Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Представники УПСО на аудієнції в Папи Івана Павла ІІ. Зліва направо: Богдан Лончина, Мирослав Лабунька, Петро Зелений, Володимир Янів, Папа Іван Павло ІІ.

На світлу пам’ять Мирослава Лабуньки

Я вірував, тому й говорив (2 До Коринтян, 4:13)

Я боровся доброю борнею, скінчив біг. Віру зберіг. (2 До Тимотея, 4:7)

Якщо можна було б одним терміном охарактеризувати особистість нашого дорогого батька, св. п. Мирослава Лабуньку, то це була б його принциповість. Саме принциповість батька була для нього тим орієнтивним механізмом, яким він керувався в кожному аспекті свого життя.

Як людина твердих переконань і непохитної віри, наш батько завжди був відданий своїй Українській Католицькій Церкві і вірив у краще майбутнє свого українського народу. Тому, дивлячись з перспективи останніх 50 років, для тих, що добре знали Мирослава Лабуньку, очевидним було те, скільки свого часу, духовного мислення, наукового інтелекту та фізичних зусиль наш батько присвятив мирянському рухові за підвищення нашої Церкви до патріярхального рівня та визнання цього статусу. Робив він це з глибоким переконанням та щирим ентузіязмом.

Вже в другому числі Бюлетеня Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви – «За Патріярхат» (серпень, 1967 р. Б. ) була опублікована перша стаття нашого батька в цьому часописі п. н. «До Справи Помісности Української Католицької Церкви». Як колишній студент теології післявоєнних українських духовних семінарій у Німеччині та Голляндії, а згодом як науковий дослідник української Княжої доби, слов’янського Середньовіччя та австрійського йосифізму, батько настільки орієнтувався в канонічному праві, що у своїй статті, між іншим, підкреслив важливість Декрету Другого Ватиканського Собору про Католицькі Церкви східного обряду. Точніше, зумів пояснити, як цей церковний документ безпосередньо стосувався потреб нашої Церкви. Тут у першу чергу йшлося про єдність організаційної структури і однієї верховної влади. Далі цитуємо уривок з вищезгаданої статті батька: «Треба ствердити з усім натиском, що справа помісности Української Католицької Церкви й справа Українського Католицького Патріярхату є справами першорядного значення для українського народу так на батьківщині, як і в діяспорі. Без завершеної організаційної структури Української Католицької Церкви наша Церква в діяспорі перестане бути взагалі українською. Без одного верховного проводу в нашій Церкві українська спільнота втратить будь-який вплив на Її дії й дальший розвиток». Рівно ж, повертаючись до батьківської принциповості, ми вирішили процитувати з тієї ж статті ще один уривок, який батько, в свою чергу, використав у формі прямої цитати з вищезгаданого декрету, де зазначалося: «Патріярхи з їхніми синодами є найвищою владою в усіх справах патріярхату, включно з правом створення нових єпархій і номінування єпископів їхнього обряду…». Ця цитата, на нашу скромну думку, виявилася ключовим гаслом, яким керувалася церковно-політична діяльність нашого батька протягом наступних кількох років. Це гасло спонукало його та численних інших рішучих діячів Патріярхального руху до безпрецендентних та вражаючих подвигів на початку 70-их років, наслідки яких і неабиякий вплив на наш мирянський рух і нашу Церкву були очевидними і відчутними на довгі роки.

Батько регулярно дописував до бюлетеня «За Патріярхат» протягом перших шість років існування цього часопису. Згодом дописи батька з’являлися вже набагато більш спорадично. Однак слід підкреслити, що його участь у Патріярхальному русі не обмежувалася тільки машинописом. Можна констатувати, що як голова Ради Мирян Товариства Патріярхального Устрою Української Католицької Церкви в США протягом кількох років Мирослав Лабунька був продуктом свого часу. Повномасштабна активізація установчого етапу Патріярхального руху з боку мирян у США (друга половина 60-их років – перша половина 70-их років) збігалася з дуже бурхливими соціяльно-політичними подіями в Америці. Кипіла дуже непопулярна в’єтнамська війна, афроамериканське населення демонстративно обстоювало свої громадянські права і загалом молодь все більше і більше виявляла своє протистояння та явний бунт проти старшого покоління і проти загальноприйнятих соціяльно-економічних та політичних норм американського буденного життя тих часів. Публічні демонстрації відбувалися чи не по всій Америці. Активісти, які демонстрували за ту чи іншу справу, керувались тим аргументом, що їх хтось послухає, чи бодай почує, тільки якщо їхні претензії та вимоги будуть виявлені у формі мирного або немирного вуличного протесту. В той же час, таке враження, що деякі представники українського мирянського руху, включно з деякими представниками українського священства, монашества і сестрицтва, перебували на трикутньому полі бою. В одному куті треба було вести боротьбу проти потужної пропагандистської машини московського імперіялізму, в другому куті йшов постійний спротив не менш потужній машині ватиканської латинізації та нехтуванню наших церковних прав, а в третьому куті певна верства української світової діяспори була змушена постійно воювати з деякими представниками української церковної єрархії, які, на жаль, цілковито ігнорували прохання (читай «вимоги») своєї пастви, і, на превеликий жаль, не виявляли очікувану солідарність з мирянами щодо Патріярхального руху і не шанували українські традиції нашого східно-візантійського обряду.

Не оминули такі протести й територіяльну юрисдикцію Філядельфійської архиєпархії Української Католицької Церкви у формі мирних демонстрацій за участі членів Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ та багатьох інших представників мирянського руху, вірних і прихильників нашої Церкви. Точніше, пригадуємо контроверсійні події, які спалахнули у Філядельфії весною 1971 року, особливо одну із демонстрацій, яка відбулась на території архиєпархіяльного катедрального собору Непорочного зачаття, співорганізатором якої разом з інженером Степаном Проциком був наш батько. Причина самої демонстрації, за словами Мирослава Лабуньки, була дуже проста і принципова – Конгрегація Східних Церков за посередництва Апостольської делегатури проголосила номінацію двох українських священиків на єпископів-помічників Філядельфійської архиєпархії без відома й згоди Архиєпископського синоду Української Католицької Церкви і його голови – Їх Блаженства Кир Йосифа Сліпого. Тим більше, отці-номінати вирішили не йти назустріч проханням Кир Йосифа, щоб перенести єпископські свячення аж до Архиєпископського синоду, який мав відбутися літом 1971 року.

Демонстрація відбувалась за участі двох з половиною тисяч мирян та представників духовенства, які прибули з різних міст Америки. Учасники протестували з транспарантами в руках за барикадами перед катедрою, не говорячи вже про тих окремих відважних 300 демонстрантів, які у самому переповненому храмі співали під час свячень «Вічная пам’ять» і «Анаксіос» (Anaxios в перекладі з грецької – «Негідні»). Хоча демонстрація не зупинила саму церемонію церковної хіротонії єпископських свячень (хоч і зуміла скоротити формальний, церковний обряд процедур), вона безперечно мала надзвичайно позитивний вплив на Патріярхальний рух і українське суспільство та досягнула довготривалого й далекосяжного резонансу.

