День 13 грудня — день св. Андрея — день, що його, напевно, згадують в особливий спосіб ще живі мешканці княжого города Львова, які колись спішили на Святоюрську гору, щоб привітати з іменинами князя нашої Церкви Митрополита Андрея Шептицького. Я певний того, що й сьогодні, хоч митрополита нема між живими, вірні згадують в цей день минулі переживання та віщі слова про відродження нашої Церкви, а колишні пастирські науки застосовують в нинішніх нових обставинах. Коли додати, що ім’я добродія молоді напевно буде згадуване в часі Ювілейного Світового З’їзду абсольвентів української гімназії у Львові в місяці травні 1991 року, то й я хочу згадати митрополита як опікуна молоді на прикладі одної, ніде дотепер не згадуваної львівської інституції.
Ідеться про:
- Бурсу, чи як вона формально називалася Інститут ім. св. священномученика Йосафата те
- Участь українців під проводом митрополита в Міжнародньому Евхаристійному Конгресі в Познані (Польща) 1930 року.
Інститут ім. св. священномученика Йосафата
Щоб забезпечити матеріяльну поміч та моральну опіку для учнів обох (головної і філії) українських гімназій у Львові, добрий батько, митрополит відпустив одне крило будинку Духовної Семінарії, і так під адресою вулиці Сикстутської 39а постала ще одна станиця української молоді. Перш за все треба уточнити: згадана бурса до 1930 року була загально знана під вище поданою назвою. Коли ж після розв’язання польською владою двох чи трьох українських гімназій в Галичині тільки небагатьом учням вдалося дістатися до польських гімназій, тоді митрополит рішився прийти з поміччю жадібній знання молоді, приміщуючи в тому вже й так тісному будинку ще й три вищі кляси з програмою клясичної гімназії, так що в тому самому будинку постала друга цілком відрубна інституція, т. зв. Мала Семінарія. Тому що назва Мала Семінарія була більш імпонуюча, то й назовні прийнялося неправильне трактування обох заведень як одного, хоч в дійсності обидві інституції були цілий час цілком відрубними. Не маючи безпосереднього відношення до суто навчального заведення, Малої Семінарії, згадую про нього лише принагідно, і якщо дотепер не появилася вичерпна історія про неї, то та почесна повинність лежить на тих бувших учнях, які завдяки Малій Семінарії мали змогу закінчити свою освіту.
Коли митрополит покликав Інститут до життя, не знаю, але це мусіло бути десь біля 1925 року, бо коли я, як ученик філії, не користав з його послуг, то пригадую, як щоденно в примірнім порядку питомці Інституту приходили парами до гімназії на навчання, як рівнож пригадую, що професори ставили всім учням як приклад питомців Інституту за їх правильну поведінку. Мабуть з тої причини мій «господар кляси», незвичайно дбайливий виховник молоді, професор Ярослав Біленький, зумів мене примістити в шкільному році 1929 – 1930 як учня 6-ої кляси в Інституті. З тої причини і мій спомин буде основно про три роки життя Інституту.
Мабуть першим ректором Інституту був о. д-р Іван Бучко, пізніший єпископ-помічник Митрополита Шептицького та вкінці після війни «архиєпископ скитальців». Про часи ректорства о. д-ра Бучка не можу багато сказати, бо зараз таки на початку шкільного року в місяці вересні 1932 р. о. ректор виїхав до Риму, де в часі Синоду українських єпископів був висвячений на єпископа і вже до Інституту ніколи не повернувся. Обов’язки ректора перебрав дотеперішній віцедиректор о. Яків Перрідон, голляндець по національності, незвичайно інтелігентна, з благородною душею, щиро віддана нашій Церкві людина. Оповідалося, що він в молодому віці захворів якоюсь невиліковною недугою і чи то він, чи його незвичайно побожна матір зложили обіт, що як він виздоровіє, то стане українським католицьким священиком. Виздоровівши, він як священик не тільки вірно служив нашій Церкві, але й великі родинні матеріяльні надбання обильно жертвував для її потреб. Будучи громадянином чужої держави, використовував ту нагоду та (передовсім в часі воєнних подій) заступався успішно за нашою Церквою перед різними (змінними) чужими властями. Якийсь час був парохом Парижу, а після війни з доручення Апостольського Візитатора «владики скитальців», Івана Бучка його делегатом на Францію. Після нього короткий час ректором був о. д-р Лев Глинка, а вже по моїм відході (1932 р.) парох якогось підльвівського села (мабуть о. Весоловський).
Помічними у виховній праці були настоятелі, знані на львівському терені учителі чи старші студенти. Згадати би такі прізвища: Іван Тесля (автор «Географії України»), Адам Антонович (ще й тепер діяльний в культурно-освітньому ділі на терені Чікаго, Ілл.), Стефан Алиськевич, Т. Куріца та Тріль. Завдяки повсякденним старанням названих виховників в доростаючій молоді формувалися стійкі, національно-свідомі характери. Може комусь сторонньому видаватися незрозумілим, коли я згадаю й про дверника, Захарка, але брак одної руки, яку він втратив у боях за Львів 1918 року, збуджував у молоді до нього пошану, як речника національного служіння. Подібну, само собою далеко поважнішу ролю, виконував деякий час віцедиректор, походженням із східніх областей України, бувший старшина вищої ранги військ УНР, старшого віку католицький священик. Він часто проводив зі старшими учнями гутірки на теми недавно минулого, а ведена ним руханка з «муштрою»: «лєвой, правой, лєвой, правой» в часі маршу була відпруженням для молоді. Хоч як ми з покійним редактором Драганом, недовго перед його смертю, старалися пригадати прізвище того «вояка в рясі», то, на жаль, нам цього не вдалося пригадати. Мабуть, 1932 року митрополит призначив його ректором Малої Семінарії в Рогатині.
Само собою, що головною метою проводу Інституту було старання про належні поступи учнів у науці. Домашні шкільні завдання відробляли учні спільно під наглядом настоятелів в точно означених годинах, а стала контроля над поступами в школі не дозволяла на занедбання. Одинокі учні восьмої кляси мали полегші щодо розкладу занять, так що приготування до матури проводили згідно особистих плянувань. Кожний день починали питомці спільними молитвами та Службою Божою, а особливу набожність до Божої Матері плекали члени Марійської Дружини. В Інституті діяв юнацький 82-й пластовий курінь ім. сотника Дмитра Вітовського, в якому проводилися правильні пластові заняття — на жаль, курінь не міг проявлятися назовні, приміром, ніколи не брав участи в Святі Весни на «Сагарі». Довголітнім курінним був ученик головної гімназії Олександер Буць.
Доцінюючи значення музичної культури, митрополит заангажував до Інституту та двох середніх дівочих шкіл визначного в тому часі диригента хорів Дмитра Котка. Цей непересічний знавець хорового діла встиг за короткий час вишколити та допровадив до гарного позему в Інституті хор, який співав не тільки Службу Божу, але й мав великий репертуар, з яким виступав на різних імпрезах Львова. На особливе признання заслуговує успіх диригента, якщо взяти до уваги обмежений вибір членів (майже половина всіх питомців) та вік, в якому хлопці переходять «мутацію» голосів. Великою несподіванкою, а рівночасно гордістю для хору було запрошення відспівати Божественну Літургію (не пригадую, з якої нагоди) в семінарській церкві Святого Духа. Коли взяти до уваги, що хор Богословської Академії був стало на високому мистецькому поземі, то вже сам факт можливости співати посторонньому хорові в тій церкві вказує на гідний позем інститутського хору.
Не меншою атракцією концертових виступів Інституту була оригінальна тамбуріцова оркестра. Уфундував її та закупив в Югославії згадуваний попередньо ректор о. Перрідон. Інструменти арабського походження спопуляризували та створили з них «тамбуріцкі ансамблі» хорвати. Тому що не тільки поодинокі інструменти (бісерничя, брач, бугара, берда) були незнані в Галичині — одиноку того самого типу оркестру мали Отці Василіяни в Бучачі — треба було подивляти заангажованого диригента Володимира Масюка (живе тепер у Філядельфії, СІМА), який, поборовши початкові труднощі (цілковитий брак нот, які надавались би до українського репертуару, необізнаність учнів з незнаними інструментами, лише один одинокий музикант умів настроїти свій інструмент (про всі інші мусів дбати диригент) і з початкового «бренькання» в короткому часі «підтягнув» ансамбль до гарного позему, так що він став сенсацією Львова, а концерти спільно з хором Котка публіка тепло вітала. Обидва названі музичні колективи були своєрідним відпруженням для трудолюбивого митрополита, тому він часто без попередження відвідував свою дітвору, яка старалася уприємнити відвідини свого опікуна та добродія. Не знаю, хто скомпонував дуже характеристичну арію, але досьогодні бачу збір дітвори, яка, свобідно окруживши на подвір’ї митрополита, проспівала без диригента привіт:
В цей день ми радісно співаєм,
Привіт цим співом Вам складаєм.
Бажаєм жить хоч сотку літ,
Без нужди, горя, сліз і бід.
Це наш привіт, це наш привіт!
Таких сцен не забувається!
Евхаристійний Конгрес
Неабияка радість запанувала в Інституті на вістку, що на Міжнародньому Евхаристійному Конгресі Католицької Церкви при кінці червеня 1930 року в Познані (Польща), в якому буде приймати участь і наша Церква, мистецьку частину довірено нашому Інститутові. Мимо того, що місяці травень і червень є для учеників незвичайно виснажливі як кінцеві місяці шкільного року, то обидва диригенти не звертали на це уваги, натомість із збільшеною наснагою стали працювати, щоб удосконалити свої ансамблі. Зокрема Котко, користуючись «східніми напівами» Божественної Літургії, в яких (зокрема антифонах) «надають тон» глибокі баси, підсилив ту партію кількома небурсаками — між ними знаним контристом академічної гімназії Квасничкою (загально знаним Бассім-ом).
В піднесеному настрої займали питомці місця залізничного вагону, що його винайняв митрополит для численного духовенства всіх трьох галицьких дієцезій. Вже сама довша подорож у чужу країну збуджувала в них зацікавлення, а що вже говорити про кількаденні переживання в чужому місті.
Само собою, що основна, найважніша, сповнена трудами та незабутніми переживаннями, була неділя, 30 червня 1930 року. Ще довго перед Службою Божою співаки та члени оркестри (в більшості ті самі учні) заповнили хори великого латинського костела (мабуть катедри). Точно в означеній годині до вщерт заповненого храму входить почот духовних, що його замикають наш князь Церкви Митрополит Андрей і латинський кардинал Августин Ґльонд. їх вітає наше могутнє «Буди ім’я Господнє…». Обидва достойники займають місце в солеї, а могутня постать в архиєрейських ризах нашого митрополита звертає увагу присутніх. Святу Літургію з двома священиками (о. прелата Л. Куницького і мабуть члена перемишльської капітули о. В. Гриника) править загально знаний в Галичині з свого незвичайно гарного голосу перемишльський владика Йосафат Коциловський. Дияконують львівські священики д-р Г. Костельник і О. Ґорчинський. Початкову тему співаків своєю мімікою та характеристичними рухами опановує бувалець великих сцен та авдиторій диригент Котко, а його часті звороти до басів «нажимайте, хлопці» уділяються всім хористам. Коли ж із хорів пролунав могутній кінцевий стих другого антифону (Блаженства) «Радуйтеся і веселітеся…», то, мабуть, не було в храмі одної людини, яка не повернула би голови в напрямі хорів. В дальшому Служба Божа проходила незвичайно велично, а часті заохочуючі звернення диригента «так їх, хлопці, отак» робили з співаків послушних, відданих виконавців. Під час святого Причастя декілька побожних пісень відіграла успішно оркестра. Великою несподіванкою для всіх була поява на хорах кардинала Ґльонда, який прийшов подякувати хорові і оркестрі за участь у Службі Божій. Він же в кінцевій проповіді згадав про концерт обох наших «зесполуф», який відбудеться у великій залі університету.
Це була одинока (якщо не рахувати на швидку руку вибитих на цикльостилі летючок, що їх роздавали при виході з костела після Служби Божої хористи) рекляма нашого концерту, а радше двох концертів, бо на закінчення першого концерту кардинал, дякуючи, заявив: коли нарід довідався з летючок, що хором буде диригувати Котко, пам’ять про його професійний хор, що гостював в Познані кілька років перед тим, була така жива, що він (кардинал) осмілюється просити повторити щойно відбутий концерт для тих, що задля браку місця не могли дістатися до залі. І дійсно, такий концерт після півгодинної перерви був при повній залі з великим успіхом повторений. Своєрідною констернацією для хору був момент, коли після ефектовно проспіваного псальма «Блажен муж» публіка, заслухана в басове «Алилуя», не зареагувала зразу оплесками. Щойно з часом повстанням з місць, невгасаючими оплесками та скандуванням «Алєлюя» домоглася повторення того псальма. На жаль, не у всьому ми змогли задоволити публіку, бо в нашому репертуарі ми не мали «Ґандзі», якої присутні настирливо домагалися.
