(Закінчення з вересневого числа)
- Участь мирян у пасторальній праці
На основі історичного досвіду і виявлення схиблених уявлень минулого, а головно на основі св. Письма як джерела Об’явлення,— стало ясним, що також і миряни є Церквою, вони є Божим людом. За словами св. Павла це звучить:
«Отже ж ви не чужинці більше і не приходні, але співгромадяни святих і домашні Божі, збудовані на підвалині апостолів і пророків, з наріжним каменем — самим Ісус-Христом» (Еф. 2, 19-20). «Ви Христове Тіло і члени, кожний зокрема» (1. Кор. 12, 27).
Собор подає визначення, хто такі миряни. У згаданій Конституції Лумен Ґентіюм, що стала Маґна Карта Собору, кажеться:
«Під іменем мирян тут розуміються всі вірні християни, крім членів священичого чину та чернечого стану, встановленого в Церкві, тобто вірні християни, що — втілені в Христа через Хрещення, установлені як Божий люд, беручи участь у свій спосіб у Христовій священичій, пророчій і царській службі, виконують свою частку післанництва-місії цілого християнського народу в Церкві та в світі».[1]
Миряни, отже, є членами Божого люду, як й ієрархія та духовенство з чернецтвом, і беруть з усіма участь в Христовій службі людству, вони є співвідповідальними за пастирську працю цілої Церкви в світі. Хрещенням вони стають рівноправними членами Божого люду, хоч різняться від тих, що мають окреме священне служіння чи окремий духовний стан життя. Собор не вважає їх вже більше «світськими», але як членів Церкви «у світі», серед якого і для якого Церква працює для його спасіння. Собор називає позицію мирян в світі їхнім покликанням, яким вони шукають Божого Царства в безпосереднім контакті зо світом,[2] щоб вести «діло самого Христа, який прийшов у світ, щоб дати свідчення правді, щоб спасти, а не осуджувати, щоб послужити, а не щоб йому услуговано».[3]
Мирянин стає співвідповідальним за пасторальну працю Церкви, і ця співвідповідальність міняє цілковито його позицію досі пасивного й «малолітнього» члена і рівночасно усуває хибне поняття з минулого: ідентифікування Церкви з ієрархією.[4] Що більше, — миряни силою Хрещення стають учасниками усіх дарів, які Христос дав своєму людові, кожному згідно з його даруваннями».[5]
Миряни беруть участь у пасторальній праці освячення Божого люду або, як це зветься по-богословськи, священичого служіння. Сьогодні дехто це переакцентовує на зразок протестантів терміном «загальне священство» вірних. ІІ-й Ватиканський Собор є першим Собором, що цим питанням займався, і декотрі Отці Собору спротивлялися тому та вважали цю справу Нондум Матура.
Попри «священство ієрархічне», яке одержало власть від Христа приносити Його в жертву і відпускати гріхи, є священство вірних силою Хрещення. Про те священство говорить Конституція Люмен Ґентіюм:
«Охрещені бо — через відродження та намащення Святим Духом — освячуються в духовну святиню і святе священство, щоб усіма ділами людини-християнина приносити духовні жертви та звіщати силу Того, хто з тьми покликав їх у чудесне своє світло».
І дальше:
«Бо тим, що їх зробив учасниками свого життя й післанництва, дає також частину своєї священичої власти для виконування духовного культу, щоб Бог прославився, а люди спаслися. Тому і миряни, посвячені Христові та Духом Святим помазані, дивно покликаються та навчаються, щоб зростали в них щораз обильніші плоди Духа. Бо всі їх діла, молитви та апостольські почини, подружнє і сімейне співжиття, щоденна праця, відпочинок духа й тіла, якщо вони в Дусі виконуються, — що більше, навіть житейські невзгодини терпеливо переношувані, — стають духовними жертвами, приємними Богові через Ісуса Христа… Такі миряни, виступаючи всюди як святі поклонники, освячують світ Богові».[6]
Ідеться тут про священство Божого люду у відношенні до богопочитання, і до жертвування діл і терпінь, і освячування себе вірою і Божою благодаттю. З літургічного боку це священство мирян виразно бачимо в їхній участі в Таїнствах Церкви.
Літургія по своїй вже назві — то «спільне діло», спільний суспільний акт богопочитання, що здійснюється цілою Церквою перед Богом. В Літургії миряни не є «учасниками», поготів глядачами, але тими, що співслужать у злуці з Христом-Священиком. Священики мають окрему власть, є вони священичим чином, миряни є «царським священством», себто творять окрему еклезіяльну персональність, відрізнену від чину священства ква адораторес.[7]
Спільноту «царського священства», священства Божого люду, спільне співслужіння у Літургії видне з кожної сторінки наших літургійних молитов. Постійний наголос на множині в дієсловах і чинностях, постійний діялог між священнослужителями і «повнотою церкви» (у значенні зібраної в церкві громади),[8] яскраво показує Божий Люд в чинності співслужіння: «царського священства» і тих, що зодягнені в Христове священство силою рукоположення.
