Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Миряни у світлі II Ватиканського Собору

Доповідь, виголошена на симпозіюмі 30 жовтня 1982 р.

Понад тридцять років тому…

Тридцять років тому, один католицький єпископ сказав про мирян у Церкві ось що: «Від довгого часу ми розуміємо, що людина, яка сидить у церковній лавці, є не тільки пасивним предметом, але й активним підметом». І далі він додав з певною дозою сарказму чи гумору: «Ми навіть признали, що вона має деякі права, крім права на християнський похорон, і що має деякі обов’язки, крім щонедільного обов’язку складати доляра на тацу»[1].

Колись, в апостольських часах, миряни, себто світські християни, брали активну участь у житті Церкви. Пізніше, головно від протестантської реформації, католицькі богослови не звертали уваги на ролю мирян у Церкві. У часах перед II Ватиканським Собором, а зокрема від часу, коли в Церкві започатковано т. зв. «Католицьку акцію» у 20-тих та 30-тих роках XX ст., зросло в Католицькій Церкві зацікавлення мирянами та їх ролею в житті Церкви. А Папа Пій XII, у своїй промові до колегії кардиналів, 20 лютого 1946 p., сказав: «Миряни знаходяться на фронтовій лінії життя Церкви, і саме через них вона є життєдайною основою людської спільноти. Отже вони, головно вони, повинні мати щораз то яснішу свідомість не тільки того, що вони належать до Церкви, але що вони є Церквою, себто спільнотою вірних на землі під проводом її спільного голови, папи, та єпископів, що перебувають у злуці з ним. Вони с Церквою[2].

Миряни та наука про Церкву

Ця епохальна зміна у погляді на ролю мирян у Церкві стоїть у зв’язку із зміною чи радше з поширенням розуміння Церкви, як це викладає наука про Церкву, т. зв. еклезіологія. До 1300 р. не було в Католицькій Церкві жодного трактату про Церкву. На цю тему починають богослови писати щойно від 1301 p., в першу чергу на тему ролі та влади папи в Церкві. З часом починає ставати яснішим поняття, що таке Церква, і викристалізовується погляд, що Церква — це: 1) спільнота вірних (congregation, societas, coetus, corpus, communio fidelium, populus christianorum), створена Святим Духом, та 2) цілість засобів до спасіння, отже, ціла система догм, св. Тайн, влади та священослужіння, що його виконують під певним апостольським наглядом.

Отже, хоч Церкву розуміли богослови, як одне Христове Тіло, але все ж таки розрізняли в ній два аспекти: 1) спільноту вірних та 2) збір засобів до спасення, себто установу чи інституцію під проводом ієрархії. Ця інституція має виконувати ролю посередника між вірними та Святим Духом, має посередничати між Богом та мирянами у їх змаганні до спасення й вічної злуки з Богом.

Протестантизм відкинув поняття Христової Церкви як інституції, а вважав Церкву тільки за зібрання вірних, за народ без священства та ієрархії; тим самим відкинув поняття духовенства, як посередника між вірними та Богом. У відповідь на це католицькі богослови так завзято боронили Церкву як інституцію та законність священства, що обмежили Церкву майже виключно до поняття духовенства без вірних християн. Протестанти потрапили в одну скрайність, а католики — в другу. Така односторонність довела, з одного боку, до занадто великої ролі мирян у Церкві в різних протестантських сектах, а, з другого боку, до повної пасивности мирян у Католицькій Церкві, де миряни мали звичку тільки одержувати, а не активно співпрацювати з духовенством над справою розбудови Церкви на землі та над справою спасення. Миряни призвичаїлися одержувати від духовенства християнську правду в готовій формі і тим самим затратили всяку ініціятиву. Це довело до того, що католицькі богослови почали ігнорувати ролю мирян у Церкві, малощо не вважаючи, що миряни існують поза Церквою, а не в Церкві, хоч вони творять 98% християн.

Миряни у XX ст.

Католицькі богослови XX ст. почали ближче придивлятися до проблеми ролі мирян у Церкві та основніше студіювати її, починаючи від Старого Завіту, де слово «лаос» (що від нього походять слова lay, laity, layman.) означало народ Божий, народ, посвячений Богові, у противагу до поган. Папа Пій XI започаткував тв. зв. «Католицьку акцію», себто активну участь мирян в апостольській діяльності Церкви. Поволі приходило зрозуміння, що на Церкву складаються два елементи, один згори, що йде від джерела святости, від Бога; і другий — знизу, що йде від світу, від історії, від мирян, що живуть у світі та своєю дією на цій землі мають працювати над ділом спасення людського роду.

Численні публікації на тему ролі мирян у Церкві, що появилися ще перед II Ватиканським Собором, привели до того, що цією справою — вперше в історії вселенських соборів — зайнявся II Ватиканський Собор, який відбувся в Римі від 1962 до 1965 р. Доказом великої уваги, яку присвячено мирянам, є факт, що майже в кожному з 16 документів, випрацюваних і проголошених цим собором, є якась згадка про мирян. Зокрема мирянам присвячені: А. II та ІУ розділи Догматичної конституції про «Церкву», Lumen gentium (з 21.XI. 1964 p.); Б. Цілий декрет про «Апостолят мирян», Apostolicam actuositatem (з 18.XI. 1965 р); В. Деякі частини декрету про «Місійну діяльність Церкви», Adgentes (з 7.ХІІ.1965 p.); Г. Деякі параграфи Пасторальної Конституції про «Церкву в модерному світі», Gaudium et spes (з 7.ХІІ.1965 p.).

Під час самого Собору та під час нього появилися дальші праці богословів про мирян у Церкві[3]. Про мирян згадують теж часто папи Павло УІ та Іван Павло II у своїх енцикліках, листах та зверненнях. Так само французький та італійський єпископати, які вели перед у студіюванні проблеми мирян у Церкві, присвятили багато уваги цій справі. Постала нова ділянка науки, т. зв. богословіє мирянства, що досліджує ролю мирян у Церкві на основі Божого Об’явлення. Постала «Папська Рада для Мирян», як окрема декастерія чи пак міністерство Апостольської Столиці, на чолі якої стоїть один з кардиналів.

Як бачимо, справа мирян поступила дуже сильно вперед. Дехто твердить,що з хвилиною проголошення декрету про «Апостольство мирян» у 1965 р. почалася в Церкві нова епоха — епоха мирян.

ІV. Божий Люд

Поняття мирянина належить до таїнства Церкви. Це термін, взятий із словника еклезіології, науки про Церкву. Тому, знаючи, що кажуть соборові документи про Церкву, можемо краще зрозуміти ролю мирян у Церкві. Догматична конституція про «Церкву», Lumen gentium, впроваджує дещо новий елемент, хоч він і не такий то новий, а тільки забутий, у дефініцію Церкви і підкреслює, що Церква — це Божий Люд. Цій справі присвячений цілий II розділ цієї конституції.

«В кожному часі й кожному народі приємний Богові кожний, хто боїться Його й чинить правду. Все таки Бог забажав освятити й спасти людей не індивідуально й без зв’язку одних з одними, але забажав створити з них один народ, який признавав б Його в правді й вірно Йому служив»[4]. Колись Господь покликав тільки ізраїльську громаду до гідности свого освяченого народу, а Христос покликав на членів Божого Люду не лише жидів, але й поган. І цей Божий Люд має за голову Хориста, за свою основу — гідність і свободу Божих дітей, за закон має заповідь любови, а за ціль — Боже царство. Він має служити Христові як «знаряддя спасіння для всіх», як «світло світу і сіль землі»5. Цей Божий Люд «називається також Христовою Церквою»5.

Ось нове поняття Церкви, нова її дефініція: Церква — це Божий Люд, себто Церква — це всі ми, духовні та миряни. А стали ми членами Церкви, членами Божого Люду, через св. Тайну хрещення, що зобов’язує нас «визнавати перед людьми віру, що її ми одержали від Бога через Церкву[5]. Ще тісніше зв’язує нас з Церквою св. Тайна миропомазання, що зобов’язує нас «до поширювання віри словом і ділом та до її оборони»[6].

«Всі люди покликані до нового Люду Божого»6. Це значить, що Божий Люд має вселенський, універсальний характер, що він має поширитися «на всі народи і на всі віки»6. Це його перша прикмета: універсальність. А друга його прикмета це те, що Божий Люд сам у собі зрізничкований і складається з різних груп, себто він різнородний. Є в ньому священики, є монахи, є різні помісні Церкви, «що втішаються власними традиціями»[7], є миряни. З Церквою злучені теж усі інші, що охрещені й називають себе християнами, хоч не зберігають єдности з наслідником св. Петра, отже не є католиками. Знову ж ті, що не прийняли Євангелії, ті, що неохрещені, отже нехристияни — наприклад жиди, мусулмани та інші, що шукають Бога — вони також скеровані на шлях до Бога. Отже, різнородність — це друга важна прикмета Божого Люду. Вселенськість чи універсальність та різнородність — це прикмети, що характеризують Божий Люд.

