Мирянин ХХІ століття

На сторінках «Патріярхату» протягом 45 років його існування тема мирян та їхнього місця в Церкві порушувалась безліч разів. Мабуть, не додам нічого нового, але сказати, що в спільноті нашої Церкви вона є добре обміркованою, напрацювання вдало реалізуються, а серед мирян і духівництва триває живий діалог про покликання мирян, також не можу. Ці роздуми суб’єктивні і, можливо, фрагментарні, проте вже давно хотів ними поділитись і почути на них реакцію. Тому, не претендуючи на новизну, розпочну.

Історія
 

Тема покликання мирян в спільноті Церкви довший час залишалась на маргінесах богословської думки. Причиною цього є те, що Божий задум не був відкритий для нас ураз і у всій своїй повноті. Це процес. Як індивідуальний, так і спільнотний. Зрештою, він не закінчиться вже до другого пришестя. Правда про Церкву так само не впала одного дня з неба: впродовж двох тисяч років богослови, єпископи міркували над єдністю Церкви, значенням єпископату, священства, приматом тощо. Після виникнення протестантизму на Заході (з його запереченням ролі духівництва) Католицька Церква посилила вчення про єрархію і священиків, занедбавши на кілька століть богословське осмислення мирянства. В людському організмі так буває, що коли якийсь орган тривалий час не працює, його сила зменшується, і він атрофується. Східні Церкви візантійського обряду хоча й мали часом інші традиції, згодом перейняли практику пост- Тридентського католицизму. Це стосується і католицьких, і право¬славних Східних Церков. Щойно в XX столітті бачення ролі мирян у місії Церкви почало змінюватись. По¬стали різні мирянські товариства – «Католицька акція», «Обнова» та ін. Папа Пій XII писав у 1946 році: «Миряни перебувають на передовій лінії життя Церкви і саме через них вона є життєдайною основою людської спільноти… Вони є Церквою». Далі був Другий Ватиканський Собор, мирянське пробудження, Синод єпископів Католицької Церкви, присвячений мирянам, та постсинодальне повчання Івана Павла II «Покликання і місія мирян». В нашій Церкві величезну роль в усвідомленні мирянського покликання відіграло Патріархальне товариство – як мирянський рух «після ватиканської» доби.

 
Український контекст
 
Проте до України ці хвилі майже не докотились. Ми є свідками старої атрофованої форми буття мирян у Церкві з певними винятками. І причин цього багато. Назву лиш ті, що, на мою думку, найбільш глибинні. Найперше серед наших мирян немає ґрунтовного розуміння місії Церкви у світі. Для більшості з них Церква – це «крамниця», тому й підходять вони до неї як споживачі. Звідси й любов до всяких більших чи менших «благодатних місць». Бо як відомо, є крамниці кращі, а є гірші. Тому з богословської точки зору завжди важко зрозуміти, чому люди їдуть «за тридев’ять земель» в якесь місце, забуваючи, що найближча зустріч із Богом завжди поруч – в особистій молитві і, що найголовніше, у Євхаристії, яку розділяємо в спільноті своїх братів та сестер. Куди ж ближче?! Я розумію важливість паломництва (це древня традиція Церкви), але чому вони в нас такі ж масові як, приміром, хабарництво? Трагедія культури споживання та крайнього егоїзму не тільки в тому, що все (включно з людьми) розглядається як засіб задоволення власних потреб, але й у тому, що вона (культура) не знає, що таке «ділитись». А «ділитись» добрим словом, матеріальними благами і головне – Доброю Новиною, Євангелієм – це одна з фундаментальних місій Церкви. І тут, як на мене, лежить ще один підводний камінь пасивності мирян.
 
Церква продовжує спасительну місію Христа. Але що таке спасіння? Для багатьох людей це щось таке, що відбудеться не в цьому жит¬ті. Як пише бібліст Ніколас Томас Райт, більшість розуміє спасіння як «потрапити на небеса після смерті». Проте, веде далі він: «У біблійному розумінні спасіння полягає не в тому, що Бог рятує нас від цього світу, а в тому, що він рятує саме цей світ» (N.T. Wright “Justification. God’s plan & Paul’s vision”, 2009). Бог рятує цей світ через нас, тому апос¬тол Павло пише, що «все створіння очікує нетерпляче виявлення синів Божих» (Рим 8,19). І щоб зрозуміти, в чому тут проблема з мирянством, слід коротко з’ясувати, що означає саме слово «мирянин». Якщо взяти його, так би мовити, технічне зна-чення, то це «людина, яка живе в миру». Та не просто «живе в миру», оскільки й більшість священиків живуть у таких самих світських умовах, але їхній щоденний погляд звернений на справи, які без¬посередньо з діяльністю Церкви ніби й не пов’язані. На відміну від світських священиків (не монахів), щоденна діяльність яких напряму пов’язана з місією Церкви. Але то тільки на перший погляд щоденне заняття мирянина не пов’язане з Церквою.
 
