Ми пам’ять їх зберегли

Ми світлу пам’ять зберегли — Першого Листопада 1918 p., коли на пожарищі Першої світової війни будивсь український народ до оновленого, незалежного життя, коли на ратуші города Львова повівав блакитно-жовтий прапор, коли усміхалось сонце волі українського народу у колі вільних народів. Тоді український народ визначав своє життя, як справжній господар власної землі.

Ми також зберегли світлу пам’ять болючого і сумного першого листопада 1944 року, коли на схилі погасаючої Другої світової війни на Свято-юрській горі перестало битись серце князя Української Католицької Церкви Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Не стало глави і батька нашої Української Церкви, Великого Митрополита Андрея. Здавалось, що це захід сонця нашої Церкви.

Пройшли довгі, довгі страшні й трагічні роки для Української Католицької Церкви й українського народу. Вогнем і невинною кров’ю затирались історичні дні українського народу. Нашого святця, неперевершеної людини любови, доброти, людини великого серця Митрополита Андрея малювали у найбільш чорних красках, на які тільки була спроможна людська фантазія, щоб представити його протилежно до того всього, чим Митрополит Андрей був. Здавалось, що цим антихристиянським і антигуманним чорним хмарам не буде кінця. І справді, були хвилини розпачу, коли ми втрачали віру і надію на краще завтра…

Майже через три нові генерації більшовицького панування, більшовицької дійсности, коли управляли Радянським Союзом найбільші злочинці людства: Ленін і Сталін та їх послідовники, і, здавалось, що немає сили, яка могла б це царство сатани подолати, змінити. За цих понад сімдесят років терору знищено на Україні релігійно-церковне і українсько-національне життя, здавалось, що ось, ось і зникнуть з лиця землі історичні народи, а залишиться тільки один великий російський народ.

І після страшного нищівного терору воскресає релігійно-церковне і національно-політичне життя. Також воскресло у славі ім’я князя УКЦеркви, Великого Митрополита, Слуги Божого Андрея та оживають у пам’яті народу його неповторні діла. На жаль, залишається дальше у стагнації господарсько-економічне життя.

На титульній сторінці бачимо, як на ратуші города Львова повіває синьо-жовтий прапор, як 72 року тому на Першого Листопада. На інших фотах видно процесію, і море людей (понад 300 тисяч) посувається у напрямі до Свято-юрської гори, до собору св. Юра на першу торжественну архиєрейську Службу Божу, як після 44 років собор було передано законним власникам — УКЦеркві.

Ось ця наша незабутня пам’ять, що зберігала світлі сторінки нашого історичного минулого, визначувала і дальше визначує нам світлий шлях нашого майбутнього.

Сьогодні, у період «гласности» і «перестройки», ситуація народів не набагато покращала, а коли ж ідеться про господарсько-економічне життя, то є в трагічній ситуації. Народи, не одержавши ще своєї суверенности, М. Горбачов намагається дальше держати сталінсько-брежнєвську тюрму народів,про що говорить проект союзного договору. Яка іронія долі, народи Радянського Союзу домагаються своєї суверенности, а М. Горбачов своїм союзним проектом договору її перекреслює, а з другої сторони, М. Горбачов одержує нагороду миру Нобеля. Може, з погляду світової опінії, це зовсім оправдана і заслужена нагорода для М. Горбачова, який розладував атмосферу світової політики і воєнних, на широку скалю, небезпек, але внутрі Радянського Союзу народи цього миру і незалежности не відчувають.

В той самий час, коли М. Горбачов одержав Нобелівську нагороду миру, на вулицях Києва, подивугідно, голодують українські студенти, вимагаючи непідписання союзного договору, резигнації уряду, а зокрема В. Масола, та відбування військової служби у межах України. З одної сторони, до голосу голодуючих українських студентів у Києві не прислухаються члени комуністичного уряду у Києві, які є винуватцями за трагічну долю українського народу у національно-державній і господарчо-економічній площинах, а з другої, голодуючі студенти знайшли широку піддержку і оправдане зрозуміння серед своїх друзів-студентів в цілій Україні та навіть поза її межами. До них прилучились і їх піддержують українські студенти у Києві, приєднались українські студенти у Дніпропетровську, Харкові, Львові, Тернополі, Москві і багатьох інших студентських осередках. До голодуючих українських студентів також долучилась і підтримує їх широка українська громадськість. До цієї акції українських студентів приєднується і піддержує українська діяспора, щоб не повторились трагічні Крути.

Українські студенти на вулиці Києва не виступили з танками, бомбами і гранатами, але мирно, протестом-голодівкою домагаються Божих і людських прав — незалежности і суверенности, не тільки на папері, але у дійсності для знедоленого українського народу. Маємо сильну віру і надію, що до голосу голодуючих українських студентів прилучиться весь український народ, і комуністичний уряд у Києві визнає їх домагання для українського народу правильними і святими.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>