На шляху до розколу Київської митрополії

Київська митрополія від початку свого існування не була монолітною. Активну участь в її житті брали передусім єпископи Чернігівський, Володимирський (на Волині), Ростовський, Білгородський (нині с. Білогородка Київської області) та Переяславський. Віддалені ж від центру Новгородська і Суздальська єпархії в текстах київського походження практично не згадуються. Напад монголів на Київ 1240 року і періодичні наїзди кочівників на південно-західні руські землі робили перебування митрополита в Києві украй небезпечним. Водночас на півночі зростало і набувало політичної могутності князівство Володимирське з центром у Володимирі-на- Клязьмі. У світлі всіх цих процесів, а точніше їхніх наслідків, не дивно, що Київські митрополити почали залишати Київ і віддавати перевагу безпечнішому і більш вагомому політично Володимиру. Зрештою, у 1299 році митрополит Максим (1283 – 1305 рр.) остаточно та офіційно переїжджає до нової столиці, залишаючи в Києві тільки свого намісника. З огляду на зростання могутності Московського князівства цілком зрозумілим було прагнення політичних володарів південно-руських земель унезалежнитися від Москви.

Галицькі князі (відтак у статусі правителів Королівства Русі), а згодом і польські королі, до володіння яких ерейшло князівство, підтримували існування окремої Галицької митрополії. З невеликими перервами митрополитів Галицьких висвячував Константинополь ще понад століття – до 1415 року. Понад те, окрім митрополитів Московських та Галицьких, Константинополь нерідко ставив ще й окремих митрополитів для Києва. Фактично вони резидували в столиці Великого князівства Литовського – Новогрудку.

 

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту