На українському церковному полі без змін

Якщо кажемо, що на українському церковному полі без змін, то в даному випадку маємо на увазі Українську Католицьку Церкву східного обряду — це для уточнення. Водночас просимо вибачення у читачів, що в різдвяно-святочному числі нашого журнала, коли нас наповняє радість Новонародженого Ісуса, висуваємо наші критичні думки й завваги у відношенні Української Католицької Церкви, а також вважаємо, що не тільки можна, але й треба говорити і про наші УПЦеркви. Може, це саме, добрий час говорити про тривогу чи висловлювати критичні думки в час радости. Зрештою, у передовій статті підкреслено, що у тіні безмежної радости народження Ісуса Христа, ховалась велика тривога — спроба Ірода вбити Новонародженого. Саме таке рефлектування дає нам можливість і в час радісних хвилин голосно думати про долю нашої УКЦеркви.

Здавалось, що з воскресінням нашої Церкви у вільній Україні зміняться практичні методи керівних чинників УКЦеркви. Здавалось і було сильне переконання, що провід нашої Церкви, на своїй рідній землі, скористається зі своїх помісно-патріярших прав. Правдою є, що такі права наша УКЦерква незаперечно має. У ті часи, коли УКЦерква в Україні формально не існувала, була поза буквою закону, але безперебійно діяла в підпіллі, то нашій Церкві у діяспорі говорили й підкреслювали, що УКЦерква не має своєї території. Це ставилось, як особлива й головна перепона для того, щоб не можна було визнати патріярхату УКЦеркви. Звичайно до цього прибавлялись і інші причини… На це зорганізований мирянський рух давав дуже просту реторичну відповідь — УКЦерква у діяспорі має територію людських душ, що у Христовій Церкві є важливішим за фізичну територію. Відмову щодо піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату, в той час, ми сприймали як своєрідну еквілібристику ватиканських чинників. Сьогодні наявно видно, що тодішні висновки зорганізованого мирянського руху були правильні.

Ну, що ж, сьогодні наша УКЦерква має свою незаперечну територію, з якої, на жаль, провід нашої УКЦеркви не повністю скористав, як і не скористав зі своїх патріярших прав. Але за це не можна звинувачувати Ватикан, а в першу чергу нас самих, чи точніше, церковний провід.

УКЦерква незмінно відбуває свої Синоди. Про перебіг і рішення цих Синодів знаємо мало або майже нічого, бо вони, колись у діяспорі, а тепер в Україні відбувались і відбуваються засекреченими.

Це звучить дивно й незрозуміло. На жаль, була вимога Апостольської Столиці, щоб ухвали і рішення Синодів УКЦеркви публічно не проголошувати скоріше, аж поки папа не дасть зеленого світла. У наслідок такої вимоги багато, багато гарних постанов і рішень Синоду УКЦеркви залишились під сукном на столі Апостольської Столиці, не побачивши денного світла.

Тут, хоч для інформації, варто згадати, що така сувора заборона не проголошувати рішення Синодів УКЦеркви без апробати папи сталась після Синоду УКЦеркви, що відбувся 25 листопада й тривав до 2 грудня 1980 року, на якому наші владики прийняли документ під назвою: «Торжественне осудження» т.зв. «Львівського собору» з 1946 р. Цей документ був надрукований майже у всій українській пресі. Зрозуміло, це дещо поденервувало Патріярха Пімена, а крім цього він мав на увазі, що йому скажуть його хлібодавці (вожді Кремля).

Треба припускати, що митрополит Ювеналій, який в той час перебував у Єрусалимі, повертаючи до Радянського Союзу, поступив до Риму — не було припадковим. Це було скоро після відбутого Синоду УКЦеркви в Римі. Папа Іван-Павло II прийняв його на авдієнцію, а після цього митроп. Ювеналій зустрівся з префектом Східної Конгрегації кардиналом Владиславом Рубіном. Ювеналій одержав найбільш точні інформації про відбутий Синод УКЦеркви в Римі, про що докладно поінформував Патріярха Пімена. В наслідок того Патріярх Пімен написав листа до Папи Івана-Павла II, з датою 8 квітня 1981 р. Лист мав дуже гострий тон і була там висловлена загроза, що у зв’язку з «Деклярацією синоду» можуть бути перекреслені всі заходи «братнього» наближення. Треба мати на увазі, що в той час велись «медові» дні діялогу Ватикан-Москва. Папа Іван-Павло II відповідаючи на листа Патріярха Пімена запевнив його, що такий документ, який прийняли на Синоді українські влади, не є важним, бо він його не одобрив і тому всі нунціятури є повідомлені про те, що цей документ є недійсним. Цей факт є багатомовним.