По-перше, публічні демонстрації, які відбулися протягом 1969 – 1971 років у Філядельфії та Вашінгтоні, та в подібних формах протесту в таких містах, як Клівленд і Нью-Йорк, остаточно показали і довели певним членам єрархії Української Католицької Церкви, Римської курії та українській діяспорі загалом, що Патріярхальний рух − це не якась місцева групка кількох ентузіястів-активістів, навпаки, це вже легітимна і добре скоординована сила континентального (читай «північноамериканського») і взагалі інтернаціонального масштабу, яка вже не відступить і з якою треба рахуватися. По-друге, демонстрація, яка відбулася у Філядельфії у вівторок 25 травня 1971 року, мала певний етапний характер. Точніше, кілька днів напередодні задеклярованих єпископських свячень з’явилося перед катедральним собором Непорочного зачаття кілька представників молодшого покоління студентського віку, які влаштували голодівку як вияв свого протесту проти незадовільної політики Ватикану супроти нашої Церкви. Головним співорганізатором голодівки був п. Іван Бережницький, син діячів Патріярхального руху – д-ра Юрія і д-ра Стефанії Бережницьких. Пригадуємо, що до вже голодуючих студентів приєднались ще кілька українських студентських активістів, які спеціяльно прибули з далекого Чікаґо, щоби підтримати своїх братів і сестер по справі. Тут варто підкреслити дуже показовий прецедент. Присутність та участь студентської молоді ще перед демонстрацією, як і під час самих заворушень та ще й у такій радикальній формі протесту, слід вважати виявом надзвичайної поваги та солідарності з боку українського студентства перед Блаженнішим Кир Йосифом, як і перед старшим поколінням взагалі. Таку плідну співпрацю на користь нашої Церкви і народу можна сприйняти як неабиякий успіх, беручи під увагу, яка глибока прірва тоді загалом існувала між поколіннями в західному суспільстві. До речі, всі члени нашої родини були учасниками демонстрації.

Слід відзначити відкритість батька до молодшого покоління, особливо щодо активістів-студентів. Він мав високий моральний авторитет та довіру серед молоді, до нього приходили за порадою.

Хоча маніфестації за патріярхальний устрій були явищем, яке продовжувалося ще протягом багатьох років, і не тільки в США (згадаймо хоча б довготривалі заворушення за дуже прикрими обставинами в Англії), то все ж таки з часом цей рух пройшов певний еволюційний процес і набув більш науково-дипльоматичного характеру.

Ще на початку 70-их років науковці-історики неукраїнського походження виявляли своє зацікавлення справою Патріярхального руху та щиру прихильність до нашої Церкви. Пригадуємо в першу чергу проф. Thomas Bird та єзуїтського священика о. George Maloney, обидва з Нью-Йорка, які, між іншим, також брали участь у демонстраціях за патріярхальний устрій. І саме один із цих дослідників був доповідачем на міжнародній науковій конференції, яку за спонсорством краєвого Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ зорганізував проф. Леонід Рудницький з допомогою нашого батька. Згадана конференція відбулася у квітні 1975 року при Ля Сальському Університеті п. н. The Ukrainian Catholic Church: 1945-1975 – A Symposium за участі науковців з Америки, Канади, Великобританії та Португалії. Рік пізніше під аналогічною назвою з’явився науковий збірник всіх доповідей конференції за редакцією Мирослава Лабуньки та Леоніда Рудницького.

Не минуло навіть двох років від початку каденції Папи Івана Павла ІІ, як чотирьом представникам українського мирянства та діячам Патріярхального руху вдалося отримати приватну авдієнцію зі Святішим Отцем у папській літній резиденції в Кастель-Ґандольфо. Зустріч, яка відбулася в неділю 20 липня 1980 року за участі проф. Володимира Яніва, проф. Богдана Лончини, проф. Петра Зеленого і нашого батька, тривала всього 15 хвилин. Однак, як стало відомо пізніше, діялог між учасниками зустрічі виявився несподівано жвавим. Як констатував наш батько, з одного боку, Святіший Отець виявив особливу прихильність до нашої Церкви та добре орієнтувався певними «делікатними» справами відносно української Церкви. З другого боку, члени мирянської делегації зуміли представити, як усно, так і письмово, голові Апостольського Престолу найбільш актуальні виклики нашої Церкви на той час як в Україні, так і в діяспорі.

