Стаття о. д-ра Івана Гриньоха була виголошена на святі, що улаштувало, у березні ц. p., Товариство за Патріярхальний Устрій Помісної УКЦеркви в Мюнхені — Німеччина
на пошану Патріярха Йосифа. Висунені думки в доповіді настільки оригінальні й цікаві,
що заслуговують на окрему увагу. З уваги на те поручаємо нашим Шановним Читачам познайомитись з цими актуальними думками о. д-ра Івана Гриньоха.
Передруковуємо за Інформаційним Листком
Крайової Управи Т-ва за Патріярхальний Устрій у Німеччині.
Редакція
Дорогий пане Голово Українського Патріярхального Світового Об’єднання, дорогий пане Голово місцевого Патріярхального Товариства, дорогий о. Канцлере, дорогі Сестри, Пані й Панове, дорога молоде!
Сьогодні я хотів би звернути увагу на дві окремі речі: На першу подію (початок жовтня 1963 p.), яка має дуже важливе значення з різних поглядів — богословського, правно-канонічного, історичного — на шляху нашого церковного і національного ставання та росту.
І другий аспект — з’єдинення християн, яке ми повинні почати здійснювати з низів.
Почну від одного новішого образу. 16 жовтня 1978 р. світ станув перед загадкою і несподіванкою. З конклави вийшов новий Папа: Краківський митрополит-архиєпископ Кароль Войтила і прийняв ім’я Іван Павло II. Коли прочитали ім’я Кароля Войтили, на площі Ватикану заіснувала тиша; всі замовкли, не знали як реагувати, не були приготовані на те…
15 років тому заіснувала подібна подія, також у жовтні 1963 р… Подія, яку саме ми мали відзначити в минулому році, але з незалежних від нас причин, відклали аж до сьогодні. 15 років тому на початку жовтня, на Вселенському Соборі, серед більше як двох тисяч єпископів, з’явилася людина з іншого світу — з Колими, з концентраційного табору, з в’язниці. Людина про яку говорили, що вона вмерла. І раптом ця «вмерша» людина з’являється перед світом. Чи є якась аналогія? Думаю, що є. Що більше. Коли Папа Іван Павло II у першій своїй промові кидає визов світові і каже, що боротьба за правду, за людину, буде визначувати шлях його найвищої пастирської праці на Христовому престолі, коли він заговорив про права людини, світ прислуховується і чекає на дальші вияви найвищого пастиря Христового в Церкві.
15 років тому в жовтні 1963 р. наш Патріярх сказав також щось таке, що і Отці Собору в глибокій тиші, щоб не пропустити ні слова, стримували віддих. Бож це була несподіванка! Той «мертвий» ожив, той, про якого вже світ забув, говорив: Ось тут перед вами я, Митрополит древньої Церкви Києва-Галича, прошу, щоб Собор підняв цю Церкву до патріяршої гідности і прийняв це до відома. За що? За терпіння, за ісповідництво, за мучеництво мільйонів людей! Це до західніх вух не завжди доходило. Але сталося! Отці Собору прийняли це слово оплесками. Сталося щось нове! Нове, що відчув… може тільки дехто, може такі люди, що живуть у світі думки, фантазії, що вміють також і в темряву невідомого майбутнього вникнути своєю мислю.
