Виходячи з повищого заложення, то до цього слід сказати слова з Господньої молитви «Отче наш», де говориться «… прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…». Це слова безмежно глибокого змісту, які все й безперебійно вимагають від кожного з нас особливої застанови. Це слова, які від нас християн вимагають дії, себто їх практичного застосування у нашому житті. Ці слова зокрема увиразнюються в цю пору релігійного року, після радісних свят Різдва Христового, Нового Року, Богоявлення — Йордану і безжурно веселого карнавалового періоду — м’ясниць, наближаючись до Великого Посту.
Час Великого Посту ставить перед нашими очима заперечення ось цього жорстокого «зуб за зуб, камінь за камінь» у Старому Завіті й на це місце приніс для нас Ісус Христос і поставив найбільшу Заповідь Божу — Любов, яка мас цю безмежну силу, що творить серед людей, людства й народів чуда. Це с ця сила, яка рухає людей до неперевершених вершин. Вдумаймось над цим. Поставмо перед собою питання, а чи ми діємо так? Загляньмо кожний один сам собі в очі й свою душу, і знайдім себе, і даймо собі відповідь.
Ми бачили, що на силі, на ненависті до інших народів, кляс і рас поставали сильні імперії, але вони провалювались під напором внутрішних або зовнішних сил, бо там не було любови, яка веде до миру і спокою. Найбільшою антихристиянською силою був Радянський Союз, який на силі терору вдержався майже три чверті століття і здавалось, що цьому не буде кінця. Ми є безпосередніми свідками, що ця імперія людської тиранії, де не було Божої Заповіді — Любови, розлетілась і тільки залишився спогад. Господь вислухав через довгі роки молитов вірних Христової Церкви і послав всім народам і кожному зокрема вільно славити Всевишнього на висотах.
Знаємо, що в цьому царстві диявола — Радянському Союзі була офіційно визнана одна «Русска Православна Церква», яка служила вождям Кремля. Чи вона була Христовою Церквою, чи вона просила прощення, привласнивши собі історично не своє і панувала над іншими конфесіями? На жаль, правду кажучи, вона й по сьогодні не змінила своєї насильної імперської настанови російського православ’я. Ми не збираємось їх судити і хай їм Всевишній не пам’ятає того, які кривди вона нанесла не тільки Українській Католицькій Церкві, але також не менш Українським Православним Церквам і дальше продовжує це робити. Ми віримо, що прийде час, коли вони побачать, що ця Божа Заповідь — Любов також відноситься і до них та, що вони її не уводять у життя своєї Церкви. З будь-якого погляду, не згадуючи вже християнський, не полюдяному вимагати, щоб така чи інша конфесія ліквідувалась, перестала існувати, це не є вияв гуманности тоді, коли кожний мас право на своє життя. Ставити у переговорах колись і сьогодні ватиканським чинникам такі передумови, щоб ліквідувалась УКЦерква або, щоб Апостольска Столиця «скасувала» її, це вершок безглуздя.
Здавалось би, що зі сторони римо-католицької Церкви наша Українська Католицька Церква повинна мати не тільки краще зрозуміння, але й допомогу. Звичайно, тут, ми не маємо на увазі центр вселенської католицької Церкви, себто Апостольської Столиці в Римі, яка чимало допомагала нашій Церкві вдержатись на поверхні, але наших сусідів Польщу. Був час, коли наша УКЦерква знаходилась у катакомбах і була поставлена поза букву закону не тільки в Радянському Союзі, але також і в Польщі. В ті критичні часи наша Церква одержала деяку помічну руку від тодішнього Примаса Польщі Степана Вишинського. Чи міг зробити більше? Може так, але слід не забувати, що він у той час мусів рахуватися з загальною настановою до українців у Польщі. В той час та й ще донедавна в Польщі можна було бути ким хто бажав, але не українцем. Українець для майже кожного поляка був бандитом, різуном з ножем у зубах. Були серед поляків вийнятки, але це були білі круки. В останньому часі ситуація міняється на краще.
Участь польського посадника міста Перемишля на Йордан у посвяченні води була добрим виявом, що значно знизило напругу польсько-українських непорозумінь, а зокрема в Перемишлі Повернення УКЦеркві у Польщі церкви в Криниці є черговим виявом доброї волі. Про цю подію згадується у цьому числі на іншому місці. Довше інтерв’ю Іринеюша Цєсьліка з о. мітратом Стефаном Дзюбиною, що з’явилось за 2 січня 1997 р. у католицькій впливовій газеті «Тигоднік Повшехни», Краків, під назвою: «Ґрекокатоліци в Польсце по II войнє святовей — як дзяди под косьцьолем…» (Грекокатолики у Польщі по Другій світовій війні — як діди під костелом…). Це також вияв доброї волі. В інтерв’ю показано справжню долю української меншини в Польщі, з підкресленням ситуації Української Католицької Церкви. Пересічний та й не тільки пересічний поляк цих проблем не знає, але багато є таких, що повинні були знати, довідались зі сторінок польської преси. Цим бажаю вказати, що вияв доброї волі, ось це «… прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо…» випливає з Божої Заповіді Любови, яка без найменшого сумніву зменшує напругу й провадить до миру, спокою і злагоди.
А тепер на хвилину подумаймо, чи не могли б у цей Великий Піст зійтися всі наші християнські конфесії, їх ієрархи, католики й православні на спільну молитву і разом одним серцем і однією душею сказати: «… прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…»? Спільно подумати, що ми брати і сестри однієї Христової Церкви, визнаємо ці ж самі Христові Заповіді, які нас всіх об’єднують, а наші юрисдикційні приналежності не повинні нам у цьому перешкоджати. Папа Іван-Павло II для цього дає нам добрі приклади. Готуймось і ми в такому дусі зустріти чергове Христове Воскресіння і спільними силами прямувати, щоб як одна Христова Церква зустріти Третє Тисячоліття. Думаймо, молімось і працюймо в цьому напрямі.
М. Г.
