На шляху до розколу Київської митрополії

Київська митрополія від початку свого існування не була монолітною. Активну участь в її житті брали передусім єпископи Чернігівський, Володимирський (на Волині), Ростовський, Білгородський (нині с. Білогородка Київської області) та Переяславський. Віддалені ж від центру Новгородська і Суздальська єпархії в текстах київського походження практично не згадуються. Напад монголів на Київ 1240 року і періодичні наїзди кочівників на південно-західні руські землі робили перебування митрополита в Києві украй небезпечним. Водночас на півночі зростало і набувало політичної могутності князівство Володимирське з центром у Володимирі-на-Клязьмі. У світлі всіх цих процесів, а точніше їхніх наслідків, не дивно, що Київські митрополити почали залишати Київ і віддавати перевагу безпечнішому і більш вагомому політично Володимиру. Зрештою, у 1299 році митрополит Максим (1283 – 1305 рр.) остаточно та офіційно переїжджає до нової столиці, залишаючи в Києві тільки свого намісника.

З огляду на зростання могутності Московського князівства цілком зрозумілим було прагнення політичних володарів південно-руських земель унезалежнитися від Москви. Галицькі князі (відтак у статусі правителів Королівства Русі), а згодом і польські королі, до володіння яких перейшло князівство, підтримували існування окремої Галицької митрополії. Із невеликими перервами митрополитів Галицьких висвячував Константинополь ще понад століття – до 1415 року. Понад те, окрім митрополитів Московських та Галицьких, Константинополь нерідко ставив ще й окремих митрополитів для Києва. Фактично вони резидували в столиці Великого князівства Литовського – Новогрудку.

Від Ісидора до Берестя

Остаточне розділення Київської митрополії відбулося після підписання Київським митрополитом Ісидором, який мав резиденцію у Москві, церковної унії з Римом. Це сталося в 1439 році на Соборі у Флоренції. Ісидор був одним із активних діячів унійного табору, причому на унію під тиском політичних обставин погодилася і світська влада Візантії – імператор. До цього акту в Москві та Литві поставилися по-різному. Коли, повертаючись із Флоренції, митрополит Ісидор, уже як кардинал, проїздив через Київ, то князь Олелько Володимирович визнав його повноваження і видав грамоту, яка підтверджувала права Ісидора на всі землі та прибутки Київської кафедри. Натомість у Москві в березні 1441 року, після того як Ісидор виголосив в Успенському соборі Кремля папську буллу про укладення унії, його ув’язнили. Невдовзі Ісидору вдалося втекти з Москви, і до 1442 року він перебував у Великому князівстві Литовському, після чого виїхав до Італії та більше на територію Київської митрополії не повертався. Після кількох років вагань у Москві вирішили поставити свого митрополита без погодження з Константинополем. У грудні 1448 року за наказом князя Василія ІІ Темного в Москві зібрався Собор єпископів, який обрав новим митрополитом Рязанського єпископа Йону (1448 –1461 рр). Після цього московський уряд шукав шляхів отримання визнання Йони Константинополем, але домогтися цього не йому вдалося. Цікаво, що приблизно в цей же час із титулатури митрополитів, які перебували у Москві, зникає означення «Київський», і вони починають іменуватися «Московськими і всієї Русі».

Церковна історія обох митрополій у XVI столітті також багата на події. Однак у цьому часі й без того небагатослівні згадки про події в південно-руській митрополії просто щезають з московських текстів. Те ж саме відбувалося з протилежного боку: на сторінках українських літописів XVI – початку XVII століття практично не знаходимо подій московської історії. Навіть встановлення у Москві патріархату (у 1589 р.) оминули увагою південно-руські книжники, хоча загалом активно цікавилися «всесвітньою історією». Очевидно, Москва та її історія були для них далекою периферією. Тим більше що на теренах властивої Київської митрополії розвивалися бурхливі події, пов’язані з подоланням затяжної кризи церковно-канонічного життя, які були не надто дотичні до Московської митрополії.

Право патронату (призначення осіб на церковні уряди світськими патронами Церков) та його наслідки (передусім симонія), католицьке цивільне правління в Речі Посполитій, знищення удільних князівств і політичний занепад Києва як центру митрополії, низький освітній та моральний рівень духовенства, руйнування церков, заборона побудови нових храмів та грабування церковних землеволодінь – усе це тільки частина проблем, з якими стикнулася Київська митрополія у XVI столітті. Зовнішні виклики з боку протестантської Реформації та католицької Контрреформації дозволили побачити ці проблеми в особливо непривабливому світлі і спонукали південно-руську єрархію та мирян негайно шукати вихід із кризової ситуації1.

Визнання православної єрархії

Берестейська унія 1596 року для своїх противників стала іскрою, що з новою силою розпалила міжконфесійну полеміку та боротьбу представників різних конфесій, яка подекуди навіть призвела до кровопролиття. Та водночас унія стала початком реальних реформ і в православній частині Київської митрополії, відправним пунктом активізації її інтелектуального та духовного життя2.

Саме внаслідок цієї боротьби при Києво-Печерській лаврі була заснована друкарня, формувався інтелектуальний гурток. Остаточно антиунійна опозиція в Києві сформувалася у 1620 році, коли, повертаючись із Москви, Єрусалимський Патріарх Феофан 19 жовтня висвятив на Київську митрополію ректора Київської братської школи Йова Борецького, а кількох його сподвижників поставив на єпископські кафедри. Є підстави вважати, що ця акція відбулася не без підтримки Москви3.

Смерть у 1632 році короля Сигізмунда ІІІ – одного з прихильників Берестейської унії  і тиск на нового монарха Владислава IV з боку православних шляхтичів призвели до радикальних змін у житті Київської митрополії. 1 листопада 1632 року в Речі Посполитій була офіційно визнана православна єрархія, а на митрополичий престол обраний один із найвидатніших представників доби – син молдавського господаря, людина з непересічними інтелектуальними та організаторськими здібностями Петро Могила. З його сходженням на митрополичий престол відбулося пожвавлення усіх сфер церковного життя православних – духовної, інтелектуальної та адміністративної.

Саме з іменем Петра Могили пов’язане остаточне оформлення київської православної церковної традиції, характерною рисою якої стала відкритість до творчого засвоєння західних впливів при збереженні східної церковної ідентичності. Цей синтез відобразився на майже всіх сферах церковного життя: віровченні, богослужінні, архітектурі, іконописі, друкарстві, церковному співі тощо.

Зближення з Москвою і спротив цьому

Уже наприкінці XVI cтоліття до Москви почали навідуватися посольства українського духовенства з проханням про матеріальну допомогу. Її надавав цар Іван Грозний Києво-Печерському монастирю4, про неї неодноразово просили православні митрополити Йов Борецький (1560 – 1531 рр.), Ісая Копинський (1631 – 1632 рр.) і Петро Могила (1632 – 1647 рр.). Бажаючи знайти політичну підтримку та отримати щедрі дари, українські православні єрархи не шкодували вишуканих слів і риторичних прийомів, завдяки яким Москва, зрештою, сама повірила у свою місію та «возз’єднавчі» наміри цих українців-прохачів.

Апелювання до спільності у вірі Північної та Південної Русі було одним із аргументів їх «возз’єднання» вже на Земському Соборі, що відбувся у Москві в 1653 році. Той Собор звернувся до царя Олексія Михайловича, щоби він «…изволил того гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское з городами их и з землями принять под свою государскую высокую руку для православные християнские веры и святых божиих церквей, потому что паны рада и вся Речь Посполитая на православную християнскую веру и на святые божии церкви востали и хотят их искоренить»5. Отже, в цій постанові ідеологічною підставою для приєднання виставлялася турбота про долю православних братів, які, мовляв, потерпають від утисків у Речі Посполитій.

Водночас православ’я українських і російських земель у цю добу вже разюче різнилося. На цьому акцентують увагу як іноземні мандрівники, наприклад Павло Алеппський, так і церковні єрархи.

