Наша Церква має багато внутрішніх і зовнішніх наболілих невідкладних проблем, які повинні бути розв’язані, але щоб ці проблеми були розв’язані успішно, треба ними активно, рішуче й безперебійно займатися. Довгі роки руку на живчику цих невідкладних проблем тримав Патріярх Йосиф. Його бажанням було, щоб ці питання й проблеми перебрав на себе синод наших владик. Хоч Папа Іван Павло II у противагу до Папи Павла VІ узаконив синодальну систему для нашої Церкви, то, на жаль, синоди нашої Церкви не стали тим, чого сподівався Патріярх Йосиф. Синоди не стали одностайним діючим і керуючим чинником нашої Церкви. Хоч рішення синоду наших владик повинні були бути зобов’язуючі, але дійсність виявилася іншою. Здавалося, що тепер наші владики будуть діяти не кожний для себе окремо, але спільно. На жаль, так не сталось.
Це можна ілюструвати безпосередніми фактами. Щоб не йти задалеко, пригадаймо собі питання створення нової єпархії у Пармі. Папа Іван Павло II, пишучи буллю в цій справі, з розмислом написав, що утворив цю єпархію на бажання американських владик. Без сумніву, це не був вияв спільної дії Синоду нашої Церкви, себто всіх наших владик.
Правда, ніхто до цього не подав вияснення, але з повідомлення, що його подала, як першу вістку канцелярія Філядельфійської Митрополії, а точніше Митрополит С. Сулик, не було згадки, що сталося це на прохання американських владик, тільки підкреслювалось, яку ласку зробив для нас Папа Іван Павло II. За це ми йому багато завдячуємо. Це у жодному випадку не був вияв єдности чи спільної дії наших владик Синоду УКЦеркви. Це був вияв нездорового явища, але це окрема тема. Тут хочемо назвати інше питання, яке викликало велике непорозуміння, а саме: «Соборне різдвяне послання…»
Відомо, що «Соборне різдвяне послання ієрархії Помісної Української Католицької Церкви» появилося з двома різними текстами, що було наочно показано в журналі «Патріярхат» за березень 1984 р. Отже, виявилось, що не було соборного послання, бо, якщо існує два різні варіянти, то тим самим воно не є соборним. Ніхто не може собі пояснити, як можна було щось такого зробити. Журнал «Патріярхат» перший звернув на це увагу і наявно показав їх відмінності. Редакція пробувала ці питання вияснити, пробувала одержати інформації, але, як вже було згадано, безуспішно. На цю тему був написаний коментар і різні роздуми на цю тему. Коментар міг комусь подобатись чи ні, це інше питання, але він не був образливий і такої не мав мети. При цьому треба ствердити, що, на жаль, жодний український пресовий орган не звернув на це належної уваги і не відзначив цього нездорового явища. Треба сказати і підкреслити, що це не така проста справа, як на перший погляд може декому видаватись.
Ця справа набрала позакулісово досить широкого розголосу з атакою на журнал «Патріярхат», а зокрема на його головного редактора. На це можна сказати наступне: треба радіти, що заторкнені нами питання про «Соборне різдвяне послання…» збудили приспалих… Не збираюсь тут говорити про позакулісову активність, до якої ще колись повернемось, але про зовсім інший феномен цього питання, а саме чому в цій справі досьогодні не появилось будь-яке вияснення?
Важко знайти точне оправдання чи будь-яке пояснення, чому такого вияснення не було, чому так тяжко було написати чи сказати: стався в цій справі недогляд — вибачаємось. Ми не збираємось тут вказувати, хто це повинен зробити, але ті чи той, хто це свідомо чи через недогляд зробив, повинен був цю справу вияснити і вибачитись. Чому ж так важко сказати слово «вибачаюсь» чи «вибачаємось»? Це слово з уст того, хто його висловлює, ніколи не понижує, але навпаки, підвищує, говорить про характерність, правдомовність, чесність і може бути добрим прикладом у нашому громадсько-політичному та культурному житті. Так, як воно сталось, може мати погані наслідки. Позакулісові акції в тому не поможуть. Не можна за це скинути вини на журнал «Патріярхат» чи його головного редактора. А все ж таки, чому так важко декому сказати скромне слово — «вибачаємось»?
Черговою наболілою проблемою є конфлікт на церковному відтинку у Великій Брітанії. Тому доводиться голосно сказати і підкреслити:
Не забуваймо наших братів у Великій Брітанії Знаємо, що вже дев’ять років на терені Великої Брітанії існує серйозний конфлікт між мирянами і єпископом А. Горняком, що на церкви, які побудували ці ж миряни, повісив замки, щоб до церкви не приходили ті миряни, які визнали Блаженнішого Йосифа як Главу нашої УКЦеркви — Патріярха, бо ж фактично наша Помісна УКЦерква стала патріяршою. За те, що о. д-р Іван Музичка і о. Микола Матичак поминали Блаженнішого Йосифа «патріархом», єп. А. Горняк «видворив» їх з терену Великої Брітанії. Подавляюча частина мирян між 80 до 90 відсотків виступила проти такого поступування А. Горняка і тим самим опинилась без душпастирської опіки. Цей конфлікт мав не раз дуже драматичні моменти, про які наш журнал кожночасно інформував. Таким чином на терені Англії утворились дуже складні відносини. Миряни поставили вимогу, щоб єп. А. Горняка, який наробив багато клопоту, а що найголовніше — великого згіршення,— було забрано з терену Англії. Очевидно, єп. А. Горняк старався і досьогодні це робить, себто говорить, що це все партійна справа, а не справа нашої Церкви. Очевидно, позиція А. Горняка була на руку ватиканським чинникам, і вони його всяко і всесторонньо підтримували. Усім відомо, що єп. А. Горняк поставився неприхильно, а часом ворожо до патріярхату Помісної УКЦеркви і Патріярха Йосифа.
