Мирянські рухи в змаганні за помісність Української Католицької Церкви

Доповідь Зенона Круцька на Міжкрайовій Конференції Рад і Товариств за Патріярхат У.П.К.Ц., яка відбулась 12 і 13 жовтня 1974 р. у Вінніпезі, Канада.

Мені припала на сьогоднішній Конференції скромна функція дати вступну доповідь про стан змагань за Помісність Української Католицької Церкви, про перегляд мирянських рухів, та про дальшу нашу працю. Це дасть тему дискусії нашим панелістам сьогоднішної Конференції.

Хочу зазначити, що моя доповідь не вносить нових, революційних ідей, а є голосом звичайного рядовика в боротьбі за святе діло, який в першій мірі хоче бачити провід цього руху з’єднаним, активним і політично зрілим.

Мені сьогодні тут легко говорити, бо ми всі однодумці, люди однієї ідеї. Ми зібрались із різних сторін Канади й Америки тому, що всім нам на серці тяжить справа збереження Укр. Кат. Церкви, яка на Рідних Землях насильно і формально зліквідована а в країнах нового поселення послідовно здійснюється її інтеграція з латинською Церквою, що є рівнозначне з її ліквідацією. Рятунок із цього положення ми бачимо в Помісности, в Патріярхаті нашої Церкви.

Історію боротьби за Патріярхат нашої Церкви унагляднює один болючий факт: невикористання нашою ієрархією постанов II Вселенського Собору, який виразно постановив відновити давні права східним католицьким патріярхатам і одному верховному архиєпископству. Наша Ієрархія не використала факту, що сам Папа і 2151 отців Собору, ця найвища інстанція Католицької Церкви, стверджували що: «священний Собор урочисто заявляє, що східні Церкви… мають право і є зобов’язані рядитись згідно з питомими власними правами», а ще в Декреті про Східні Церкви, в 10-му параграфі, виразно говориться, що «що стосується патріярхів Східніх Церков, є теж важне і про верховних архієпископів».

Чому наші владики не використали цих прав можна пояснювати лиш цим, що ідея самоуправи для деяких владик була духово чужою. Будучи століттями народом бездержавним, ми радше слухали чужого ніж свого і тут це наглядно повторилось. Та все ж таки фактичне установлення Верховного Архиєпископства було проголошено 22 грудня 1964 року самим Верховним, після цього як була вияснена його правна позиція Митрополита Галицького. Від тоді Верховний Архиєпископ почав діяти формально, правно і фактично як голова Української Помісної Кат. Церкви, а українські владики приблизно в цей самий час заманіфестували свою ієрархічну єдність в своєму другому вже Спільному Посланні.

Отже справа помісности Української Кат. Церкви була вияснена і нічого не стояло на перешкоді діяти нашій Церкві як Помісній. Треба лише було послідовно продовжувати перші кроки і виконувати це, що самі Владики постановили в своїм Посланні. Та постанови було одне, а підривна робота деяких владик було друге. Почались вичікування формального вирішення, використовування прикрої неточности і різних інтерпретацій синодальних постанов, і це давало причину до непорозумінь.

О. Др. Гриньох в статті «По десяти роках змагань за помісність» пише: «3 прикрістю доводиться це ствердити, хоч, якщо приглянутись до різних соборових документів, то це і є їх особливість, що вони дають можливість дуже різної, інколи суперечної інтерпретації. Це також «вицвіт» панівного формалізму; формалізм спутує, але ніколи не спутує себе самого. Він часто нагадує оте пітійське, ібіс редібіс нон морієріс ін белльо.»

Тимчасом ватиканська політика коекзистенції з Радянським Союзом набирала більших впливів. За надію замирення з Кремлем і обіцянку надання свободи рим. кат. Церкві під комунізмом хтось мусів заплатити і, звичайно, першою і найбільшою жертвою є Українська Католицька Церква. Речники цієї політики — Кардинал Війо, секретар Стану, Кард. де Фюрстенберґ, від Східньої Конгрегації, щоб невтралізувати ентузіязм до Патріярхату, використовують саме ось цю двозначність інтерпретації Синодальних Декретів і непевність владик. Щоб здійснити свою політику — наступають на нашу Церкву знутра і, на диво, речники коеґзистенції тут знаходять легко своє жниво. Так прийшло до сумної пам’яті номінацій у Філядельфії в 1971 р., розрахованих на заперечення IV Архиєпископського Синоду, дальше номінація в Бразилії і в Зах. Німеччині, і врешті надійшов і наступ на канадську ієрархію, який заскочив і голову цієї ієрархії, Митрополита Кир Максима.

Тут ждалось на рішучий спротив, бо чейже Митрополит Максим все вважався борцем за Помісність. Нажаль, «спротив» ограничився лиш до заяви канадських владик в Торонті, з дня 2 липня 1974 р., що між іншим казав: «Коли йдеться про створення нових єпархій і назначення нових єпископів для вірних Східніх Церков, це є предметом розмов між Апостольським Престолом і нашою ієрархією», а закінчувався двозначно «його належить залишити компетентним Чинникам.»

Все ж на свяченнях о. Химія Преосвященний Кир Ніль зложив таку заяву: «Спосіб проголошення обох подій (себто створення нового єпископства і номінацій) відбувся не по бажанні, ні вірних, ні священиків, ні української спільноти. І саме цей спосіб проголошення викликав у пресі протест, у вірних збентеження, у священиків дезорієнтацію, а Блаженнішому спричинив біль і жаль.» На превеликий жаль ми досьогодні не чули протесту Синоду нашої Церкви. Проте факт лишається фактом, висвяченям ще раз Східньою Конгрегацією нарушено канонічне право Української Католицької Церкви. Лишається дійсність: Східня Конгрегація далі контролює нашу Церкву і далі веде в ній свою політику, а Конституція нашої Церкви, як ми поінформовані півофіційно, остаточно відкинена. Ще раз зафіксовано, що маємо до діла з абсолютизмом.

Та в цьому сумному стані все ж таки проявляється один яскраво потішаючий факт: ідея Помісности, ідея завершення Патріярхатом нашої Церкви стала категорією нашого мислення і всі сьогодні, всі наші владики, офіційно заявляють про конечність створення Патріярхату. Навіть о. Химієві, протежеві Східньої Конгрегації, не могли вибити з голови ватиканські кардинали, що самоуправа нашій Церкві конечно потрібна.

Тому, хоч битва на деякому відтинку тимчасово програна, не ослабити вже нікому ідеї Патріярхату, вона вже жива в психіці проводу і членства нашої Церкви і вбити її нікому не всилі. І в цьому наші Товариства внесли неабияку працю, вони ж бо були речниками опіній, вони ж бо клали натиск на цих, що її хотіли знищити і мобілізували всі сили довкола цієї ідеї, ідеї Патріярхату.

Тому нам залишається далі багато мозольної праці, далеко важчої як в першій стадії. Важчої тому, що коли в початках діяв ентузіязм, віра у вислід справи, то сьогоднішня затяжна боротьба зневірила слабої волі людей. Важчої і тому, що елемент англізації і асиміляції зріс. Важчої і тому, що прийшли на порядок денний інші, не менше важливі справи, і фронт боротьби став довший. Важчої і тому, що багато свідомого духовенства відходить з наших рядів, а на їхнє місце приходить нове, менше свідоме. Ще багато можна тут наводити причин, що змушують нас застановитися, як вести дальше наші змагання.

Перш за все ми мусимо добитись з’єдинення. Наші виступи мусять бути річеві, зрілі, менш емоційні. Ми мусимо заперестати поборювати і заперечувати одні одних, а всю енергію спрямувати проти ворогів наших ідей. Врешті нам треба позбутися партійництва, яке так довго покутує в нашому поколінні. Домінування одної чи другої партійної групи не може мати місця в наших проводах.

Ще також треба приглянутись ближче справі нашого відношення до ієрархії. Здається, ми в дивних обставинах. Наші ієрархи програли боротьбу за помісність, але без наших ієрархів боротьби за помісність ми виграти не можемо. Тому нам треба з цими ієрархами, що позитивно ставляться до помісности, знайти діялог у формі дискусій. В західньому світі відбуваються конференції, дискусії, ставлять питання, критикують, а в нас до сьогодні важко знайти час деяким нашим владикам сісти до розмови. Хоч з приємністю тут треба ствердити, що наша Рада за Патріярхат мала дотепер нераз змогу висловити свої погляди Митрополитові Кир Максимові. До єпископів , що ігнорують найвищий провід УКЦеркви, ми повинні примінити засіб відчуження їх від громади, щоб вони відчули прірву і брак співпраці, і може тоді зрозуміють, що їхня дорога мусить бути в співпраці з Верховним Архиєпископом і лиш тоді їх будуть респектувати вірні їхньої громади.

Ми всіми засобами повинні старатись, щоб монаші чини відкликали з Риму свої чорні душі. Це ж саме відноситься до часописів і журналів, і їхніх редакторів, які ведуть явно ворожу політику проти Патріярхату. Речевими статтями мусимо протиставитись їхній деструктивній роботі.

Наше духовенство, яке має безпосередній контакт із мирянами, повинно вжити цей контакт, враз із своєю відданою душпастирською працею, на усвідомлення свого членства. Цю працю свідомого духовенства, яке стояло на сторожі прав своєї Церкви і Народу, скоро можна завважити, коли зустрінути членів їхньої церковної громади. Число і роля цього духовенства в русі за Патріярхат УПК Церкви необхідна і незаступима, і наша співпраця вимагає найбільшого зосередження, уваги і пошани.