Це розуміли наші церковні мирянські братства ХVІ-ХVІІІ ст., що жили Літургією, обрядом і ними формували свою духовість, Літургію берегли й обороняли, а навіть мали в руках видавництва літургічних книг, не з якогось технічного чи комерційного тільки боку, але теж як сторожі літургійних текстів, щоб туди не попали інновації. Видання літургійних книг було для них святим ділом, щось як іконографія, і типограф зі своїми помічниками та з усім Братством були свідомі того. Це була справді священна чинність під наглядом митрополита. Конфлікти поставали, коли миряни як священні сторожі священних книг і обряду, не годилися на зміни. Подібно зрештою було, коли миряни не годилися на те, якщо священик щось «нове» вставляв у церковні обряди, і нарід цього не хотів приймати. (Відома історія в 1930-тих роках з нашими лемками!). Коли ж приймав, було це знаком його пасивної участи або поверховного сприймання Літургії, радше кум пруріту новітатіс ніж кум юніоне спірітус. Тому завданням мирян є пізнати Літургію, жити нею, бути в ній дійсними співслужителями, а не «спостерігачами». Латинська Церква сьогодні в швидкий спосіб виправляє своє літургійне життя, яке заникло саме тому, що мирянин не був Божим людом і царським священством.
Другим даром, що його передав Христос своїй Церкві, є Боже слово, як об’явлене Богом слово, для береження і проголошування. Ціла Церква є власником і сторожем цього слова спасіння й обов’язок якого проголошувати й свідчити про нього зветься пророчою властю і є повинністю всього Божого люду.[9] Очевидно, тут ніяке зрівняння з протестантизмом, що створив релігійний індивідуалізм, далекий від еклезіяльної основи приналежности всіх до Божого люду. Правильности й непомильности проголошування того слова береже ціла Церква й поставлені на це пастирі-єпископи, які творять навчальну власть з Петром. Вони скарбу віри й об’явлення бережуть в окремий спосіб, в сумнівах його пояснюють згідно з переданням цілого Божого люду. Після Тридентійського Собору ІІ-ий Ватиканський Собор відважно заохочує всіх вірних читати св. Письмо, яке є знанням про Христа, і незнання його є незнанням Христа.[10]
Пасторальна праця мирян у цій пророчій службі або в служінні слова здійснюється у благовіствуванні серед свого довкілля, катехизмі, в родинному, шкільному, громадському гурті. Сьогодні вони є спеціялістами у т. зв. «масових медіях», що їх Церква вживає для проповіді Христа. Великим позитивом у пророчій службі й свідченні мирян є те, що вони можуть сповняти їх в обставинах звичайних буднів, щоденного життя, щоденних обставин праці, в зустрічі з буденним світом, його течіями, доктринами (напр. марксизмом), а головно в родинному житті. В комуністичних країнах родина є єдиною школою Божих правд, а батьки часто єдиними вчителями віри.[11] Родина, наче «мала Церква» є полем пасторальної праці для мирян у пророчій службі.
«Вчити когось, щоб привести його до віри, є завданням кожного проповідника і також кожного вірянина», — казав св. Тома Аквінський.[12]
Додамо ще коротко про «царську» Христову службу, якої учасниками є також миряни. Бути пастирями не значить панувати, володіти, але служити, бути слугами слуг Божих для збудування Церкви — Містичного Тіла Христа, в якому служити — значить володіти, а володіти — значить служити.[13] Коли в перших двох Христових службах-властях (священичій і пророчо-вчительській) миряни є співслужителями, у Христовім пастирськім-царськім служінні (проводі) вони є співвідповідальними. Коли Церква утотожнюється з ієрархією, тоді тільки ієрархія є відповідальною за долю і життя Церкви, а миряни стають слухняними підданими чи пасивними членами.[14] Спасенне післанництво Церкви не є завданням тільки ієрархії. ІІ-ий Ватиканський Собор повернув до первісних начал пастирського служіння Церкви в світі. Його слова недвозначні:
«Бо священні пастирі добре знають, скільки миряни вкладають для добра цілої Церкви. Знають бо пастирі, що вони поставлені Христом не на те, щоб цілу спасенну місію Церкви в світі несли виключно самі, але їх світла служба полягає в тому, щоб так пасти вірян, а їх служіння й дарування так признавати, щоб усі, — кожний на свій притаманний спосіб, — співпрацювали однодушно в спільному ділі».[15]
У Східній Церкві — в нашій історії та свідомість співвідповідальности і співпраця з ієрархією в пастирській службі і праці Церкви відіграла велику ролю і тому, за моттом зі слів В. Янева, поставленим на початку статті, «функція Церкви і — зокрема — церковних організацій була значно більша, ніж будь-де серед інших спільнот»…[16] Це можна б проілюструвати практично так: кожний може охрестити дитину у випадку конечности, і навпаки, конечність дає власть єпископові, священикові створити якусь суспільну інституцію — кооперативу, касу ощадности, самоосвітній чи літературний гурток.[17] Так поступали ті «одиниці самовияву», — за словами В. Янева, — в часі нашого занепаду в ХVІ-ому й пізніших сторіччях — миряни й священики, так чинили в ХІХ-ому ст. священики й миряни в часі нашого відродження в Галичині, так виховував священиків у Львівській семінарії митрополит Андрей і ректор Богословської Академії теперішній Патріярх Йосиф. Тому в нашій історії при цій жвавій участі мирян у житті Церкви, а духовенства в житті народу сплелися тісно доля народу й Церкви. Співвідповідальністю й співпрацею рятували одне одного в часі занепадів.