Mинуло багато часу між тими перипетіями, які визначили бурхливий період початку 70-их років, та ювілеєм тисячоліття Хрещення України 1988 року. Літом того ювілейного року численна кількість українських паломників з цілого вільного світу, включно з нашим батьком, прибула до Риму, щоб відзначити цю історичну подію. І тут хочемо підкреслити один переломний момент, який згадав нам наш батько. Йшлося про одного з єпископів, який отримав хіротонію у тому ж бурхливому 1971 році, та знаменний подвиг цього ж владики на честь згаданих святкувань у Римі. Під час однієї з багатьох релігійних відправ у базиліці святого Петра в тих святкових днях батько випадково запримітив дві мозаїки українсько-візантійського стилю, які відображали нашого князя Володимира Великого та нашу княгиню Ольгу. Ці мозаїки зробили неабияке враження на нашого батька. Пізніше батько довідався, що мозаїки були встановлені за посередництвом та благословенням Кир Василя Лостена на пам’ятку з нагоди відзначення ювілейних роковин Християнства в Україні. Батько хвалив щедрий дар владики, був вдячний владиці та рівночасно дуже радий, що у Ватикані, в самому центрі Апостольської столиці, увіковічено річницю Хрещення України таким промовистим жестом. Так само як з часом покращилась церковно-політична ситуація в Україні та в діяспорі, так і згодом змінились на краще стосунки між деякими єрархами нашої Церкви та нашим батьком. Батько мав глибоку сатисфакцію, що врешті-решт у щирому християнському дусі між Кир Василем та нашим батьком виринула спільна мова на користь нашої Церкви і народу.

Принциповість нашого батька йшла паралельно з його лояльністю до конкретних українських церковно-політичних справ і до тих особистостей, яким він був відданий і завжди готовий послужити. Тут пригадуємо собі кілька прикладів, які чи не найкраще свідчили про глибоку повагу та щиру лояльність батька до Патріярха Йосифа Сліпого. Повертаючись після наукового обміну з Болгарії до США в липні 1965 року, наш батько вирішив змінити свій маршрут і прибув поїздом до Риму на триденний побут з наміром і бажанням вперше скласти візит Їх Блаженству Кир Йосифові. На жаль (з досі не з’ясованих обставин), бажана зустріч того липня не відбулась. (Між іншим, тут слід ще підкреслити, що це були ті часи, коли глава Української Католицької Церкви ще не мав можливості (читай «дозволу») перетинати кордон Італії). Однак, будучи людиною, яка не піддавалася перепонам, наш батько постановив собі, що при найближчій нагоді сяде на літак і полетить до Риму, щоб все ж таки зустрітись з Кир Йосифом. І так минув майже цілий рік від того часу, коли батько знову спеціяльно прибув до Вічного міста і врешті-решт мав честь зустрітись, представити себе, познайомитись та особисто поспілкуватись із Блаженнішим Кир Йосифом. Хоча батько рідко згадував нам про свою діяльність в Патріярхальному русі, пригадуємо, що вищезгадану унікальну подію він, на щастя, представив досить обширно. Сама авдієнція з Митрополитом Й. Сліпим відбулася в Кастель-Ґандольфо у середу 8 липня 1966 року. З того, що можна було з’ясувати зі слів батька, зустріч тривала відносно довго, оскільки, на прохання деяких щедрих мирян, батько привіз Блаженнішому чимало наукової літератури, як також і кореспонденцію від кількох діячів Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ, в якій, з-поміж усього іншого, були конкретні запити до Кардинала Йосифа “як діяти далі? ” Відразу прочитавши передану кореспонденцію, Кир Йосиф подав нашому батькові свої відповіді на питання від мирян. У той же час Митрополит Сліпий також розпитував батька про загальну наукову, суспільно-політичну та церковно-політичну ситуацію української діяспори. Обговорювалися також різні вже діючі та майбутні інформативно-публіцистичні і науково-видавничі проєкти.

Пригадуються також скорботні дні вересня 1984 року, коли після довгого, каторжного, але дуже плідного життя Ісповідник Віри Патріярх Йосиф Сліпий упокоївся у Всевишньому Господі. Смерть Митрополита Сліпого безперечно була колосальним ударом для нашої Церкви і народу, особливо для всіх тих, яким випала честь знати Блаженнішого Кир Йосифа особисто.