Виразно антимосковською була позиція Київського митрополита Сильвестра Косова (1647 – 1657 рр.), який був затятим противником переходу Київської митрополії під владу Московського Патріархату, вважаючи Патріарха Никона малоосвіченою особистістю6 і наполягаючи на підпорядкуванні Києва Константинополю7. Вірність Константинополю вкупі з політичною лояльністю до польського короля – ось ідеальний образ київських єрархів у баченні Косова8.

Після смерті Сильвестра Косова у 1657 році київський воєвода Бутурлін у розмовах з блюстителем митрополії Лазарем Барановичем, києво-печерським архимандритом Інокентієм Ґізелем та ігуменами київських монастирів наполягав на тому, щоби духовенство визнало верховенство Московського Патріарха і без його дозволу не обирало митрополита на Київську кафедру9.

Загострення питання церковного підпорядкування Київської митрополії підштовхнуло гетьмана Івана Виговського до розриву з Москвою та підписання Гадяцької угоди 1658 року з Річчю Посполитою10. За цією угодою, Православна Церква в Речі Посполитій урівнювалася в правах з Унійною та Римо-Католицькою, а Київському митрополиту та п’ятьом православним єпископам надавалося місце в сенаті. Однак Гадяцький проєкт зазнав невдачі. Після обрання гетьманом Юрія Хмельницького московські посланці висунули вимогу щодо нового підписання Богданових статей11. Саме в цих підписаних Юрієм, а не Богданом Хмельницьким, у 1659 році статтях вперше згадується про підпорядкування Київської митрополії Московському Патріарху і заборону київським єрархам приймати посвяту від Константинопольського Патріарха.

Поглинання: від наративу до втілення

Видання «Київського Синопсису» в 1681 році стало першим друкованим українським наративом, у якому відобразилася історія створення Московського Патріархату. Як зауважив Франк Сисин, якщо видання «Синопсису» 1674 року просто стверджує факт розділу митрополії, то видання 1681-го легітимізує створення Московського патріаршого престолу12. На думку більшості дослідників, «Синопсис» став тим твором, який віртуально єднав руський і московський народи в загальний «православний славено-російський народ»13. Таке єднання відбулося і на рівні географічних назв: Мала і Велика Русь уніфікувалися під єдиним грифом «Росія» (тут варто зауважити, що і цей термін ідеологи «возз’єднання» не винайшли, а взяли з церковної термінології; його використовувала і унійна Церква, у тому числі в титулатурі митрополитів – Ред.). Саме завдяки розпливчастості географічних назв, стверджує Сисин, «Синопсис» формував загальну ідентичність мало- і великоросів14. Романових у цьому виданні прославляють як прямих спадкоємців давньоруських Рюриковичів, що було конструкцією київських посольств у Москву ще в 1620-их15.

Далі Москва робила все можливе задля розриву канонічних зв’язків Києва і Константинополя. Тиск на Константинополь при цьому планувалося здійснювати двома шляхами через церковні та політичні канали. Показово, що за цим сценарієм із церковного боку питання щодо перепідпорядкування Москві Київської православної митрополії мало поставити перед Константинополем посольство від українського духовенства. Аналогічне прохання мало прозвучати і на політичному рівні – від православних послів на польському елекційному сеймі.

Приєднання Київської митрополії до Москви відбулося за Патріарха Йоакима Савелова (1621 – 1690 рр.), який відіграв у цьому процесі неабияку роль. У січні 1685 року гетьман Іван Самойлович відправив посла до цього Патріарха з проханням щонайшвидше провести вибори кандидата на Київський митрополичий престол. Йоаким погодився на це і відправив до Батурина свого представника Неплюєва. Той наголошував Самойловичу, щоби кандидат на Київську кафедру був винятково лояльний до Москви, і прибув туди для своєї інтронізації. У підсумку було обрано князя Гедеона Святополка-Четвертинського, єпископа Луцького.

Водночас Москва провадила активну дипломатичну роботу з Константинополем та османською Портою. 1685 рік для московських посланців був дуже зручний для тиску на султана: Османській імперії загрожувала війна з трьох боків, а тому їй був конче потрібен мир із Московією. І султан пішов на значні поступки Москві в політичній та церковній сферах. Не залишилося поза увагою, звісно, і головне прохання делегації – зміна юрисдикції Київської митрополії.

Замість висновків

Російські науковці традиційно тлумачили томос Патріарха Діонісія IV і Священного синоду Константинопольської Церкви 1686 року як цілковиту й остаточну передачу Київської митрополії з юрисдикції Константинополя під владу Патріарха Московського. Українські історики, особливо ті, що брали участь в автокефальному русі, звісно, оцінювали цей та інші супутні документи грецьких патріархів з цілком іншого погляду. Одначе належного канонічного аналізу цих актів так ніхто і не здійснив. Російські вчені не зробили цього через те, що об’єктивні висновки суперечили б інтересам Московського Патріархату, а українські вчені-автокефалісти – з огляду на відсутність відповідної богословсько-канонічної кваліфікації. Революційна роль в інтерпретації цих джерел належить сучасному російському візантологу Вадиму Лур’є, який уперше зауважив, що вони «ніколи не інтерпретувалися істориками XIX – XX століть на предмет їхнього церковно-канонічного змісту», а також документально довів, що «перепідпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові, яке нібито мало місце 1696 року, є історичним міфом»16.

 

1 Василь Ульяновський. Історія церкви та релігійної думки в Україні. Середина XV – кінець XVI століття. Київ, 1994, т. 1, с. 156 – 191.

2 Ширше про це див.: Борис Ґудзяк. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. Львів, 2000.

3 Орест Левицкий. К истории водворения в Киеве унии // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца, кн. 5, отд. III. Киевъ, 1891, с. 137 – 143.

4 О взаимоотношениях Киево-Печерского монастыря с правительством Ивана IV в 1583 г. // Исторический архив 4 (2002).

5 Воссоединение Украины с Россией, т. 3. Москва 1953, с. 413 – 414.

6 Sinopsis. Kiev, 1681: Facsimile mit einer Einleitung. Köln, 1983, s. 51.

7 Ігор Шевченко. Україна між Сходом та Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття. Львів, 2001, с. 54.

8 Наталія Сінкевич. «Патерикон» Сильвестра Косова: переклад та дослідження пам’ятки. Київ, 2014, с. 145 – 146, 168 – 170.

9 Ольга Шевченко. Про пiдпорядкування Київської митрополiї Московському патрiархату наприкiнцi XVII ст. // Український iсторичний журнал 1(1994) 54.

10 Гетьман Іван Виговський підписав Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою 1658 р., оскільки, як і Богдан Хмельницький, вважав, що Москва, згорнувши воєнні дії проти Польщі 1656 р., зрадила угоду, підписану в березні 1654 р. Внаслідок укладення Гадяцької угоди Московія розпочала війну проти України.

11 Шевченко. Вказана праця, с. 55.

12 Frank E. Sysyn. Concepts of Nationhood in Ukrainian History Writing, 1620 – 1690 // Harvard Ukrainian Studies, vol. 10, №3-4. Harvard, 1986, p. 416.

13 Зенон Когут. Истоки парадигмы единства: Украина и создание русской национальной истории (1620-е – 1860-е гг.) // Ab Imperio 1-2 (2001) 73 – 75.

14 Sysyn. Concepts of Nationhood in Ukrainian History Writing, p. 409 – 410, 422.

15 Ярослав Затилюк. Давньоруська історія на службі у київських церковних ієрархів середини – другої половини XVII століття: політична риторика і статус митрополії // Український історичний журнал 6 (2012) , с. 50.

16 Вадим Лурье. Русское православие между Киевом и Москвой: Очерк истории русской православной традиции между XV и XX веками. Москва, 2009, с. 188, 223.

 

*Д-рка Наталія Сінкевич, Університет Людвіґа-Максиміліана (м. Мюнхен),

Д-р Віталій Приймаченко, Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського, НАН України (м. Київ)

 

Свіжий номер

4 (491) 2022 OBKLADYNKA_sajt