Пригадую вам, що появу того Блаженнішого Отця Йосифа, тоді ще Митрополита, почали фантастично інтерпретувати. Постать Блаженнішого Отця Йосифа викликує зацікавлення літераторів, письменників, журналістів. Вже незабаром появляється відомий роман австралійського письменника Уеста англійською мовою, перекладений згодом на інші мови — «Стопами рибалки». З’явився рибалка, що мав іти стопами Петра, що йшов, ісповідував, терпів, визнавав оце єдине, що сказав апостол Петро: «Ти єси Христос Син Бога живого». І не тільки в цій літературній візії, але в телебаченні присвячено увагу несподіваній появі Блаженнішого Патріярха на Вселенському Соборі. На Соборі з’явилася Людина з цілком іншого світу! Яка ж дивна аналогія до того, що сталося 16 жовтня 78 р. коли на Петровому престолі з’явилася людина також з іншого світу, не з того західнього світу, не з італійського загумінку, але з іншого світу, закритого…
І ще одне важливе в цій події. Майже 1500 р. не було подібного на вселенських церковних форумах. Коли в 15 віці на Соборах говорено про патріярхати, Собори приймали це до відома, і коли встановлювали патріярші титули для найстаріших патріярших престолів, — до них крім Риму зараховуються — Константинопіль, Антіохія, Александрія і Єрусалим, то в усіх тих рішеннях Собору і прийнятті до відома патріяршого статусу оцих столиць. — ішлось про певне «політикум»: для Константинополя — столиці східньо-римського цісарства, для Антіохії — великого провінційного політичного центру на Близькому Сході, подібно для Александрії на африканському континенті. Це було свого роду «політикум». Утворювано патріярхати і признавано патріяршу гідність, бо ті столиці мали тоді в політичному житті, — наголошую — політичному житті, велике значення. Єдине признання патріярхату для Єрусалиму випливало не з політичних але з релігійних рацій. Єрусалим, — це місто Святої Землі, де ступав Христос Богочоловік. Так постали перші найстарші патріярхати. Цікаво, що якоюсь мірою у жовтні 1963 р. натрапляємо на подібний феномен. Українська Церква — не диференцією — православна чи католицька — Церква нашої рідної землі України — була прибита, Церква — мучениця, Церква — ісповідниця мільйонів людей, Церква — свята, Церква без політичної сили, Церква, здавалося, навіки замучена. І оце замучення, ісповідництво, святість цієї Церкви лягає якраз у домагання признати цій Церкві патріяршу гідність, не з уваги на те, що вона має політичну силу — політична сила в Кремлі і Заґорську — не тому, що якісь рації політичного характеру промовляли за неї, але тільки за те, що це Свята Церква, свята через ісповідництво і мучеництво! Того не бувало впродовж довгих віків існування Христової Церкви. Це незвичайно важливий аспект у слові Блаженнішого Патріярха Йосифа на Вселенському Соборі, коли ми сьогодні стоїмо в боротьбі за повне здійснення прав нашого патріярхату, визнання його в цілому вселенському християнстві. Сила наша не лежить в політиці, а в чистоті християнської церковної ідеї! Знаємо ще й інакші патріярхати, які творилися в пізніших віках. Згадаю, як творився московський патріярхат, якого так гонорується від багатьох століть по сьогодні. Він же постав підступом, брехнею, секулярною силою і всякими іншими штучками, включно до підкупства. Це не мною вигадане твердження. Якщо хтось хотів би довідатися точніше про це, нехай познайомиться з Посланнями Слуги Божого Андрея — нашого святого, в 1943-1944 роках. Там він знайде джерельну документацію включно до того, скільки грошей дала Москва царгородському патріярхові за те тільки, щоб признати патріярше право Москві. Таке творення патріярхатів це не свята річ, бо воно будоване на брехні, на підступі, на підкупстві. Тимчасом у жовтні 1963 р. поставлено прохання дати Церкві України ту гідність не задля якогось політікуму, а тому, що це Церква-Мучениця, Церква-Ісповідниця… Це є той аспект, якого не хочуть розуміти свої і чужі. Він незвичайно важливий у наших змаганнях, бо він щойно дає нам силу. І ще одно: ніколи в історії про Українську Церкву на Вселенських Соборах не було мови. Якщо навіть на Фльорентійському Соборі виступав Митрополит Київський Кардинал Ізидор і коли підписував, як п’ятий з черги, декрет про привернення єдности між греками і латинянами, то не слід забувати, що він був греком. Тоді ще не говорено про помісність нашої Церкви, бо вона була пов’язана, бодай формально із царгородським патріярхом. І на жодному іншому наступному соборі ця справа не була предметом обговорення чи згадки. Вперше на Вселенському Соборі Ватиканському в особі Блаженнішого наша Церква з’явилася як підмет. Ми стали собою! Ми ввійшли в історію на вселенському церковному форумі не тому, що нас хтось там підтримував, — ми ввійшли в історію як підмет власним зусиллям. І це є другий аспект оцього великого акту з жовтня 1963 p.! Маймо це також на увазі! Дотепер ніхто, навіть з тих, що брали будь-коли участь у соборах, ніхто так справи української, церковної справи, не поставив. Правда, історики сьогодні вишукують в документах, а є їх багато, і знаходять там багато, що стосується патріярхату Української Церкви. Були різні пересвари, ведено секретну кореспонденцію, різні були ходи, різні перешкоди, але все це залишилося в архівах, у тайних документах. Нарешті цю справу виведено з архівів і доведено до свідомости української людини. Очевидна річ, повністю розумію, що для неодного українця — і православного, і католицького і для неодної молодої людини, неодного владики, неодного священика — це речі в більшості невідомі, для багатьох навіть незрозумілі. — Чому? Бо це було щось, до чого ми не були підготовані. Та саме сила великих людей, церковних пастирів і державних мужів, сила пророків і мистців являється у тому, що вони кидають ідею, яка мобілізує весь народ на цілі десятиріччя, а може й на століття, аж доки не буде завершена та справа і завершена так, що її мусить прийняти до відома весь світ. Отут я бачу цей незвичайний феномен і незвичайну далекозорість якраз у нашого Патріярха Йосифа! Він, можливо під надхненням, заговорив про патріяршу гідність Української Церкви, подібно як Папа Іван XXIII, коли він несподівано, всупереч усім книжникам, які його оточували, сказав: Я задумую скликати Вселенський Собор! Це була небажана несподіванка, але собор таки відбувся! Не було б цієї інспірації, не було б цієї надхненної ідеї—ми сьогодні жили б ще Ватиканським Собором Першим. Не раз треба когось, хто кине велетенську ідею! Вважаю, що це одна з незвичайно цікавих подій в житті Блаженнішого Патріярха Йосифа. Наведу ще одне: На Вознесення 1976 р. з’являється маленьке Послання Блаженнішого до українського народу «про поєднання в Христі». Послання до всіх українських християн із закликом, щоб поєднатися в Христі, в терпінні. Основою поєднання має бути спільна доля, спільні переживання, спільні терпіння, спільне мучеництво, спільне ісповідництво.. предтечею благовісті про з’єдинення і тим, хто здійснював його, був Слуга Божий Андрей. І хоч Йому не довелося побачити плодів цієї благовісти, то Його ідея не вмерла, вона дальше живе… Послання Блаженнішого Патріярха появляється як продовжування цієї ідеї з’єдинення. Цікава реакція! Послання не розуміють, його збувають мовчанкою,навіть у християнській пресі… А втім, це було знову щось таке несподіване, щось таке, що кидає проекцію на цілі десятиріччя… Про щож ідеться? Насамперед не йдеться про якийсь, дуже модний на Заході, екуменізм, бо є різні моделі екуменізму. Є такий, що ми його мали досвідчати колись з Берестейською Унією. Це був екуменізм, спертий на тодішньому розумінні єдности Христової Церкви і її абсолютно централістичного управління. І до чого доведено Берестейську Унію? Вільно було в ній зберігати свій обряд, який поступово «начиняли» до латинського, але церковне керівництво поступово концентрувалось в одному римському пункті. Не залишалося місця, щоб зберігати і розвивати своє рідне, своє власне «я», дати вияв власної душі… Це була ідея екуменізму, яку почали здійснювати після Берестейської Унії на організмі нашої Церкви. Думаю, що сьогодні цей модель екуменізму мертвий!