На жаль, через не особливо сприятливі умови на роботі наш батько не мав тоді можливості бути присутнім на похоронних відправах у Римі, щоб віддати свій останній уклін Патріярхові Йосифові. Цей прикрий збіг обставин дуже приголомшив нашого батька як фізично, так і духовно. І хоча він дуже рідко порушував цю тему, відчутно було, що сумління нашого батька в той час перед пам’яттю Кир Йосифа було занепокоєне до тієї міри, що, мовляв, його відсутність на похороні може бути сприйнята іншими як вияв його неповаги чи нелояльності до глави нашої Церкви.

Однак, за Божим Провидінням, політична та церковна ситуація в Україні кардинально змінилася на початку 90-их років. І так вже у перших місяцях 1992 року тоді ще отець Іван Хома попросив, а згодом уповноважив нашого батька зайнятись офіційними переговорами та логістикою щодо перевезення тлінних останків бл. п. Митрополита Йосифа до Львова, згідно з останньою волею та «Завіщанням» Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого. Церемонії урочистого перепоховання відбувалися наприкінці серпня 1992 року за участю приблизно мільйона вірних, які прибули до княжого Міста Лева, щоб вшанувати пам’ять глави їхньої Церкви та віддати гідний поклін своєму Патріярхові. Рівно ж і наш батько був глибоко вдячний Божій ласці, яка уможливила йому в тих днях нарешті виконати той довгоочікуваний принциповий обов’язок перед домовиною Кир Йосифа.

Маючи можливість та приємність переглянути друковану півстолітню спадщину цього видання, не можна не визнати, наскільки вражає інтелектуальний внесок всіх дописувачів та діячів, які посвятили стільки свого часу та своїх зусиль на оборону нашої Церкви. Сьогодні важко собі уявити, як покоління нашого батька, включно з ним та його соратниками по справі, зуміло рівночасно мати робочу кар’єру, втримати стабільне родинне життя і разом зі своїми дружинами та чоловіками виховувати дітей в християнському дусі та за українськими традиціями, а ще мати відповідну енергію і натхнення, щоб зосереджуватись над пекучими викликами Патріярхального руху. Отож, треба констатувати, що рух за патріярхальний устрій був чи не найбільш значущим подвигом – за межами сімейних обов’язків – у житті нашого батька. Він жив, мислив, писав, молився і діяв тим духом боротьби, який охоплював культурні, соціяльні та церковно-політичні принципи самої сутності нашої дійсності – національна та церковна самобутність українського народу.

«Шанують у світі тих, що самі себе шанують. Мужня постава в обороні прав своєї Церкви й народу не є ані бунтом, ані схизмою, ані єрессю, а почесний обов’язок тих, що на них лежить відповідальність. Хай наші владики засвідчать від себе й своїх вірних перед усіми відповідальними чинниками – так церковними, як і світськими, − що Rutheni sunt digni! − що українці гідні своїх прав на рівні з іншими народами світу». Такими актуальними й сьогодні словами батько завершує статтю п. н. Rutheni [Non] Sunt Digni, яка побачила світ у часописі “За Патріярхат” (березень, 1969 р. Б. ).

З цієї нагоди бажаємо висловити нашу глибоку вдячність усім членам та прихильникам Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ, з якими наш батько в той чи інший час мав надзвичайну честь і приємність співпрацювати на добро нашої Церкви й народу! Рівно ж висловлюємо голові краєвого Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ в США Вп. п. д-рові Андрієві Сороковському нашу щиру подяку за те, що особисто запропонував нам поділитись нашими споминами про активну діяльність нашого батька як довголітнього і відданого члена цієї ж організації! На кінець складаємо головному редакторові Вп. п. Анатолієві Бабинському та всім членам редакційної ради щирі ґратуляції з нагоди золотої річниці появи першого числа Бюлетеня Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ!

З Божею волею, надіємось, що цей світильник істини далі продовжуватиме не тільки інформувати наших вірних, але також нагадувати певним структурам, що український народ завжди мав, має і буде мати свою принципову гідність, про що свідчать важкі суспільно-політичні події останніх років в Україні.

З повагою і вдячністю ваші в Христі – Олесь Лабунька, Ія Лабунька, Ілля Лабунька

Поділитися:

Популярні статті