Церква є присутня в світі цілим Божим людом, за її післанництво є відповідальними всі, в її праці для спасіння одиниць, родин, народів є співвідповідальний кожний член, без окремого на це «мандату».[18] Роля мирян є, зокрема важлива, бо вини живуть «серед світу» і мають з ним безпосередній контакт, вони живуть серед «земських дібр», якими займаються щодня, і ці «добра» є поважним контрастом до «духовних дібр», якими живуть священнослужителі. Не значить воно, що в Церкві треба строго розділювати «ділянки», «поля» діяльности, коли йдеться про «дочасне».[19] Такий поділ був би водою на антиклерикальний млин. «Дочасне» не є виключно полем для мирян (напр. шкільництво, література, журналістика тощо), а «духовне» не є виключним полем для священнослужителів.
«Є завданням цілої Церкви помогати людям, щоб вони стали здібні побудувати цілий дочасний лад і спрямувати його до Бога почерез Христа».[20]
Ієрархія має апостольське завдання і дає провід. Покликанням мирян — згідно з їхнім станом життя — є бути мостом між Церквою і світом, між духовним і світським-матеріяльним.[21] Досвід історії навчив багато; в наші часи урбанізації й індустріяльного розвитку він спонукав, щоб цю правду про співвідповідальність і співпрацю обновити. Якщо мирянин не відчує своєї ролі на стійці життя «серед світу» і «світського», тоді наступить розрив поміж Церквою-ієрархією й світом, постане опозиція поміж «світом» і Церквою, поміж суспільним ладом, політикою, економією, наукою, технікою й пастирською працею Церкви. Скрайністю була б думка, що все «світське», матеріяльне — це мамона й твір диявола, від чого треба віддалитися (думки пуритан, скрайніх харизматиків-катарів і ін.). Другою скрайністю була б думка, коли «церковними вартостями» у відношенні до світа ми захотіли б розв’язувати всі проблеми без пошани до автономії, функції і вартостей дочасного ладу.[22] Ключем до розв’язки того відношення «Церква-світ» і до проблеми т. зв. секуляризації в Церкві і в світі — є мирянин і його роля співвідповідальности в пастирській праці Церкви. Це й було причиною, чому наступив основний перегляд богословської науки про Церкву, тому появився в науці Церкви про мирянство новий трактат, якого досі не було.
Для мирянина в цій його ролі бути мостом поміж Церквою і світом постане багато труднощів і небезпек: для нього і для Церкви. Собор має на це розважну науку:
«Із-за самої закономірности спасіння, вірні нехай пильно стараються розрізняти поміж правами та обов’язками, що їм належать, поскільки вони причислені до Церкви, та тими, що їм відповідають, поскільки вони є членами людської громади. Нехай стараються одне й друге між собою органічно сполучити, пам’ятаючи, що в кожній дочасній справі повинні руководитися християнською совістю, тому що жодна людська чинність, — навіть у речах дочасних, — не може бути вийнята з-під Божої власти».[23]
Тим, що миряни є «серед світу», з «дочасним»,- миряни мають велику й окрему ролю, яка творить для них окремий апостолят під проводом і в злуці з пастирями Церкви. Співвідповідальність має берегти їх від думки про усамостійнення, «еманципацію» чи звільнення себе від ієрархічного проводу і його служіння. Співвідповідальність активізує мирян у Церкві й усуває довгу їх мовчазність і пасивність в Церкві, що противилося післанництву Церкви в її відповідальності за обнову світа в Христі. Обнова світа починається від поодиноких людей і від поодиноких народів, а праця мирян для свого народу — це природня річ, коли ідеться саме про такі дочасні справи як самостійність, добробут, розвиток здорової культури свого народу, справедливість, свобода людини.
