Цього року, 1994, першого листопада сповниться рівно п’ятдесят років з дня смерти Слуги Божого Митрополита Андрея, князя нашої Української Греко-католицької Церкви, що княжив у городі Льва на Святоюрській Горі. Треба сподіватись, що цю круглу дату відмітить не тільки УГКЦерква, але ввесь український нарід, бо це була незрівнянна, велика людина у нашій історії не тільки як великий богослов, але великий український патріот, який дбайливо вирощував українську культур» релігійну і національну свідому думку в українському народі.
У цьому напрямі бажаємо у нашому журналі подати його особливі думки на тему порозуміння наших Католицької і Православної Церков. Вважаємо за доцільне, щоб наші читачі запізнались з цими цінними документами Слуги Божого Митрополита Андрея. Тут в першу чергу йдеться про «Лист Митрополита до української віруючої православної інтелігенції» з 1942 року. Також лист Митрополита Андрея до української православної ієрархії з 1941 р. та їх відповідь, а також відповіді Митрополита Андрея на відповіді. Вважаємо, що порушені думки надзвичайно цікаві й дуже актуальні в наш час, а зокрема напередодні відзначення 400-річчя Берестейської Унії.
Усі ці документи, які друкуємо, з’явились у Календарі «Благовість» за 1994 p., що з’явився у видавництві «Благовість» Української Католицької Церкви у Польщі. У календарі зібрані особливо цікаві матеріали, і з деякими з них бажаємо познайомити наших читачів. Друкуючи ці матеріали, бажаємо відсвіжити нашу пам’ять про людину, що жила, трудилась і віддала все своє життя для Бога, Христової Церкви й українського народу. Такі люди, як Слуга Божий Андрей, вічно будуть жити у серцях українського народу.
Редакція
* * *
Мій лист до української віруючої православної інтелігенції
Свого листа до православних Архиєреїв мушу доповнити кількома заввагами. Роблю це в цьому письмі до високодостойних представників української науки, літератури, мистецтва і до суспільних діячів України та, очевидно, до освіченого і патріотично наставленого Високопреподобного Духовенства — в переконанні, що інтелігенція всіх віроісповідань має важний голос і в церковних справах, бо є завжди провідною верствою суспільности.
Прикро мені, що я змушений сказати дещо про себе самого; мушу доказати, що, пишучи цього листа, не можу мати ніякого особистого інтересу. Я сповняю тільки обов’язок українського патріота.
Ясна річ, що греко-католик не може стати Київським Митрополитом. А я не маю ні бажання цього достоїнства, ні фізичної змоги бути в Києві. Незабаром починаю 78-й рік життя. Недугою хронічного запалення суглобів від 12 літ прикований я до крісла, без змоги станути на ноги. Недуга позбавила мене майже всієї влади в правій руці, а кілька разів у році, і то за кожним разом через кілька тижнів, я зовсім позбавлений влади і в лівій руці. Київський Митрополит мусить бути вибраний із православних або автокефальних Архиєреїв чи священиків. Коли б він був з’єдинений з Вселенською Церквою, всі ми, греко-католики, підлягали б йому, і я перший радо піддався його верховній владі.
Та повна злука греко-католицького і українських православних віроісповідань — це справа хіба дальшої майбутности. Вона стала б можливою тільки після довших обосторонніх зусиль, щоб до себе наближуватися і взаємно себе пізнавати. А зближення і взаємне пізнання необхідні до осягнення національної єдности. Те зближення може колись довести до з’єдинення, але мусить передусім усунути взаємні роздори і ненависті, які спричинюють, що українець українцеві ворог. І ті з нас, що бажають колись єдности, і ті, що її не бажають, — усі почнімо працю над помиренням. На такому конечному помиренні багато скористає увесь український нарід, а на повному з’єдиненні скористають більше православні, ніж ми, греко-католики.
З притиском стверджую, що поєднання Зі Вселенською Церквою не спричинює ніякої потреби відректися якого-небудь звичаю, передання чи обряду Православної Церкви. Українська Церква нічого не стратила б із тих дібр чи вартостей, які з неї роблять для українця цінну, святу національну пам’ятку минувшини, а зискала б пребагато дібр і сил, які випливають із зв’язків з усіми віруючими християнами цілого світу. Ми, названі греко-католиками, вважаємо себе самих і в обрядових молитвах називаємо себе православними.
Маємо ту свідомість, ту певність, що ми не затратили ні одної цінної пам’ятки минувшини і нічого не стратили зі святого передання нашого Великого св. Володимира. Струя того передання перейшла до нас через царгородських патріярхів Йоана Векка і Йосифа та наших митрополитів Ісидора і Григорія чистішою і повнішою від тієї струї передання, що дійшла до наших братів над Дніпром через Нікона і московський Синод. Порівнюйте наші православ’я, церкви, духовенства, життя релігійне й національне, порозуміваймося — може переконаєтеся, що мої твердження правдиві. Низкою малих змін, а в останніх часах рішенням Апостольського Престолу ми вернулися в обрядах Літургії до звичаїв нашої Церкви ХVІ і ХVІІ століття, які були звичаями Київської Церкви.
Брати, Панове — у Вас, світської української інтелігенції, святе передання чистіше, ніж те, що його черпала Україна зі шкіл, ведених петербурзьким Синодом. Ваше православ’я ближче до православ’я широких мас українського народу. В ньому більше зрозуміння для потреб страждучого від віків поневоленого народу. Хоч би Ваша праця над помиренням й не довела до повного з’єдинення, все ж принесе українському народові велику користь, коли хоч у частині причиниться до національної єдности. А кожен патріот українець-самостійник повинен у тому напрямі зробити все, що може. Сповняючи цей патріотичний обов’язок, я і написав цього листа.
+ Андрей Шептицький Галицький Митрополит, Львівський Архиєпископ
У Львові, дня 3 березня 1942
* * *
Мій лист до всіх високопреосвященних і преосвященних
православних архієреїв в Україні і на українських землях
До осягнення наших національних ідеалів треба нам єдности, бо навіть при найбільшій єдності й найбільш посилених змаганнях з нашого боку обставини можуть так скластися, що їх не осягнемо. Тому треба нам, оскільки це тільки можливе, усунути всякі роздори і все, що ділить, і всіми силами змагати до осягнення, по змозі, якнайбільшої єдности. Між роздорами, що ділять українців, не останнє місце займають релігійні справи, в яких ми так поділені. А безперечно, релігійна єдність була би могутнім товчком у осягненні національної єдности. Тому думаю, що кожний український патріот повинен зробити все, що може, до здійснення такої релігійної єдности. Вона видається тим більше можливою, що нас ділять і роз’єднують не справи якісь особисті, а справи, що перед дуже давніми віками розділили наших попередників. Нас ділять суперечності між греками і латинянами, нас ділять традиції, переняті від грецької і московської Церков.
І не бачу, щоб хто-небудь із нас, Архиєреїв різних українських віроісповідань, міг дбати про те, щоб піддержувати церковні роздори. Тому пишу це письмо, щоб витягнути руку до згоди і Ваші Преосвященства запросити до церковної єдности. А що здаю собі справу з того, що не легко перевести таке важне діло, хочу зі свого боку представити те, що вважаю конечною передвступною умовиною до такого поєднання.
Передусім, думаю, треба, щоб усі ми бажали помирення, треба, щоб того помирення бажало і духовенство, і вірний нарід у всіх наших єпархіях. Треба, дальше, про це поєднання молитися, себто, треба нам заряджувати такі Богослуження, в яких брало б участь і духовенство, нарід, а які мали б на меті просити у Бога потрібної до помирення благодаті. Вкінці, треба, щоб ми з обох сторін були готові до потрібних до нього уступок. Коли Євангеліє обов’язує нас відректися себе самих до того ступеня, що маємо класти й душу, то тим більше мусимо уступити від усього того, що може бути перешкодою в поєднанні, уступити так далеко, як нам тільки совість дозволяє. Тому, безумовно, треба буде, щоб ми взаємно щиро висказали свої думки, і щиро обговорюючи всі життєві й богословські справи, злучені з поєднанням Церков, шукали дороги до поєднання.
