Надія закорінена в теперішньому. На холодній зимовій лісовій стежці легко зневіритись і засумувати, аж поки ми не спіткнемось об корінь і не побачимо, як міцно ті голі дерева вкорінені в землю. Вони голі, але не мертві, життя триває навіть у темряві й тиші, тут і зараз! Коли ангел відійшов від Марії, вона залишилася сама без жодних матеріальних доказів його візиту. Хай би він, відходячи, випадково змахнув якусь посудину зі столу своїм крилом, щоб хоч черепки на підлозі нагадували, що він тут справді був. Чи подарував їй ту лілею, з якою його малюють на іконах і фресках. Хай би вагітність не тривала дев’ять місяців і відразу став помітним живіт чи хоча б почався токсикоз…
Але якийсь час Марія має зберігати свою надію в тиші й темряві. Дивлячись із простору поневолення та несправедливості, вона знає, що її Бог скине могутніх з престолів і возвеличить покірних, наситить голодних, а багатих відішле ні з чим. Її роль – співпрацювати з Богом, щоб ця пророча візія стала реальністю. Навіть там, де це здається неможливим. Саме тому, що це здається неможливим.
Повністю статтю можна прочитати у паперовій версії журналу