Врешті мусимо дальше продовжувати боротьбу з ватиканською політикою коеґзистенції з Радянським Союзом, а боротьбу цю можна вести піддержкою всіх правих напрямів у Ватикані, що, за останніми чутками, набирають більше сили. Ми мусимо старатись довести, що дотеперішня політика Ватикану загрожує авторитетові і єдності, та з борця за свободу людини і релігії зводить Католицьку Церкву в компроміс із злом — комунізмом.

Нам треба домагатись скликання Поширеного Синоду УКЦеркви під головуванням Верховного Архиєпископа Кир Йосифа. Нам треба домагатись, щоб цей Поширений Синод був річево підготований і щоб в ньому взяли участь наші митрополити, єпископи, представники монаших чинів, духовенства і мирян. Звичайно, вислід Синоду буде лише тоді позитивним, коли постанови його не залишаться на папері, а будуть введені в життя.

Відносно організаційного руху, то він виглядає так: в Канаді діє Крайова Рада Організацій за Патріярхат Української Католицької Церкви, ініціятором і головним провідником якої був і є голова її д-р М. Марунчак. В склад Ради входять Ради поодиноких міст і округ: Едмонтону, Торонта, Саскатуну, Монтреалю і Ванкуверу. Членство Ради складається із представників поодиноких організацій. Відносно членства я хотів би дещо завважити, на основі обставин в місті Вінніпегу і терену. А саме, що виказалось доволі непрактичним базувати членство лише на делегатах поодиноких організацій. Тому, що, поперше, делегатами в більшості були припадкові особи, і до управи Ради входили часто із престижу їхньої організації, а не із власної ініціятиви. Тому їхня діяльність в управі була мінімальна, а праця все опиралась на кількох членах, відданих справі. Подруге, виглядає аномалією, коли до Ради делегують не католиків, хоча треба шанувати, їхнє заінтересування УКЦерквою. Тому здається, що таки настав час, щоб Рада за Патріярхат еволюційною дорогою підготувались до цього, щоб змінити свій статут і перейти на фізичне членство мирянського люду, може зберігаючи в своїй структурі дорадче місце для організацій. Це звичайно підпадає під дискусію канадським представникам Ради.

На терені наших полудневих сусідів діють:

1 Світове Товариство за Патріярхат УКЦеркви з осідком у Філядельфії, 2) Крайове Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦеркви. Воно базується на фізичному членстві, має свій бюлетень «3а Патріярхат», свій осідок у Філядельфії, має численні відділи по всій Америці, а також Крайову Раду Мирян, 3) Рада Українських Організацій за Патріярхат УПКЦеркви, що має таку назву як канадська і базує своє членство на організаціях з осідком в Чікаґо, 4) Товариство Оборони Обряду, Традицій і Мови УКЦеркви.

В Европейських державах, в полудневій Америці й Австралії діють подібні організації із цією самою ціллю.

Всі ці Ради і Товариства змагаються і добиваються на практиці Помісности і патріярхального устрою УКЦеркви. Все ж практика і обставини вимагають створення Світового Об’єднання, яке стало б авторитетним центром всіх наших рухів. До створення цього об’єднання потрібно Світового З’їзду, який остаточно все це оформив би. В цьому напрямі велась довго підготовча праця діячів патріярхального руху, яка увінчувалась до тепер меншими або більшими успіхами.

Здавалось, що найбільшим із досягнень в цьому була нарада в Торонті в 1973 р., яка до остаточного об’єднання одначе не довела, а створила Міжкрайовий Координаційний Осередок. Зрозуміння необхідности об’єднання виявилось на ділі, коли то на запрошення Крайової Канадської Ради з’їхались вчора представники Міжкрайових Рад і Товариств ЗСА і Канади, щоб остаточно в річевих нарадах одобрити Проект Статуту Українського Світового Об’єднання, та час і місце Світового З’їзду. Про це мені сьогодні вперше офіційно приходиться з приємністю сповістити.

Закінчую в переконанні, що вчорашня ділова Конференція увінчалась успіхом і що вона буде продовжувати почате діло, бо всі представники виявили бажання об’єднатись, стати монолітом мирян в боротьбі за Помісність УКЦеркви в співпраці з Патріярхом, який, між іншим, на закінчення академії в 1964 р. в Римі сказав: «Якщо за Кардиналом Митрополитом стоїть розбита, роз’єднана, розсварена маса, тоді і він, мимо найліпшої волі й найкращого знання, нічого не вдіє й уся енергія мусить іти на усунення перепон, а не на позитивну, конструктивну роботу. Тільки народ моноліт може говорити своє тверде слово! В єдності і злуці можемо надіятись кращих осягів, але не в розбитті і розсваренні»

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту