На маргінесі книжки «Золото в блакиті» — «Одна тисяча років російської архітектури»

(Gold in Azure — One Thousand Years of Russian Architecture)

На полицях бібліотек і книгарень появилась люксусово видана англійською мовою книжка під назвою «Золото у блакиті» — «Одна тисяча років російської архітектури», автором якої є Віліям Крафт Брумфілд. Книжка вийшла друком ще в 1983 р. у видавництві Дейвід Р. Ґодін, у Бостоні, великого формату 8 і пів інча на 11 інчів. 429 сторінок, 80 кольорових світлин і майже 300 чорно-білих, у доброму виконанні. Не збираємось тут давати рецензії на цю книжку, але шляхом інформації бажаємо подати деякі факти, які мають пряме відношення до української історії й українського народу.

Властиво, все було б у порядку, бо книжка робить пристойне враження, якщо б на титульній обгортці книжки не було видно вищезазначеної назви книжки, а водночас не красувалась світлина київського собору Св. Софії, що не гармонізує , а суперечить назві книжки. Кожну неупереджену, пересічно-інтелігентну людину, що має хоч загальні знання з географії й історії східньої Европи, мусить вразити таке поєднання, себто «Одна тисяча років російської архітектури» і київський собор Св. Софії. Не треба бути ні істориком, ні спеціяльним знавцем східньої Европи, щоб не можна було побачити, що у такому пов’язанні є два засадничі неправдиві факти. Перше: київський собор Св. Софії ніколи не належав до російської архітектури і не належав до Росії, бо Київ був і є столицею Руси-України. Друге: як можна говорити про одну тисячу років російської архітектури, тоді коли Росії, а чи точніше, московському царству ще далеко до тисячі років. Адже воно постало у тринадцятому столітті, а деякі історики твердять, що навіть пізніше. Уточнення цього питання залишаємо для істориків. Так на брехні підбудовуються факти російської історії у вільному світі.

З інформацій, що подані у книжці «Одна тисяча років російської архітектури», виглядає, що автор Брумфілд має більші за пересічні знання, одержавши докторат із слов’янських мов у Каліфорнійському Університеті в Берклі 1973 р. Він же є членом факультету Віскансінського Університету в Медісон, у Гарвардському Університеті слов’янських мов і членом Російского дослідного центру. З цього видно, що Брумфілд, хоч взявся не за своє діло як філолог, незалежно від цього повинен був краще орієнтуватись і знати, що не всі, що вживають у письмі кирилицю, є росіянами і Росією, як також, що СРСР також не є Росією. На жаль, знання цієї різниці у його чудово виданій книжці не видно, хіба що автор під цим оглядом є повним ігнорантом.

Очевидно, історія на обгортці титульної сторінки не кінчається. У середині книжки ще значно більше українських архітектурних шедеврів зараховано до російської архітектури. Всі церкви Києва, Новгорода і Чернігова зараховані до тої ж російської архітектури. Біда тут в тому, що ті, для яких ця книжка призначена, не знатимуть тієї разючої дискрипанції і прямо історичної неправди. Все це йде у напрямі до відзначення Тисячоріччя хрещення Руси-України.

Зрозуміло, що Брумфілд як філолог не міг, а, може, не бажав збагнути архітектурної різниці української церковної архітектури від російської, бо перша з них в книжці є домінуючою. Ця різниця є наявна й очевидна, зокрема у формі та конструюванні церковних бань. Мабуть, не з тією метою готував свою працю Брумфілд.

Коли ближче приглянемось, хто були його інспіраторами і покровителями, то нам ці питання стануть яснішими. Серед них треба назвати таких, як Американська рада професорів Росії, Російський дослідний центр і його директор Адам Улям, Ден Дейвідсон з Браєн-Мавр Каледжу. Брумфілд був тричі в Радянському Союзі у роках: 1970, в академічному році 1971-72 і в 1979-80, де міністер культури представив його Науково-дослідному інститутові історії мистецтва, члени якого йому багато допомогли. Він мав доступ до багатьох інших установ СРСР і поодиноких людей, які йому допомогли. Коли вже праця добігала до кінця, ввесь час він мав добрий зв’язок між Москвою і Кембріджем, інформації без перепон постійно пливли. Як бачимо, тут була повна синхронізація. Все робилось з певним наміром.

З цього далеко не повного огляду виразно видно, як укладались пляни, як формувались речі тільки для того, щоб утверджувати неправдиві факти, щоб у той спосіб затирати з географічної мапи Україну, Білорусь й інші менші національності, що перебувають сьогодні під московським чоботом.

Дивно, що під цим оглядом є така добра співпраця закордонних російських наукових кіл. Відомо ж, що одні й другі добре знають, що в цій книжці є беззаперечна брехня, а це знижує, або зовсім нівелює науковий рівень книжки, але ніхто в цій справі не сказав слова правди.

Який це висновок для нас? Ми готуємось до відзначення Тисячоліття хрещення Руси-України. Ми все ще дискутуємо і плянуємо, і сперечаємось, чи гарвардський проект добрий, чи злий! Якщо є кращий — подайте його.

Час вже до дії. Найвищий час також для того, щоб на такі праці були зроблені певні заходи. Маємо чимало наших істориків, є навіть історичне товариство, що збирається святкувати чи вже святкує своє ліття. Було б корисно побачити наших істориків у конкретній праці, а не в перемелюванні відомого. Запитаймо самі себе, що ми поклали на полиці бібліотек, щоб можна було заперечити неправдиві факти Брумфілда і йому подібних? Боїмося, що це буде тільки голос вопіющого в пустелі. Це не менше стосується й Українського Гарварду, тим більше, що праця Брумфілда має також гарвардську афіліяцію. Обставини й ситуація вимагають від нас більше рішучої дії.

Микола Галів

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt