Дугою в’ється кам’яниста стежка. Тікає кудись вгору, залишаючи за собою на рівно викладених каменях сидячу в глибокій задумі постать — всю в чорному…
Ліва рука спочила на довгій палиці, обпертій об землю, а права — обпершись на коліні — підпирає змучену важкими думами голову, щоб не хилилася ще нижче…
Чорний крисатий капелюх заслоняє чоло і примкнені очі, а білу бороду освічують яркі проміння пополудневого сонця.
Десь, там внизу, у підніжжі рудавої, передосінньої зелені розіслався Ватикан — Петрів камінь.
Пнуться до неба численні копули і вежі різних церков. Там й блищать, золотяться на сонці копули Св. Софії, з простягненими раменами хрестів, повні молитов і благань — чи не найбільш обездоленого народу і несуть перед престіл Всевишнього.
— Чи донесуть?.. Чи приймеш, Господи, ці благання?.. Чи не відвернеш лиця Твого у гніві?.. — думає сумно старець, і щораз нижче хилиться голова під вагою гірких дум і застигає у картинах свого пройденого життя.
Може, читає свої перші, складені обіти — служити Богові й своєму народові.
Може, бачить себе у тісно напханих, брудних вагонах, що везуть його у далекий Сибір, у табори приречених. Може, бачить замерзаючих з холоду і голоду немічних, виснажених своїх дітей-братів…
Може, передумує дивне своє звільнення з каторги, що давало стільки надій… ілюзію волі його батьківщини…
Може, вдивляється у свій пройдений, тернистий шлях, піднявши на плечі завдання пастиря — шукати розгублених по світу овець…
— Чи збере їх у одно стадо, в одну, святу Українську Церкву?.. Чи виконає заповіт великого Андрея?..
Літа пройшли, сили опускають, а вівці розбігаються, блукають, шукають когось… чогось і натрапляють на хижих вовків і шакалів…
— Вівці, мої вівці… вівці й барани… хто ж вас буде пасти, як мене не стане?..
— Чи не осквернили гріхами розбрату нерозумні мої діти послане Тобою, Господи, моє звільнення з каторги?..
— З поколінь на покоління паде важкий хрест на народ мій… Як довго, Господи?.. Як довго ще…
Нагнулися дугою старі плечі. Хилиться щораз нижче змучена голова, а чорний крисатий капелюх намагається заслонити від світу плач душі і примерклі надії на обличчі сивоголового Патріярха Йосифа…
Гантер, 1985 р.
* До титульної сторінки Патріярха Йосифа у першу річницю смерти у вересневому числі за 1985 рік.