Документи, що залишились з приводу «Торжественного осудження» т.зв. «Львівського собору», якими є два листи, себто лист Патріярха Пімена до Папи Івана-Павла II і відповідь Папи Пімену, є болючо-кривдячими і далекими від правди Христового вчення актами. Після цього була дана сувора заборона Апостольською Столицею, що жадні рішення Синодів УКЦеркви не можуть бути публіковані без апробати папи. Чи така формула Ватикану повинна зобов’язувати нашу Помісну УКЦеркву й сьогодні, дозволимо собі не тільки сумніватись, але рішучо сказати, що ні. На жаль, дальше продовжується стара, нічим неоправдана й шкідлива для нашої Церкви практика.

Відомо, що на Святоюріській гірці вже помінялись люди, але залишились ті самі методи, іншими словами, все залишилось по старому, покищо без змін. Ось, у вересні 1997 р. відбувся в Крехові, у Василіянському манастирі, черговий Синод Єпископів УКЦеркви, але перебіг нарад, ухвали і рішення Синоду залишились засекреченими. Правда, після Синоду з’явилось «Заключне звернення Синоду Єпископів Української Грекокатолицької Церкви», датоване 20 вересня 1997 р. (звернення було надруковане у листопадовому числі «Патріярхату»). У зверненні повідомлено, що відбувся Синод і, що на його форумі затверджено один текст Літурґії, який був прийнятий синодом, що відбувся вже після смерти св.п. Патріярха Йосифа у Римі, в 1987 р. і який є тепер зобов’язуючий для цілої УКЦеркви в Україні та діяспорі. Також у зверненні сказано, що одностайно прийнято текст «Отче наш» та «Богородице Діво». Це добре, що наша Церква наближається під тим оглядом до однообразности, але чи ця однообразність скоро стане у нашій Церкві, буде залежати від нас усіх, а в першу чергу від владик і священиків. Боронь Боже, щоб це питання не вирішували дяки.

Цікаво, в цьому Зверненні вказано, що учасники Синоду «ствердили потребу дбати про визнання устрою нашої Церкви, як патріярхальної». Та заввага виглядає зайвою і парадоксальною, бо в ній немає нічого сутнього. По-перше, наша Церква вже давно має свій Патріярхальний устрій, який не потребує визнання, але ним треба користуватись у праці нашої Церкви.

З хвилиною, коли Апостольська Столиця привернула, підкреслюємо слово привернула, нашій Помісній Церкві статус «Верховного Архиєпископства», бо такий статус вона мала в історично минулому, якого права рівняються патріяршим, за виїмком того, що немає цього титулу, то цим був визнаний патріярший устрій нашої Церкви. Мабуть, тут більше підходило б сказати: користуватись патріяршими правами і їх здійснювати у практичному житті — праці нашої Церкви. А крім того, в цьому варто було підкреслити і наголосити потребу постійних старань для визнання патріярха й патріярхату УКЦеркви. Для нас, мирян, стає незрозумілим, що наші владики забувають Завіщання Патріярха Йосифа, в якому він писав:

«…Патріярхат, видіння Ваших віруючих душ, стався для Вас вже живою дійсністю. Таким він для Вас хай залишиться в майбутньому! Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-галицького і всієї Руси, а в майбутньому — хай і безіменного чи невідомого. Прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві! І об’явить його ім’я. Але наш Патріярхат існує! За ним вже чотириста років змагань, за ним сім років дійсности, перед ним тільки визнання Апостольського Римського Престолу».

Поруч приходиться поставити хоч реторичне питання до наших владик — чому провід УКЦеркви не діє в тому дусі? Хто в цьому перешкоджає? Тут можна було б поставити ще цілу низку питань, але вистачає цих два.