Бажаючи дати нагоду до такого об’єктивного і мирного обговорення, пишу цього відкритого листа та прошу всіх Високопреосвященних і Преосвященних Архиєреїв на українських землях висказати свою гадку в цій справі.
+ Андрей Шептицький в.р. Галицький Митрополит, Львівський Архиєпископ
Львів, 30.12.1941 р.
* * *
Дня 1.ІІІ.1942. Нр. 2532
Православний Архиєпископ Краківський і Лемківський
До Його Ексцеленції Високопреосвященнішого Андрея,
Архиєпископа Львівського, Митрополита Галицького
Ваше Високопреосвященство, Високопреосвященіший Владико
Ваше звернення до православної української ієрархії є це, чого вже більше 300 років очікувала наша Церква. Бо не можливо вважати за голос правдивих християн безліч нетолеранційних полемічних творів ХVІ-ХVІІ й пізніших віків.
Сьогодні рішається доля Великого Українського Народу. Сьогодні народ наш прагне, відродивши своє церковне життя, стати могутнім носієм Правди Христової та порядку державного на безмежних просторах східнього суходолу.
Святиня Софії — Премудрости Божої, що перетривала все, стане фактичним центром цього відродження в Києві-Ієрусалимові землі нашої.
Ваш лист — перше ствердження надійшовшої вирішальної хвилі. Роздор, що в кінці ХVІ віку був у значній мірі штучно впроваджений неприятелями Української Церкви та українського народу, мусить бути закінчений.
З відома свого Кіріярха маю честь повідомити, що з боку Православної Церкви ми намагатимемось усунути всі перешкоди на шляху великої справи поєднання, що спиратиметься на поверненні до стану з перед офіційного, у ХVІ в. розпаду Православної Української Церкви.
Благаючи Всевишнього про благословення нашій святій справі, просимо й Ваших про це молитов.
+ Смиренний Палладій, Архиєпископ Краківський і Лемківський
* * *
Дня 16 червня 1942 р.
Нр. 7 Крем’янець
Екзарх України Митрополит Волинський і Житомирський
Його Високопреосвященству,
Високопреосвященнішому Андрею Митрополиту Галицькому,
Архиєпископові Львівському
Ваше Високопреосвященство Високодостойний і Глибокоповажаний Владико
З великою втіхою одержав я Вашого листа з дня 20 січня ц.р., на котрому стоїть Ваш власноручний підпис. Моїм бажанням уже давно було — побачити Вас, але не судилося. Коли я був у Львові ще пресвітером, Вас там не було; коли я став єпископом, прийшлося лічитися зо многими перешкодами до зустрічі з Вами. Одного разу, здається в 1937 p., в був коло Вашої Палати, оглянувши Собор Св. Юра, але з огляду на післяобіденний час побоявся нарушити Ваш відпочинок. Нині жалую, що не відважився постукати до Вас, але запізно. Хто знає, чи побачимося і побесідуємо на землі, але там, де будуть вирішені всі наші питання, не буде, гадаю, жодних перешкод для виявлення того, чого бажала душа на землі… Тепер до листа Вашого… Я завжди був широких і свобідних поглядів на предмети, в розумінні яких многими допускається вузькість і сліпе преклоніння перед авторитетами, тому то не тільки як громадянин, але і як богослов цілком розумію Вас і постуляти Вашого листа лічу можливими до здійснення. Але це можливим було б, коли б нас двоє на світі було. Добре пам’ятаю фантазію російського філософа Соловйова про поєднання представників християнських ісповідань перед кінцем світу і думаю, що ця фантазія недалеко відстоїть від дійсности…