Важливу ролю своїми оригінальними, не знаними на Заході, інструментами та виконанням концертових пісень справила й наша оркестра. Вона не тільки зробила програму концерту різнородною, але нею зацікавилися численні присутні, які після концерту, стрічаючи музикантів, висловлювали захоплення ніколи дотепер не пережитими формами своєрідного музичного ефекту.
Однак найважнішим «гостем» наших концертів був для нас Опікун і Добродій, Митрополит. Я мав нагоду в пізнішому часі часто стрічати митрополита при різних нагодах та обсервувати завжди вдумливий, серйозний, поважний вираз його обличчя, а тої пам’ятної неділі він залишився не тільки в моїй пам’яті, але й інших учасників, іншою особою. Тоді всі ми були свідками, як з його лиця, а передовсім очей, промінювали усміх, радість та добряча втіха, яких він не старався скривати. Не дивно, отже, що відданість та любов до нього були в тому моменті в нас такі великі, що ми, виконуючи останні точки програми, замість слідкувати з увагою за інтенцією диригентів, почали дискретно звертати увагу на нашого Добродія та насолоджуватися його радісним виглядом, бо в той спосіб ми відчували не словами висказану, але серцем відчуту взаємну вдячність Митрополита до нас за те, що не завели його надій та гідно сповнили його «місію» ширення доброго українського імени, а нашому митрополитові за те, що своїми стараннями дав саме нам можливість ту місію виконати. Після концерту ми почувалися гордими, обсервуючи, як глядачі перших рядів підступали та дякували митрополитові за наш успішний виступ.
З концертової залі ми поспішно подалися прямо до поїзду домів. В поворотній дорозі молодша дітвора, змучена, скоро поснула, а тільки в одному переділі група старших в піднесеному настрої ще обговорювали пережиття дня. Несподівано в дверях з’явилася висока постать митрополита. Ми, заскочені тою несподіваною появою, піднялися на ноги, але добрячі слова «гостя»: «Я жалую, що за іншими обов’язками маю так мало часу, щоб вам присвятити, тож користаю з нагоди і хочу пізнати вас ближче, почути ваші думки та проблеми та евентуально служити своїми порадами» відразу розвіяли природню в таких випадках несміливість. Коли митрополит примістився серед нас, почалася щира, безпосередня виміна думок. Треба подивляти, як митрополит влучно, без накидування своєї вищости авторитету чи знання, успішно проводив свої думки відносно актуальних подій чи ідейних заложень молоді. Велика шкода, що в тому часі не були знані ще середники, на яких можна було «схопити» та утривалити його влучні думки. Ми й не зчулися як несподівана зустріч продовжилася понад дві години, а по відході митрополита ми почувалися незвичайно вдячні за ту увагу, що її нам виявив наш добродій.
Приїхавши до Львова, ми роз’їхалися на вакації, а в дальших роках розбрелися по світі, згадуючи при випадкових зустрічах ті незабутні переживання. Але час робить своє, і вже нема з ким згадати тих юних днів, бо після смерти в останніх роках ред. Антона Драгана, о. сов. Тараса Дурбака та мгра Василя Бойка (Торонто), з старших річників живуть ще у Вільному Світі (мені знані) д-р Микола Скаб (Гамільтон, Канада) та о. совітник Василь Стебельський (Редінг, США). Тож, «щоби слава не пропала», залишаю цей недосконалий спомин в надії, що молодші ще живі питомці о. митрат Семен Іжик з Вінніпегу, д-р Теодор Мацьків з Німеччини чи Михайло Наконечний з Едмонтону — напевно, таких є більше, про яких я не знаю — схочуть доповнити цей спомин своїми відомостями, бо без сумніву Інститут св. Йосафата заслужив на непроминаючу пам’ять, як ще одна львівська виховна станиця митрополита Андрея Шептицького.