Ціла Церква зі своїми помісними Церквами після Собору проходить великий процес обнови й свого достосовування до нових і різких змін у світі. В тому процесі обнови й усучаснення привернено ролю мирян у пасторальній праці Церкви. В історії Божого люду той процес не заверне назад, бо історичний досвід показав недобрі наслідки й шкоду для тієї пасторальної праці, коли вона не має основи в правдивій еклезіології. Майбутнє потвердить, що добро Церкви й вислід її пасторальної праці залежатиме більше від добрих мирян «у світі», ніж від священиків, число яких маліє, а відповідальності Церкви більшають. Однак ролі мирян не можна трактувати як вихід з конечности або як тимчасову розв’язку в потребі, але як на постійну вимогу структури Божого люду, Таїнства Церкви як Христового Містичного Тіла й її завдань привернути все до Отця через Сина зі Святим Духом, що і є її пасторальною працею.
* Статтю о. Івана Музички передруковуємо із «Збірника на пошану
проф. д-ра Володимира Янева», Мюнхен, 1983 р.
Початок див. у попередньому числі «Патріярхата».
[1] Lumen Gentium, ч. 31. Не е це в строгому сенсі «дефініція», але радше описовий спосіб особи мирянина, з чого богослови не е вдоволені, бо те означення має забарвлення негативне і по-богословськи непрецизне. Див. Philips, G.: La Chiesa е il suo Misterv, Milano 1975, c. 348-349. Це добрий коментар Соборової Конституції про Церкву. Переклад з французького.
[2] Там таки, с. 392.
[3] Goudium et Spes, n. 3.
[4] До речі, це ідентифікування Церкви з ієрархією приносило великі шкоди відношенню мирян до Церкви і е небезпечне. З нашого недавного минулого цитують слова преосв. Григорія Хомишина, в яких вся галицька дійсність першої половини ХХ-го ст. виходить якоюсь дивною, бо хто був проти єпископа і проти його кроків, той був проти Церкви, той був «лівим», той був ворогом віри. Ту цитату наводять тепер молоді польські католики у своїм польськім «самвидаві» «Spotkania»: «U nas (в українців) wlasciwie nіе та stronnictw prawicowych (!), bo wszystkie partie sa lewicowe(!), а roznia sie tylko stopniowaniem: o ile ktore z nich wiecej albo mniej obce lub wrogie jest kosciolowi lub wierze.» Chomyszyn, G.: Problem ukrainski, Warszawa 1933, s. 21. Цитата зі «Spotkania», nr. 1-2, Lublin 1977, c. 47. Див. також: MacKenzie, J. L.: The Roman Catholic Church, New York 1971, c. 116.
[5] Lumen Gentium, n. 33: «Апостолят же мирян — це участь у самій спасительній місії Церкви і на цей же апостолят через хрищення і миропомазання всі є відпоручені самим Господом.»
[6] Lumen Gentium, n. 10, 34; пop. Philips, G.: La Chiesa.-, c. 363-364.
[7] Lumen Gentium, n. 34
[8] Див. о. Качур, П.: Наші церковні назви в «Богословії», т. 43, 1979, с. 126-128.
[9] Рhіliрs, G.: Op. Сit., с. 365.
[10] Dei Verbum, n. 23.
[11] Рhіliрs, G.: Op. cit., c. 368.
[12] Summe Theologlae, 3; 71, 4-3; Phllips, G.: Op. cit., c. 371.
[13] Lumen Gentium, n. 36. Philips, G.: Op. cit., c. 372.
[14] Suenens, Kard. L. J.: Die Mitverantwortung in der Kirche, Salzburg 1969. Цілий твір присвячений цьому питанню.
[15] Lumen Gentium, n. 30. Philips, G.: Op. cit., c. 344-345.
[16] Янів, В.: Релігійність українця з етнопсихологічного погляду, Релігія в житті українського народу, Записки Наукового Товариства Т. Шевченка, т. 181, Мюнхен-Рим-Париж 196в, с. 182.
[17] Philips, G.: Op. cit., с. 375.
[18] Floristin-Useros, Op. cit., c. 401.
[19] McKenzіe, L. J.: Op. cit., c. 118.
[20] Apostolicam Actuositatem, n. 7. (Декрет про мирян).
[21] Florlstіn-Useros, Op. cit., c. 402. McKenzie, L. J.: Op. cit., c. 119 Цей автор каже ще й так: “If the secular Is the proper but not exclusive area of the laity, so likewise the ecclesiastical is the proper but not the exclusive area of the clergy.”
[22] Floristіn-Useros, Op. cit., c. 115.
[23] Gaudium et Spes, n. 43.