Дев’ять років — це довгий час. Подумаймо тільки, що наші співбрати у Великій Брітанії на протязі того часу не мають нормальної духовної опіки! Де ж ті, що так часто наголошують про спасення людських душ? Чи справді вони спасають людські душі, чи стараються задовільнити амбіції однієї людини?
Миряни з Англії неоднократно зверталися у своїй справі до різних ватиканських чинників. їм робили різні обіцянки, але справа посьогодні не є позитивно полагоджена. Коли головою Східньої Конгрегації був кард. Філіппе, а його секретарем архип. Бріні, то тоді пояснювалось, що це вони вирішують подібні справи, а тому що вони неприхильно наставлені до українців, тому не бажають цієї справи позитивно розв’язати.
До речі, у міжчасі на місце кард. Філіппе, на префекта Священної Конгрегації для Східніх Церков прийшов напівукраїнець, кард. Владислав Рубін, що його мати була українкою, а батько — вірменин. Після такої зміни була мова, що тепер вдасться скоріше поладнати справу у Англії, але треба буде трохи зачекати. Згодом архиєпископа Бріні заступив і став секретарем Східньої Конгрегації архиєпископ Мирослав Марусин. Чого ж можна більше тепер вимагати, вони напевно в скорому часі цю справу корисно для добра вірних полагодять.
У лютому 1982 р. відбувся Священний Синод Помісної УКЦеркви. В той час у Римі були також українські паломники з різних країн Заходу. В цій справі ходили різні делегації до Східньої Конгрегації і розмовляли з кард. В. Рубіном і архиєп. М. Марусином. Владика Марусин заспокоював делегації: «До кількох місяців справа Англії буде полагоджена, — мовляв, — будьте тільки трохи терпеливі». Бачте, з того часу досьогодні проминуло один рік і п’ять місяців, але на терені Англії під тим оглядом нічого не змінилось. Маємо велике зрозуміння до терпеливости наших співбратів у Англії.
Який з того висновок, виглядає, що зміна у Східній Конгрегації неприхильних нам осіб на прихильних покищо себе ніяк не показала. Чи вдасться колись цю прихильність побачити — не відомо. Дехто може сказати: а все ж таки Східня Конґреґація зняла суспензи з о. д-ра Івана Музички і о. Петра Стецюка. А чи справді це можна зарахувати, як якусь прихильність, ласку чи привілей,— трудно сказати.
На мою вістку одному отцеві, що Східня Конґреґація зняла суспензи з вищеназваних отців, той відповів: «А яке вони мали право їх суспендувати?» І справді, за що було суспендовано о. Ів. Музичку, о. Петра Стецюка і о. Миколу Матичака? Тільки за те, що вони совісно виконували свою душпастирську службу і повинувались Главі нашої Церкви Патріярхові Йосифові. Несправедлива кара є дуже болючою, і вона не раз може довести до втрати віри у справедливість. Чи ті, які накладали суспензи, були свідомі того факту, що вони зробили згаданим отцям неоправдану кривду і дальше продовжують її практикувати супроти о. Миколи Матичака, якого й далі залишили у суспензі.
До речі, хоч о. д-р Іван Музичка є співробітником журналу «Патріярхат», але він не подав вістки про те, що з нього знято суспензу. Нам відомо, що о. І. Музичка це дуже переживав, бо йому зроблено незаслужену кривду. Про знесення суспензи з о. І. Музички і о. Петра Стецюка Східня Конґреґація повідомила єп. А. Горняка. Наша редакція довідалась про це з анонімної рептильки, що появляється у Англії, «Вільне слово українців у Великій Брітанії». Можна з певністю твердити, що Східня Конґреґація не посилала цього листа до «Вільного слова…» На це може відповісти тільки єп. А. Горняк. Чи вся ця робота, яку робить єп. А. Горняк, є справді з покликання? Хто допровадив до такого згіршення на терені Великої Брітанії? Людина з покликанням такого напевно не зробить.
Зорганізований мирянський рух повинен прийти з поміччю для наших братів у Великій Брітанії, бо те, що є у Великій Брітанії, не є тільки їхньою справою, це торкає нас всіх. Ми повинні донести наше становище до відома Східньої Конґреґації, до прихильних нам осіб у Східній Конґреґації. Цими справами повинен би більше активно займатись зорганізований мирянський рух. Цілий рік і п’ять місяців ми терпеливо чекали, але довше не можна бездільно чекати. Треба стукати до воріт Східньої Конґреґації або до Апостольської Столиці. Ми свідомі того, що їм не спішно, їм це не болить, їм байдуже, чи спасаються людські душі, бо якщо би їм на цьому залежало, то вже дотепер ця справа була б давно полагоджена. Просіть і стукайте, але рішуче. Ми не у Радянському Союзі, на Сибір нас не повезуть, а коли навіть у якійсь формі прийдеться потерпіти, то справа цього вимагає. Подаймо допомогу й дружню руку нашим братам у Великій Брітанії, щоб вони не почувались осамітненими. Не забуваймо, що досьогодні питання нашої Церкви у Великій Брітанії не розв’язане, ми не можемо на справу дивитися спокійно і бездільно.
М. Г.