Але в новішому часі виникли інші моделі екуменізму. До речі сама назва перейнята з протестантського світу. Ми сьогодні бачимо його наслідки. Причина в тому, що новітній екуменізм не бере серйозно до уваги християнського Сходу; його мислення. Він враховує те, що йому найближче, тобто західній розбитий християнський світ, протестантизм і його різні відміни. Вияви того екуменізму помалу доводить до того, що основні правди віри починають захитуватися. Для нас, східніх християн, такий екуменізм є абсолютно не до прийняття. Пропагується екуменізм у сенсі світської політичної коеґзистенції. Замирення між християнами потрібне, навіть конечне, але воно далеке від євангельської ідеї церковного з’єдинення. Небезпека в тому, що задовільнившись коеґзистенцією, затирається основне в християнській вірі. Затирається те, що нам відомо з Євангелії. «Ти єси Христос Син Бога живого», призабувається істина, що Христос — це Богочоловік! Зводиться Христа до пророка, великої людини, навіть революціонера… Такі ідеї сьогодні поширюються серед католицького світу. І далі: Правда про Євхаристійну Жертву! Христос сказав: «Це моє тіло… це моя кров..». Але є такі, що починають сумніватися, мовляв, це тільки символи, це тільки історична згадка… Можна отак зійтися, як ми тут, взяти хліб, спожити його, попити вином… і в цей спосіб «відслужити» Євхаристійну Жертву. Екуменізм такого роду нам, східнім християнам, чужий.
Але є ще інший екуменізм наскрізь політичного характеру. Це те «політікум», про яке тут була вже згадка. Це спроба робити екуменізм з тими, що мають владу, або з тими, що мають протекторів, хоч ті протектори з християнством не мають нічого спільного. Сьогодні цю владу у світі має Кремль. Отже, робиться все, щоб договорюватися з Церквою, яка є твором отого Кремля і ним протеґована, і яка являється його інструментом, щоб збагатити і прихилити до себе тих наївних, яких так багато на Заході, наївних, які паломничають до Заґорська, подивляють його і поклоняються йому. Такий політично забарвлений екуменізм, чужий для ідеї церковного з’єдинення. І саме в ньому скривається відома ватиканська «східня політика», з приводу якої ми терпимо і вся Христова Церква буде довгі роки терпіти — заки позбудеться цієї ілюзії, пов’язаної з таким екуменізмом. Цікаво, що Слуга Божий Андрей не користувався поняттям «екуменізм». Слуга Божий Андрей проповідуючи з’єдинення, говорив про богословські, літургічні та еклезіологічні основи єдности Церкви. Якщо йдеться про це, щоб здійснився Христовий заповіт «да всі єдино будуть», Слуга Божий Андрей говорить про з’єдинення. З’єдинення, якого передумовою є замирення. Слуга Божий Андрей ставив в основу з’єдинення такі принципи: Не можна залишити на боці богословського трактування справи, тобто, не можна поминати таких речей, як питання віри в Христа, почитання і пошани до Пречистої Діви Марії, питання Євхаристії і задовольнитися тільки поверховністю. Слуга Божий Андрей переводив свою ідею в життя, про що свідчать Велеградські Конгреси, які почалися в 1907 р. і яких надхнеником був Слуга Божий Андрей. На цих Конгресах обговорювано і роз’яснювано ці питання і творено основу для взаємного розуміння між православними і католиками. Сьогодні цими речами нехтується, їх мовчки оминають. — Але саме таке трактування справи — це наш модель екуменізму, це наш модель з’єдинення християн!
