Митрополит Андрей в очах поляка

До кадрів найбільше вимогливих та об’єктивних польських дослідників, зокрема найновішої доби наших взаємин з поляками, належить безперечно Ришард Тожецькі. Він не вдовольняється самими писаними джерелами, які йому доступні та які він дуже докладно перевіряє та аналізує, але він у всяких сумнівних чи недокладних справах засягає опінії свідків чи живучих ще учасників тих подій, про які пише.

У своїй праці «Справа українська в часє ІІ войни святовей на теренє ІІ жечипосполитей» він документарно розглядає всякі аспекти тої проблеми в різних періодах часу, які пов’язані із змінами політичними та демографічними на теренах, де живуть українці, які перед 1939 роком входили у склад Польщі.

Хоч автор дуже добре виважив джерельні відомості й намагався безсторонньо їх проаналізувати та поробити певні висновки, з якими годі не погодитись, то все ж таки деякі аналізи, а тим самим, висновки, вимагають поважної дискусії в площині не суттєвій, а радше в площині їх презентації автором, як думок та настроїв українських політичних кіл.

Тут автор дозволив собі на надто свобідну інтерпретацію. Я не буду над тими справами зупинятись, бо мені йдеться про спосіб насвітлення мотивів діяння та висловлювання Слуги Божого Андрея, який серед польського суспільства є прямо малознаний, але помимо того зненавиджений. Перше тому, й найважливіше це те, що він покинув польське суспільство, а повернувся до свого народу. Друге, що він де міг та як вмів — обороняв права того народу від польської сваволі. За те його обкидали болотом, обділяли ненавистю, обмовами та інтригами, ще нині стараються принизити його як людину і князя нашої Церкви.

* * *

Р. Тожецький не опрокидає прямо тої зливи ненависти та обмови, але спокійним викладом науковця-дослідника малює по своїй можливості образ людини, яка віддала себе вповні на службу Церкві та своєму народові. Ось уривки з його характеристики (стор. 167-172): «Поки скажу про політичні настрої серед українців, хочеться згадати про ролю Греко-католицької Церкви, яка, як кожна інша Церква, попри свою містичну місію, сповняла теж суспільну та політичну функцію. На теренах II Річипосполитої вірними Греко-католицької Церкви у 95% були українці. Ця Церква разом зі своїми вірними переживала важкі часи боротьби за збереження національної ідентичности; вона мусіла рятувати та закріпляти християнські моральні вартості, а рівночасно змагатися з насильством та терором в політичній площині, коли окупант вживав метод досі невиданих, які мусіли відділовувати на людей, заохочуючи їх до наслідування та усправедливлювання тих діл. Церква мусіла протиставитись тим злодіянням, що не було таке просте в умовинах, коли методи терору у відповідь на соціяльну та національну несправедливість відродилась на початку Другої світової війни. Митрополит консеквентно протиставився спробам відплати методами терору та насильства. Часто через те був у конфлікті з Проводом ОУН, яка старалася включити до боротьби ввесь український нарід. Навіть серед священства натрапляв на спротив, що виросло так, як і націоналісти, з того самого пня — народу…

Саме тому в часі війни він не знайшов повного попертя у такому засягу, який би відповідав кількості його закликів та послань, помимо того, що втішався загальною пошаною та авторитетом.

Акція винищування жидівського населення була опротестована Греко-католицькою Церквою. Митрополит А. Шептицький в листах з 27 березня та з листопада 1942 р. виступає в обороні людського життя та осудив усіх тих, які брали участь у мордах. Взивав молодь, щоб не дала себе звести на злу дорогу.

У серпні 1942 р. написав листа до папи, в якому з’ясував ситуацію, в якій досі загинуло вже понад 200 тисяч людей. Та що далі, на сході та ситуація була куди гірша. Підкреслював, що фашизм нівечить людську мораль. Слабі духом нині мордують жидів, а що буде завтра?..

У лютому 1942 р. у листі до Гімлера запротестував ділення німцями українських земель та доказував право України на самостійність. Виступав рішуче проти втягання ненімців до акції вбивства жидів з уваги на їх християнську мораль, яка забороняє вбивати людину. Гімлер хотів за цей виступ арештувати митрополита, але губернатор Вехтер та Франк не хотіли загострення ситуації, тому відрадили.

Митрополит не лише словно виступав проти винищування жидів, але теж сам переховував й другим наказував хоронити від смерти присуджених на смерть жидів і нежидів. В тому йому помагали настоятелька студиток мати Йосифа, брат Климентій та отці василіяни.

Він теж постійно закликав до береження Законів Божих, засад християнскої моралі та з’єднання всіх християн.

З уваги, що лист Митрополита Шептицького «До Духовенства» — це не лиш звичайний лист, але виклад його суспільно-політичної думки — треба над ним спинитись. Бо тут є заклик до суспільства, як повинна поводити себе одиниця, родина, громада, щоб осягнути національну суверенність через збереження християнских чеснот та церковної єдности в народі. Основною ідеєю народу повинна бути незалежність та намагання дійти до єдности церковної. Тій ідеї він був вірний ввесь час своєї Діяльності! та до останніх днів свого життя. Коли у грудні 1941 року приготовляв цього листа, то ясно бачив усю складність ситуації та всіх тих загроз, які нависли над його ідеєю. Він здавав собі справу, що на зовнішні чинники, які цю загрозу створювали, він не міг мати впливу. Тому він дораджував здатися на Бога, а всю увагу звернути на індивідуальне збереження моралі та на єднання однодумців. Такою найменшою одиницею є родина, дальше громада, яка поєднує місцеві потреби, а далі всякі громадські організації та товариства, не виключаючи кооператив та профсоюзів. Він твердив, що суспільство може мати позитивні осяги лише тоді, коли буде спиратись на християнських основах. Отже віра в силу християнських основ була провідною думкою митрополита!

По його думці лиш християнство могло розбудити спонтанну реакцію, щоб винищувати в зародку зло, а творити лиш позитивні вартості. Іншими словами, творчий християнізм, спертий на одиниці, в оперті на здобутки минулих поколінь, можуть запевнити незнищимість народу. А солідарність всіх верств народу запевнить державі досконалість. Влада повинна служити суспільству та охороняти їх свободу перед визиском так внутрішнім, як і зовнішнім. Влада повинна стояти за охорону релігійности, але без спроб вмішування влади у церковні справи. Коли держава стоятиме на основах християнської моралі та демократичної свободи,— то вона зможе запевнити людям спокій та добробут. Коли ж стане на основах соціялістичної революції — доведе до анархії, нужди та руїни держави.

Митрополит закликав духовенство пильно студіювати соціологію та прислухатись до голосу народу. Він відкидав ситуацію, в якій одиниця мала би рішати про долю всього народу. Отож, він не лише відкидав основи тоталітаризму, але теж право однієї групи привласнювати собі право монополю у політичних чи державних справах. Він протиставив їм християнський демократизм. Він осуджував не лише сталінізм чи гітлерізм, але теж український націоналістичний авторитаризм, який легко може переродитись у диктатуру групи.

Та попри всі ці вальори лист кінчається закликом до єдности Церкви. Він вказує, що для єдности народу є невід’ємним мати єдність церковну. Він закликав не до навертання православних, але до поєднання з нашими «нез’єднаними братами». Він виразно підкреслює, що поєднання має наступити не через поєднання одиниць, але через поєднання обох Церков. Він підкреслює здобутки Східньої Церкви, які за всяку ціну треба берегти. Він підкреслював, що саме Унія — це шлях повороту до Вселенської Церкви. Що веде саме до унезалежнення себе від всяких політичних чи державних чинників, а всю увагу присвячує службі своєму народові в лоні Вселенської Церкви,

У листі з 29.12.41 р. до української інтелігенції взиває до єдности національної та релігійної, «бо без єдности інтелігенції єдність народу в наших умовинах немислима».

Знову ж у листі з 30.12.41 р. до православних владик та духовенства взиває до єднання народу через єдність релігійну. Взиває переламати бар’єри, які створили дві відмінні культури — геленська та римська. Взивав до спільної молитви та до взаємного пізнання.

Лист цей не знайшов, однак, зрозуміння, бо й часи були надто непевні. Шлях до екуменізму ще не був готовий.

* * *

Автор ще не раз повертає у своїх дослідженнях до думок та постави митрополита Андрея. Та я вибрав лише основне, щоб підкреслити, як далеко, в позитивному розумінні, посунулась опінія польського історик а від того, що спрепаровано в московській лябораторії фальшивок (теж на основі джерел та архівних збережень) чи хоч би від еляборату по замовленню з Москви відомого «габілітованого професора» Е. Пруса п.н. «Владика Святоюрський».

Не можна вповні погодитися з міркуваннями автора про поставу Митрополита до акту проголошення відновлення Української Державності у 1941 р. Так само не можна прийняти за правду твердження автора, що митрополит лиш тому погодився на висилку капелянів до Дивізії, щоб не залишити своїх людей на поталу німцям.

Та це не є джерельні докази, а здогади автора. А коли ми признаємо право людині мати свою думку, то теж мусимо погодитись, що автор дійшов до такого висновку на основі тих фактів, які йому довелося простудіювати.

 

* В. Гоцький, який помер у Лондоні11 лютого 1994 р., був активним співробітником журнала «Патріярхат». Писав на різні актуальні теми.
Одну з ненадрукованих статтей, яка тематично підходить
для підкреслення Слуго Божого Андрея, друкуємо в цьому числі.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>