Місія мирян
 
Щоб збагнути це краще, слід відійти від розуміння терміна «мирянин» в його технічному значенні та глянути на нього з погляду богословського. У своєму пост- синодальному апостольському повчанні 1988 року Christifideles laici («Покликання і місія мирян») блаженний Іван Павло II пише: «Світський характер мирян є не тільки поняттям суспільним, а передовсім богословським. Його можна зрозуміти тільки у світлі творчої та спасаючої діяльності Бога, котрий довірив світ людям, щоб вони брали участь у справі створення, звільнялись з-під влади гріха й самі прагнули до святості чи через вибір целібату, чи через подружжя і родинне життя, трудове, а також різноманітні форми суспільної діяльності». Папа вказує на те, що мирянин є місіонером, який перемінює власне середовище існування. А оскільки його місія відбувається «в миру», тому він і є мирянином. Отож, цей термін стирає всі негативні конотації, які часто «приклеюються»: коли це означення немовби применшує роль нерукоположеного члена Церкви або ж натякає на певну кастовість в християнській спільноті. Мирянин – це також служитель Церкви, який на своєму місці щодня сповнює її місію. Таке бачення перевертає з ніг на голову споживацький підхід до Церкви, бо мирянин вже тоді не може бути «покупцем», оскільки сам стає «продавцем». Нехай пробачить мені читач такі грубі порівняння!.. Зазначу лише, що оскільки спасіння – це дар, то «купівля-продаж» тут справді недоречні: мирянин не «продає», а «ділиться», на чому я вже наголошував. Якщо ми, миряни, усвідомимо своє покликання, як писав Пій XII, «бути на передовій лінії життя Церкви» і бути «життєдайною основою людської спільноти», наше українське суспільство вже завтра стане якісно кращим. Переконаний, що ці речі в глибині душі усвідомлює кожен християнин. Тому хотів би перейти до того, що очікує тих, хто все ж візьме на себе місію мирянина. Задля цього звернусь до невеличкої книги французького єзуїта П’єра Тейяра де Шардена «Божественне середовище» (Le Milieu Divin, 1957). Його роздуми вказують на те, що відбувається в душі кожного, хто хоче провадити життя у Христі, не покидаючи цього світу, мирянина, який, з одного боку, прагне жити автентичним християнським життям, а з іншого – стикається з викликами сучасного суспільства. Це створює в нас неабияке внутрішнє напруження. Його наслідків може бути три: перший – ми робимо вибір на користь Бога, виключивши з поля зору навколишній світ, який все одно дошкулятиме і дратуватиме (це переважно шлях сектантства та фундаменталізму); другий – не впоравшись із внутрішнім протистоянням та відкинувши євангельські засади, людина обирає, як їй видається, «просте людське життя»; третій – це шлях остаточного роздвоєння. Зі слів П’єра Тейяра де Шардена, людина «відмовиться від спроби зрозуміти і, до кінця не віддавшись ні Богу, ні світу, стане ущербною в своїх власних очах, нещирою в очах інших людей, змириться з подвійним життям. Говорю це на основі власного досвіду, який важко забути…». Зрозуміло, що всі три наслідки, чи то пак шляхи, є хибними. Християнство не повинно породжувати в нас ні відрази до світу (бо, як я вже казав, Бог рятує світ через нас), ні роздвоєння особистості. Ми всі знаємо ці три шляхи, але чи існує четвертий? Так, існує. І полягає він у тому, що Бог нас чекає не на «тому світі», а у вирі повсякденного життя. Тільки завдяки розумінню цієї правди можна уникнути сектантства, зневіри чи душевного роздвоєння. Зрештою, ця правда робить нас вільними, спасає, ми її проголошуємо не так уже й рідко в храмах: «Христос посеред нас!», проте, чи часто замислюємось над нею і чи усвідомлюємо, що Він є посеред нас і поза храмом?! На переконання П’єра Тейяра де Шардена, освяченню підлягає все життя християнина, навіть найбільш «природні» сфери. «їсте чи п’єте чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу», – повчає нас апостол Павло. На мою думку, саме з цього належить починати будь-яку розмову про місію і роль мирян у Церкві. Щоб уникнути роздвоєння, яке найчастіше супроводжує життя мирянина, треба донести до нього розуміння, що Бог чекає його не тільки в храмі чи на прощі, але й поза ними. Треба тільки навчитись розпізнавати Його присутність. Це нелегке завдання, але воно того вартує.
 
Цю статтю я назвав «Мирянин XXI століття» не тому, що він чимось особливо відрізняється від мирян попередніх віків. Ні! Змінились зовнішні обставини. Ми живемо в культурі, яка поступово перестає передавати віру. Якщо раніше дитина приходила в більш- менш християнський світ, жила в атмосфері віри як удома, так і на вулиці, то в нинішній культурі християнства стає щораз менше. Але це не значить, що ми повинні йти у церковне «гетто», хоч цього дехто й бажає. Я свідомо уникнув термінів «права мирян», «влада мирян», бо дуже часто ті, хто пише на тему мирян, намагаються довести, що ми, миряни, маємо в Церкві більше вольностей, аніж просто «право на християнський похорон». Я переконаний, що миряни мають більше, ніж «права» чи «владу», – вони мають Місію!