Коли тільки перешкод було до простого вчинку побачитися з Вами, то уявіть собі, скільки їх може бути в такому важному ділі, як поєднання віровизнання поміж собою. Ці перешкоди криються в минулих віках, які находять собі поживу і в сучасності… Історія, політика, егоїзм, індивідуалізм і багато всяких ізмів, від котрих стільки нещастя на землі, — от ці перешкоди, що не будуть, напевно, ізжиті до кінця світу, а вони то і не дадуть можливости поєднання християн між собою на землі. Пригадайте собі, Владико, відношення між собою святителів Іоанна Золотоустого і Епіфанія Кипрського. Обидва були святими і прозорливцями, а не стало їх на те, щоб побачитись і в спільній бесіді порозумітися і вияснити все, що їх розділяло. Коли так були успособлені святі мужі, то що вже й говорити про грішних. От і ми тут, на Україні, ніяк не можемо дійти до згоди, хоч і хотілося б. Я два рази бесідував зі своїм сином по монашеству, а потім зі своїм вікарієм у Луцьку, щоб дійти до порозуміння. У ви! Він відповів мені, що йому не вигідно бути зо мною, бо для нього липківщина — це найсправедливіше православ’я, а липківці — найкращі християни, а крім того і так зване свідоме громадянство ставиться до мене негативно за моє ніби москофільство. Скільки я не доводив йому, що цього у мене зовсім немає і що Москва не дає жодних таких традицій, які б уємно впливали на українців, бож все, що має московське православ’я, походить з Києва, який дав Москві митр. Кирила, св. Петра і Степана Яворського і цілу низку святителів і вчених, та де там… Отож то, коли батько з сином не можуть зговоритися для користи однієї Святої Церкви, то що вже й говорити про об’єднання всіх Церков. Споминаю, як у 1927 році я бесідував з царгородським патріярхом Василієм ІІІ про скликання Вселенського Собору. «А чи може, — спитав я його, — відбутися той Собор без Єпископа Римського?» — «Так, — відповів мені патріярх, — я розумію вас і перед Собором, коли доживу до того, поїду до Риму, упаду на коліна перед папою і скажу йому: «Брате, покинь свої облуди й приходь, щоб заняти на Соборі своє місце». «А коли й папа заговорить про якісь облуди, що тоді?» — запитав я. Відповіді не було, але стало ясним, що Єпископ Римський ніколи не буде головувати на Вселенському Соборі, та й Собору того, може, не відбудеться на землі…
Вибачте, я завжди мислив ясно і просто і висловлювався відверто. Вповні співчуваю Вам і боюся, що доставлю Вам цими рядками навіть біль душевний. Але волію сказати Вам правду, ніж приводити глибокі думки і посилатись на авторитети. Хто знає, може й потрібна на землі ота різноголосиця і в релігійних поглядах, бож не дармо кажуть, що красота заключається в різноманітності. Як пророцтво св. Ісаї, що вовк і ягнятко будуть пастися разом, і лев, як віл, буде їсти солому (65, 25) не може здійснитись на землі, яка за гріхи людей страждає, а дійсниться в будучому віці, так ті гріхи не дають можливости і релігійного поєднання, щоб для віруючих на небі відкрилася вся красота і велич того єднання, про яке говорив своїм ученикам Божественний Учитель на прощальній бесіді.
Цілком погоджуюся з Вами, що нам треба усердно молитися про поєднання наше й шукати дороги до того поєднання, а Господу одному відомо, коли наші молитви і шукання будуть мати добрий наслідок. Здається, що таки до скінчення віку не відбудеться це поєднання, бо коли не з’єднала, а ще й поділила нас така страшна біда, як панування жахливої безбожної влади, то що може змінити натуру людську?
Страшні картини апокаліптичні здавались нам якимись видуманими, поки ми самі не пережили їх в страшні часи більшовизму й комунізму. А коли пережили, то можемо бути певними, що ввесь апокаліпсис — прийшла дійсність для Церкви і світу. Що ж тоді може вказувати нам на можливість поєднання нашого? Може й поєднаються при кінці світу поодинокі особи, як про то прорік Соловйов… Таким чином, теоретично я цілком допускаю наше поєднання, бо ніщо не може перешкодити тому в думках, але практично це поєднання могло би здійснитися тільки тоді, коли не буде гріху і ушкодження людської природи. Тільки Всесильний може все милостиво дати нам чудо поєднання, про що можемо молитися…
Висловлюючи велику пошану Вашій Достойній Особі, зістаюся Вашого Високопреосвященства усердний слуга
+ Олексій
Екзарх України, Митрополит Волинський і Житомирський
Священо-Архимандрит св. Успенської Почаївської Лаври