V. Хто такі миряни?

Все те, що II Ватиканський Собор висловив у розділі про Божий люд, належить однаково до трьох традиційних станів у Христовій Церкві, а саме до духовенства, до ченців і до мирян. Одначе, Собор признав, що мирянам — чоловікам та жінкам — треба присвятити окрему увагу, бо вони займають окреме місце в Христовій Церкві. Тому Собор присвятив спеціяльні розділи не тільки ієрархії та чернецтву, але теж і мирянам.

Хто такі миряни? Донедавна традиційною дефініцією мирянина була дефініція єпископа Картаґени св. Кипріяна (1258 p.), що мирянин — це той, який не є єпископом, ні священиком, ні діяконом. Ця неґативна дефініція не вдовольняла модерних католицьких богословів, тому вони почали цікавитися цією проблемою та студіювати її в більше позитивному виді, шукаючи відповіді на питання, чим мирянин с, а не на питання, чим він не є. У висліді цих студій Собор підкреслив факт, що миряни дають великий вклад праці для добра Церкви, і ось що сказав про єпископів і пастирів: «Вони знають, що їх поставив Христос не на те, щоб вони самі перебрали на себе увесь тягар спасительської місії Церкви в світі, але що їх світлий уряд є пасти вірних та признавати їх служіння й харизматичні дарування так, щоб усі співпрацювали, кожний у питомий собі спосіб, для загального добра»[8]. Цим самим Собор ясно висловив думку, що миряни — це не пасивні предмети в Церкві, але що й вони мають свої завдання в її спасительській місії.

І тепер Собор дає ось таку дефініцію мирян:

«Під іменем мирян треба розуміти всіх християн, за вийнятком членів священичого чину та чернечого стану, встановленого в Церкві, отже християн, які, втілені в Христа через хрещення, становлять Божий Люд, беруть участь, у відповідний спосіб, у священичому, пророчому та царському уряді Христа і виконують у Церкві та в світі свою частину місії, властивої цілому християнському народові»[9].

Ось дефініція мирян, встановлена II Ватиканським Собором. Продовжуючи цю дефініцію, Собор зокрема підкреслює світськість чи світський характер мирянина, який живе у світі і бере участь у родинному й громадському житті світу, у противазі до священичої функції чи монашого стану, які, в основному, не мають займатися земськими справами, а тільки Божими. «До мирян належить,— вказує Собор,— займатися земськими речами та, впорядковуючи їх по-Божому, шукати Божого Царства»[10]. Інакше кажучи, миряни покликані до тієї самої остаточної цілі, що духовні, до шукання Божого Царства, до спасення, але вони мають осягнути її, займаючись справами цього світу та виконуючи певну працю на землі. Це зокрема важне в нашому столітті, коли після Другої світової війни, через технічний розвиток, християнин опинився перед новою секуляризацією та атеїзмом. Люди почали покидати Церкву, появилися кличі, що «Бог помер». Церква побачила, що само духовенство не дасть собі ради, що йому до помочі мусять прийти миряни в ділі євангелізації світу, що вони можуть і повинні виконувати ролю світських апостолів.

З дефініції мирян, прийнятої на Соборі, бачимо, що тим важним актом, через який людина стає членом Церкви, себто початком та основою її членства в Божому Люді, є хрещення.

Ця св. Тайна є спільна всім християнам, всьому Божому Людові, духовним і світським , вона лучить їх усіх в одне. Пізніше члени Божого Люду приймають різні функції чи стилі життя — одні стають духовними, інші монахами, ще інші, а їх є найбільше — мирянами. Церква може виконати свою місію тільки тоді, коли різнородні функції, що їх виконують члени Божого Люду, гармонізують одні з одними і служать одній і тій самій цілі. Перевага одних над другими веде до т. зв. клерикалізму або антиклерикалізму чи секуляризму, відомих феноменів у суспільних системах, а це викликає в суспільстві нездорове замішання.

VІ. Участь мирян у священичій, пророчій та царській владі Христа.

У дефініції мирян сказано, що вони беруть участь у священичому, пророчому та царському уряді Христа. Що воно значить?

1. Священича служба мирян. Священство, в загальному, зв’язане з жертвою. Богослови пояснюють, що священство — це така прикмета людини, яка робить її здібною стати перед Богом і принести сприємливу Йому жертву, щоб одержати від Нього ласку, а тим самим бути з Ним у злуці та приязні[11].