Блаженніший Йосиф ставить дальший крок на шляху до його здійснення. Переживши десятиліття з християнами інших віровизнань, з православними, старообрядовцями, євангеликами, які всі терплять Христа ради, побачивши також, що це українська людина, розгублена у цьому хаосі і давлена режимом, хоче вірити в Христа, визнає Його, терпить, ісповідує. Блаженіший Йосиф закликає всіх, щоб поєднатися в Христі і почати поєднання між нами самими. Іншими словами, ми маємо свою внутрішню церковну проблему в українському народі. Не можемо до неї підходити з вузького політичного становища, бо це загальна церковна справа. Правда, що її позитивна розв’язка мала б для наших національних змагань велетенське значення. Поєднання в Христі мусимо починати самі і не чекати, аж нам хтось підкаже, бо це наша справа, українська справа, справа всіх наших Церков чи церковних об’єднань. На жаль, цього зрозуміння ще немає. Від проголошення Послання проминуло два з половиною років, але творчої реакції ще не видно. Навпаки, тихцем шириться підозріння, робиться закиди в конкуренційності. Велика візія поєднання в Христі, яке проповідував Митрополит Андрей, ще не опанувала українських душ. Нам вистачає малесенький загумінок, ми задовольняємось маленькою зустріччю десь на прийнятті і добрим словом, що не зобов’язує до нічого… Чому воно так? Блаженіший Патріярх Йосиф передає ідею поєднання в наші руки, не тільки, єпископів і священиків, але нас усіх, всього Божого українського люду і закликає шукати шляхів, щоб довести до поєднання. Важливим є думати про з’єдинення, про працю для нього. Хочу дати певні пояснення.
Буває, що й серед нас, католиків не розуміють про що йдеться. Робиться нам, католикам, закид, мовляв, говоримо про Києво-Галицький Патріярхат.
Така ідея для православних не до прийняття. Хочу вияснити: Патріярхат Української Католицької Церкви це не партикулярна справа, бо вона стосується всієї української Церкви. Це не дешева конкуренція, ні не «привласнювання собі Києва». У страшних часах, коли Київ був придавлений, Галич рятував цю Церкву. Пам’ятаймо, що є древня, єдина Церква, якої столичний город є Київ, на українській землі, Церква Київської і всієї Руси, а Галицької тому, що був період історичного лихоліття цієї єдиної Церкви. Силою невідрадних умов християни в цій єдиній нашій Церкві порізнилися, посварилися, поділилися. Наше завдання — замирення і поєднання! Справа в тому, щоб і наші брати православні це зрозуміли і щоб вони робили такі самі заходи для поєднання і патріяршого завершення. Боротьба за Патріярхат Києво-Галицької Митрополії і всієї Руси, яку здійснюємо ми католики, це змагання за Патріярхат всієї старої, єдиної Української Церкви. Це велетенська ідея, спільна католикам і православним, яка повинна нас об’єднати.
Дорогі Пані і Панове! Знаєте в якій ситуації знаходилась Україна й український народ перед першою світовою війною. Перша світова війна закінчилася розвалом імперій, австрійської і російської. І на повалених імперіях почало творитися нове життя. Україна відродилася і почала творити своє суверенне державне життя. Січень 1918 р. — проголошення самостійности, — постає Українська
Народня Республіка. Листопад 1918 р. — проголошення і створення Західньо-Української Народної Республіки. Дві суверенні держави на одній українській землі. Але вже в січні 1919 р. через спільне зусилля постає єдина, суверенна, соборна українська держава! — Нехай цей образ державного ставання буде для нас, православних і католиків, взором для церковного суверенного ставання в єдиному патріярхатові древньої Руси-України!
У концентраційних таборах християни різних віровизнань бачили в Блаженнішому єдиного справжнього пастиря Христової Церкви. Вірю, що вони приймуть цю ідею патріярхату за свою. Коли ж відродиться Українська Православна Церква і підніметься до гідности патріярхату, то нашим завданням, українським завданням буде, — привернути єдність у рідній Церкві, щоб заіснував тоді єдиний Патріярхат всієї нашої Церкви, повторяю, тієї Церкви древнього Києва, нашого престольного городу, що є колискою християнства на всьому європейському Сході!
Ось так розуміємо наші змагання за здійснення патріярхату. З ніким не конкуруємо, нікого не принижуємо, бажаємо тільки, щоб наші православні брати нам помогли в наших намаганнях, щоб вони нас розуміли і не підходили до нас з тією, нехай мені простять, московською підозрілістю і не включалися в московський віз, поборюючи наші змагання за патріярхат.
