мене. Вони дуже тепло привітали мене по-українському і сказали, що вже знали про мене і мій очікуваний приїзд у Тайшет. Я був здивований і запитав, як вони про це довідались. Один із них, приємний, стрункий чоловік, приблизно моїх літ, підморгнув і, усміхаючись, відповів, що в них є свій власний «телеграф». Після того він сказав, що після подорожі належить відпочити і запропонував мені місце у їх групі біля вікна. Я не уявляв собі, як там може поміститися ще хто-небудь, але мій новий знайомий, що, видно, звик командувати, рішуче сказав: «Помістимось, про це не турбуйтесь. Ваше місце буде поруч з одною визначною людиною, яку ми шануємо, як святу. Вам буде цікаво поговорити між собою. Ви чули про нашого Митрополита Йосифа Сліпого?»

Це ім’я я не раз чув під час моїх поїздок по музейним справам у Галичині й Закарпатті в 1954-1958 роках. Партійні співробітники згадували його з ненавистю, інші люди — з пошаною і любов’ю. Українці, які мені довіряли, розповідали про витривалість і патріотизм Митрополита, про його непохитність, коли ставили перед ним вибір: відмовитися від своїх переконань, або — тюрма. Тепер я мав нагоду особисто познайомитись з цією легендарною людиною. Я почувався, що мені роблять незвичайну честь і при цьому ціною більших неприємностей для моїх нових знайомих. «Друзі,— сказав я,— я не хочу, щоб вам і мені після того було неприємно.., коли ми ближче познайомимося.

Справа у тому, що хоч прізвище у мене українське і родом я з України, я — єврей. Я не знаю, як у вашій громаді ставляться…» — «Це ми пізніше розберемо, коли захочете,— перервав мене цей же «старший»,— і в загальному ще про багато поговоримо. Поки що ми знаємо про вас все, що потрібно, і це нічого не змінює, ми цінимо людину, а не її національність. Просимо до нас».

Ми приступили до сивоволосої, але кремезної людини у чорній рясі, що сиділа прямо на краю нар біля вікна. Ті, що мене супроводжували, з пошаною вклонились йому і тихо йому щось сказали. Прелат повернувся до мене і прямо подивився мені в очі, потім простягнув руку для привітання. За кілька секунд друзі непомітно звільнили місце біля Митрополита і попросили мене сісти поруч. Він почав розпитувати мене, але скоро з шумом розчинились двері — принесли вечерю. Всі в камері заметушились і зайнялись цією насущною справою.

Цей же «старший» тихенько закликав мене на сторону: «Я і мої товариші бажали попросити Вас… Знаєте, Митрополит вже багато років у тюрмах і таборах… Може припадком, у Вас, що небудь домашнього — будьте так добрі, почастуйте його…». Мене глибоко зворушила така синівська турбота, і в той же час мені стало соромно, що я сам, приголомшений новою обстановкою, не згадав про всякий провіянт і консерви, що їх привіз з Ленінграду, до речі, нічого не рухав по дорозі — їсти не хотілось. Я запропонував улаштувати трапезу для всіх друзів, які мене так тепло прийняли.

Ми влаштувались на нарах півколом біля Митрополита. В цьому гуртку зібралося 12-15 осіб. Мої співбесідники були в більшості ще молоді люди, в недавно минулому — старшини і бійці Українського Визвольного Війська. Про нього я багато чув ще до арешту в Ленінграді та. особливо, під час поїздок на Україну. їх політичні цілі завжди викликали у мене зрозуміння і співчуття, а це двотижневе перебування в їх товаристві в Тайшеті назавжди зробило мене їх другом. Крім Митрополита Сліпого, всі вони були арештовані недавно в один і той же день, ледве майже не одночасно, хоч вони жили в різних місцях, куди їх спрямували після відбуття тюремного ув’язнення за участь у боротьбі за незалежність України. Після арешту їх доставили у місцеві управління КДБ і заявили, що за розпорядженям із Москви їм поновлюється «для відбуття» перший звірський присуд — 25 років таборів. Це була явна улюблена радянська «профілактика», так як на місцях висилки вони жодної політичної активности не проявляли — вони просто бажали спокійно жити з своїми рідними. Так після угорських і польських подій обернулося для тих людей зниження вироку ув’язнення, «подаровано» їм в короткий період ліберальних борсань Хрущова…

Розповіді про їх долю я почув у той вечір у Тайшеті. Митрополит тільки тужливо слухав, правдоподібно вже не перший раз. Після вечері друзі скоро й акуратно все прибрали і залишили мене наодинці з Митрополитом — наскільки це було можливо на тісних нарах. Непоквапливо і тихо став він розпитувати мене про моє життя, сім’ю, працю і про музей. Я розповідав йому про цей величезний музей, де я пропрацював сім років, про своє навчання в університеті, про археологічні й музейні поїздки до Криму і на Україну. На основі своїх спостережень, а також інформацій, одержаних з перших рук у Львові та інших містах України, я оповідав йому, як під претекстом «боротьби з буржуазним націоналізмом» радянські варвари нищать українські бібліотеки, національні історичні реліквії і витвори мистецтва (багато років згодом цю інформацію я повторив у доповіді в Українському Інституті Гарвардського Університету). Митрополит виявив себе надзвичайно уважним і зацікавленим слухачем, і наша розмова продовжувалася ще довго після відбою, хоч нам довелося відсунутись у глибину нар, до стіни, і розмовляти півголосом. Наші товариші також не спали, але вони слухали нас, не встряваючи у розмову.

Вранці, незабаром після снідання, в камеру зайшов наглядач: «Сліпий — збирайтесь з речами». Весь наш куток заворушився, допомагаючи Митрополитові зібрати його неважне майно і те, що в нас залишилось із харчів. Ми попрощалися сердечно, і він поволі пішов до виходу.

Я залишився у цій тюрмі до кінця серпня. Круг моїх українських друзів поступово рідшав — то одного, то другого викликали на етап. Мене відправили 31-го на 11 таборовий пункт, де перебували в’язні по ст. 58-10. Своїх товаришів після Тайшетської висилки я більше не зустрічав, їх, напевно, загнали в окремі табори суворого режиму…

Звільнився я з табору вже у Мордовії, по закінченні мойого вироку в січні 1962 року. Приблизно через два роки після того з мордовських таборів повернувся мій земляк, що розмовляв з Митрополитом Сліпим перед самим його звільненням на волю заходами Папи Римського. Митрополит запитував мого знайомого, чи відомо будьщо про моє життя і влаштування після тюрми. Він не забув нашої одноденної зустрічі в Тайшеті й просив передати мені поздоровленя. Я був дуже зворушений цим: адже я був один із тисяч ув’язнених, що їх довелося йому стрінути на довгому, страдному шляху.

Вдруге мені пощастило зустрінутись і поговорити з Патріярхом і Кардиналом Йосифом Сліпим уже в Римі, в його гостинній обителі, 23 роки згодом.

Леонід Тарасюк

Жовтень 1982 p., Нью-Йорк

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>