Найвищий священик — Христос — приніс себе в жертву Богові за спасення людського роду. Христос-священик передає частину свого священичого уряду мирянам, щоб славити Бога і спасти людей. Цей уряд називаємо загальним священством мирян, і його миряни здійснюють за допомогою св. Тайн, чеснот і добрих діл.

Собор каже про мирян: «Всі їх діла, молитви та апостольські ініціятиви, подружнє та родинне життя, щоденна праця, відпочинок духа й тіла, якщо вони виконуються в дусі, ба навіть життєві прикрості, якщо їх переносимо терпеливо, стаються „духовними жертвами, приємними Богові”»[12], іншими словами — священичими актами. Всі ці речі миряни приносять у жертву Богові під час Божественної Літургії разом із жертвою Господнього Тіла, яку приносить священик, отже миряни виконують таким способом свою священичу місію.

Це священство називаємо загальним священством мирян. Крім нього є ще ієрархічне священство, що його мають єпископи та священики та яке вони одержують окремим способом — через висвячення та рукоположення; воно існує від апостольських часів. Головне завдання ієрархічного священства — приносити в імені цілого Божого Люду євхаристійну жертву Богові під час Божественної Літургії, керувати Божим людом та оформлювати його.

Загальне священство мирян та ієрархічне священство різняться між собою, але вони теж зв’язані одне з одним, бо мають своє джерело в священстві Христа.

2. Пророча служба мирян. Пророцтво — це те саме, що навчальна функція, маґістеріюм Церкви. Очевидно, що слово це означає також передбачування майбутнього. Найважливішу ролю в навчальному уряді Церкви грають, самозрозуміло, єпископи, що мають обов’язок дбати про чистоту Христової віри. Одначе, тут є теж і місце для дії мирян. Не забуваймо при тому, що першими богословами були миряни — св. Юстин (згинув як мученик у 165 p., автор «Оборони християнської релігії»), Тертуліян (150-220 p.), Оріґен (185-254 p.).

Вклад мирян у навчання християнської віри може бути дуже помітний; це теж обов’язок усіх тих членів Божого люду, що живуть у світі й займаються світськими справами. Миряни можуть бути й повинні бути успішними пропаґаторами християнської віри, якщо своїм життям дають свідоцтво вірі та безстрашно визнають її, включно до мучеництва. Особливо важливими в цій ділянці апостоляту мирян є подружжя та родина, в якій члени подружжя мають бути для себе та для дітей свідками віри та любови Христа; родину богослови навіть називають малою Церквою.

І Собор ясно каже: «Навіть коли миряни займаються земськими справами, вони можуть і повинні виконувати цінну працю для навчання світу Євангелія»11. Часом, коли бракує священиків, або в країнах, де релігію переслідують, як от тепер в Україні, роля мирян стає дуже важливою, бо часом вони одинокі можуть навчати віри других, насамперед молодь. «Тому миряни,— вказує Собор,— нехай пильно стараються зглибити об’явлену правду і з настирливістю благають Бога про дар мудрости»[13]. Значну ролю в навчальній ділянці відограли письменники, наприклад — Паскаль, Шатобріян, Честертон, Данте,— які в своїх творах дали свідоцтво своєї віри, пояснювали її та боронили її. Свідоцтво віри дали також інші мистці — малярі та композитори, доступними собі мистецькими засобами («Месія» Генделя, «Пієта» Мікельанджельо, «Тайна вечеря» Леонардо да Вінчі тощо».

 Царська служба мирян. Христос одержав не тільки священичу та пророчу місію, але й царську, панівну. «Йому підчинені всі речі, аж поки він сам себе та всі сотворіння не підчинить Отцеві»12, каже Собор. У цій своїй царській місії Христос закликає до співпраці всіх людей. їх царська влада — це влада над гріхом, це тріюмф над спокусами тіла, це влада над світом. І далі каже собор: «Через мирян Христос бажає поширити своє царство правди і життя, царство святости й благодаті, царство справедливос- ти, любови й миру»12.

Зокрема, миряни повинні допильновувати того, «щоб створені речі, за допомогою людської праці, техніки та суспільної культури, були вжиті на благо усіх людей, щоб вони були краще розподілювані між ними й причинилися на свій спосіб до загального поступу в людській та християнській свободі»12. Миряни теж мають за завдання оздоровити установи та умовини в світі, я^що вони ведуть до гріха, мають теж внести моральні вартості в людську культуру й творчість та в іншу діяльність людей.