Повертаючись до рішень останнього Синоду, то, на жаль, у згаданому «Заключному зверненні…» не було найменшого натяку про те, що на другу сесію Собору УКЦеркви, що відбудеться в серпні 1998 p., яка буде присвячена темі «Роль мирянина в Українській Греко-Католицькій Церкві», не будуть допущені представники мирянських організацій. З приводу того можна було б висловитись, на адресу учасників Синоду, навіть дуже жорстоко, але спробуємо задержати рівновагу. Така позиція наших владик виглядає, як політика Ватикан-Москва, які вирішують долю наших Церков (маю на увазі Українську Католицьку й Українські Православні) без нас, себто для мирян, але без мирян. Звичайно, на Соборі будуть миряни, яких виберуть собі владики, але не будуть запрошені представники мирянських організацій, а вони є, провадять корисну й жваву працю на релігійно-церковному полі. Нам відомо, що на синоді була висунена пропозиція, щоб на другу сесію Собору УКЦеркви запросити представників мирянських організацій, але вона перепала. Нам не відомо, які були для цього причини, щоб не допустити на Собор представників мирянських організацій, які працюють для поширення, поглиблення і скріплення Христової Церкви?

На жаль, приходиться повторити твердження, сьогодні вже покійного о. д-ра Івана Гриньоха, який писав у журналі «Сучасність», що для наших владик не відбувся Вселенський Собор Ватиканський II, бо вони у багатьох випадках не беруть до уваги і не практикують ухвал Вселенського Собору. До речі, на тому ж Вселенському Соборі Ватиканському II було виразно сказано, що миряни у Христовій Церкві мають не тільки обов’язки, але й права. На жаль, виглядає, що ця постанова не відноситься до наших владик, а найкращим покажчиком є рішення Синоду. В нашій УКЦеркві миряни не мають голосу, вони мають обов’язки — слухати і матеріяльно допомагати Церкві. Може колись так було добре, але треба брати до уваги, що в наші часи мирянин є інший, як був колись. Подобається це владикам чи ні, але миряни сьогодні є високоосвічені й вони є спосібні висловити свої думки та вони бажають бути вислухані. Тут не йдеться про якийсь диктат, а тим більше, що прийняті рішення й ухвати на Соборі не можуть бути зобов’язуючими так довго, аж поки Синод УКЦеркви їх не затвердить.

Відкинення пропозиції про допущення представників мирян на Собор пригадує нам один дуже вагомий епізод в історії нашої Христової Церкви. Минулого року УКЦерква по різному відзначила 400-річчя Берестейської Унії, що сталась 1596 р. Нам, з історичних фактів, відомо, що ініціятори, творці унії діяли секретно від мирян. Миряни не були для цього належно приготовані, і вони не знали тих глибоких причин і тому вони не пішли за творцями унії. Тому поунійна ситуація була такою, що уніятська Церква мала владик, але не мала мирян, а православна Церква мала мирян, але не мала владик. Чи хтось з цього робив висновки? Чи робиться сьогодні ці висновки? Чи бажає провід Церкви сьогодні бачити помилки минулого й сучасного?

Хочеться бачити нашу Церкву, зокрема її провід, не тільки у великі свята й неділі, але також і в будні, ближче приглянутись до тих буднів, щоб тоді краще підкреслити неділі й великі свята. Бачити мирян тільки з церковних амвон це найлегше. Слід мати на увазі, що владики і священики знають, що вони не є Церквою, а також і миряни є свідомі того, що вони самі не є Церквою, а Христовою Церквою є Божий Люд, який складається з владик, священиків і мирян. Тому треба діяти спільно, а не виключати і не добирати, бо всі ми діти Христової Церкви. Хай голошені слова Святої Євангелії не залишаються для владик, священиків і мирян порожними звуками, але були підтверджені нашою дією.

Дехто зі священиків пише до редакції, щоб миряни творили свої мирянські організації, щоб українські миряни дивились, що під тим оглядом відбувається і діється у латинській Католицькій Церкві. Це є вимога часу, бо Христова Церква спиралась і дальше спирається на мирянах. Це справді гарні слова, але, як погодити з проводом УКЦеркви, який пробує втікати від мирян. У світлі останнього Синоду УКЦеркви мирянські організації видаються зайвими, бо виглядає, що вони псують добрий гумор проводові нашої Церкви. Маємо надію і сильну віру, що прийде час, коли провід УКЦеркви побачить мирян та віддасть їм належне.