УII.            Миряни та ієрархія

Відношення між мирянами та ієрархією й духовенством основане на концепції Божого Люду. Воно не має бути відношенням володарів до підданих, але батьківське та братнє відношення Божих дітей одних до других, яким Господь призначив різні функції та обов’язки в справі спасення людського роду.

Миряни «мають право одержувати обильно від священних пастирів,— каже Собор,— духовні добра Церкви»[14], тобто Боже слово та св. Тайни; миряни мають інформувати їх також про свої потреби та побажання. І Собор додає: «Відповідно до свого знання, компетенції та престижу, яким втішаються, вони (миряни) мають право, а деколи й обов’язок виявити свою думку на справи, що відносяться до блага Церкви»[15]. Це вони повинні робити через відповідні органи, встановлені Церквою, наприклад, через душпастирські ради, синод тощо і при тому завжди користуватися правдою та второпністю і робити це з любов’ю та пошаною до духовних провідників.

Повище наведене ствердження Собору дуже важне, бо воно признає мирянам право забирати голос у церковних справах. Це дуже логічне й самозрозуміле рішення, бо ж миряни стали повновартними членами Церкви через св. Тайну хрещення, отже, як члени Церкви, вони мають право висловитися в різних справах спільноти, до якої належать. Але одночасно Собор остерігає: не кожний має право це робити, а тільки той, що розуміється на справі й має відповідний престиж у християнській спільноті. Наші старовинні братства часто користувалися цим правом устами своїх визначних представників.

Далі, Собор взиває мирян, щоб вони «із християнським послухом» швидко приймали рішення пастирів, як учителів та керівників Церкви, і молилися за них, бо вони мусітимуть колись здати звіт за наші душі.

В цьому самому розділі про мирян є також мова про відношення пастирів, себто єпископів і духовенства, до мирян. Собор закликає священних пастирів признавати й пам’ятати про гідність таї, відповідальність мирян у Церкві. Зокрема, закликає їх користуватися радою мирян, доручати їм різні обов’язки, залишати їм свободу й поле дії, ставитися уважно та з любов’ю до їх ініціативи й побажань.

Собор доручає також декастеріям Римської Курії, щоб вони, більше ніж у минулому, засягали думки мирян, які визначаються чеснотами, знанням та досвідом, щоб і вони займали відповідне місце в житті Церкви[16].

Собор підкреслює, що відносини між мирянами та пастирями повинні бути родинні, бо таким чином серед мирян зростає почуття власної відповідальності!, і вони краще співпрацюють з пастирями. Знову ж священні пастирі, скріплені досвідом мирян, можуть відповідніше робити рішення у справах духовних та земських.

З цього бачимо ясно, яку велику увагу присвячує Собор рівновазі й гармоні!, що повинні б існувати у відношенні між мирянами та пастирями. Це для того, щоб «Ціла Церква, скріплена всіма своїми членами (могла) успішніше виповнити свою місію для життя світу», а цією місією є покликання всіх до святости, без уваги на те, чи вони належать до ієрархії чи до мирянства.

VIII. Висновки

1. Другий Ватиканський Собор впровадив нове поняття Церкви як Божого Люду, не заперечуючи цим попередніх дефініцій Церкви, а тільки наголошуючи інший її аспект. Членами Божого Люду стають вірні через св. Тайну хрещення, їх членство в ньому постійно скріплюється через інші св. Тайни, а головно через св. Тайну Євхаристії.

2. Собор підкреслив велику гідність мирян, як повновартих членів Божого Люду, Церкви. Підкреслив теж їх великі обов’язки в ширенні Христової благовісти, починаючи від родини, а кінчаючи на участі в місійній праці в цілому світі. Підкреслив їх світськість, себто перебування і працю в світському житті та їхні завданя в світі. Зокрема, звернув увагу на їх великі завдання на територіях, де тепер Церкву переслідують, тобто в країнах поза Залізною заслоною, бо є дуже правдоподібним, що там через довший час віру зберігатимуть самі тільки миряни.

3. Собор встановив, яке повинно бути взаємовідношення між мирянами та ієрархією, підкреслюючи потребу гармонійного відношення одних до других, потребу співпраці між ними та обов’язки одних і других у взаємному відношенні. Все це Собор дуже підкреслив у своїх рішеннях, бо коли гармонія та співпраця між ієрархією та мирянами захитані, тоді в Церкві виникають конфлікти, що приносять шкоду християнському життю.

ІХ. Українські миряни

Нарешті кілька слів на тему українських мирян. Українські католицькі миряни належать до Божого Люду, себто Вселенської Церкви, через Помісну Українську Католицьку Церкву, бо в українській Церкві ми одержали св. Тайну хрещення та в ній ми є учасниками інших св. Тайн.

У загальному все те, що II Ватиканський Собор сказав про мирян, відноситься і до нас, одначе, всі наші завдання й обов’язки мусять бути скеровані в першу чергу на службу нашій Церкві, на службу українському Божому Людові. Зокрема загальне покликання до святости зобов’язує і кожного українського мирянина, одначе, за це покликання маємо змагатися в основному в рамцях Помісної Української Церкви. Господь поставив нас членами українського Божого Люду і поклав на нас завдання: на ієрархію та духовенство — служити при українському вівтарі, а на мирян — змагатися за покликання до святости в українському світському світі, за євангелізацію українського світу.

Це дуже важна справа в сьогоднішніх часах, бо українська Церква, український Божий Люд у західньому світі наражений на пропаганду атеїзму, неморальности, поганського гуманізму, помішання понять добра та зла; знову ж на рідних землях він переносить жахливе переслідування за віру. Там Церкву безпощадно атакує й нищить московський атеїзм, але вона там живе і діє, хоч у катакомбах. Її трагічна доля в Україні мусить заторкувати й нас, поза Україною сущих, бо всі ми є членами того самого містичного Тіла Христового. Терпіння, що їх переносять одні його члени — ті, що в Україні — є також терпіннями всіх інших членів — тих, що в діяспорі. Отже, головна ціль українських мирян це прямувати до святости через служіння українському Божому Людові, Помісній, Українській Католицькій Церкві, конкретно — через євангелізацію українського родинного, культурного, громадського та політичного життя.

За український Божий Люд треба молитися, його право на вільне існування треба боронити, захищати його помісність, самобутність та релігійну спадщину. Треба теж, — і це дуже важне,— готувати кадри світських апостолів, які мали б, коли це стане можливим, допомогти знеможеним членам Божого Люду в Україні піднестися з ложа і зажити новим життям[17].

Господь поблагословить наші змагання до святости, якщо всі ми — ієрархія, духовенство, чернецтво та мирянство — будемо прямувати до неї разом і гармонійно співпрацювати одні з другими, пам’ятаючи при тому з одного боку про те, що Церквою керує ієрархія, а з другого боку — пам’ятаючи про те, що українські миряни мають своє місце в Церкві. Св. Іван Золотоустий дивився на мирян як на дорадників єпископа; а папа св. Целестин І (422-432) сказав, «що єпископа не можна накидати людям проти їх волі».

Всі ми разом творимо Церкву, і всі ми повинні йти разом. Коли ж наступають які-небудь непорозуміння, їх треба старатися розв’язати. Серед членів Божого Люду завжди будуть існувати непорозуміння, бо ми тільки люди. їх розв’язувати зобов’язує нас усіх заповідь любови Бога та ближнього.

Отже, єдність думки і дії серед українських священних пастирів та мирян, почуття спільної відповідальности за долю Церкви, пошана одних до других, діялог та гармонійна співпраця одних з другими — це потреба й наказ нашого часу, це те, до чого зобов’язує усіх членів Божого Люду II Ватиканський Собор.

 



[1] Yves M.J. Congar, Ley People in the Church, 1957, c.VII.

[2] Congar, op. cit. c 49.

[3] Rosemarie Goldie, Lay, Laity, Laicity, A Bibliographical Survey of Three Decades, “Elements for a Theology of Laity”, Vatican City 1979.

[4] LG (Lumen gentium) II, 9.

[5] LG, II, ibidem.

[6] LG, IV, 30.

[7] LG, II, 13.

[8] LG, IV, 31.

[9] Congar, op. cit., c. 145.

[10] LG, IV, 34.

[11] LG, IV, 35.

[12] LG, IV, 36.

[13] 13. LG, IV, 37.

[14] Christus Dominus.

[15] Декрет про «Душпастирський уряд єпископів, І, 10.

[16] Спроба підготовки українського духовенства та світських апостолів до праці серед спустошеного християнства в Україні, коли буде на це можливість — дуже важна справа. Вона вимагає окремого обговорення.

[17] Congar, op. cit.c. 233.

Поділитися: