Надзвичайна подія

Був чудовий літній день. Театр переїжджав через місто Долину з Болехова до Велдіжа. Якраз в центрі міста, «на ринку», ми зупинилися, щоб перекусити, дати коням підкріпитись, що нас транспортували, а також відпочити, бо від Долини до Велдіжа дорога підіймається вгору.

Тільки ми почали висідати з возів, як я побачила щось надзвичайне. В нашу сторону їхало відкрите авто, а на ньому — величава постать, що нагадувала святого. Раптом авто, під’їхавши до нашої валки возів і до нас, зупинилося. Я глянула на величаву постать і зі сльозами радости прошептала: «Та це ж Митрополит Шептицький».

Всі ми стояли і не знали, що робити. Митрополит щось сказав водієві, який був одягнутий як священик, той підійшов до нас і сказав: «Ексцеленція Митрополит просить сказати, що ви за люди?».

«Ми — український театр», — відповіли майже всі разом.

Водій повернувся до авта, передав нашу відповідь і, діставши розпорядження, під’їхав до нас. Ми дальше стояли, мов зачаровані. Тоді Митрополит промовив: «Мої дорогі» — і кивнув легко рукою до нас, щоб ми підійшли ближче. Ми підійшли й облягли авто.

«Де ваш керівник?» — запитався. Мій муж підійшов, вклонився і привітався, а Митрополит продовжував: «Побачив я валку наших селянських возів із багатьма людьми в будній день і зацікавився, хто ви?».

Митрополит запитав декого з нас, звідкіль походить, а почувши від актора Павла Чугая і мого мужа, що вони з Києва, згадав кількома реченнями про український Київ 1917 року і сказав: «Я був у Києві, це чудове місто, здається, найкраща столиця у світі». Тоді глянув на нас своїми добрими очима і промовив: «Хай Господь має вас у своїй опіці, і я вас благословляю. Бажаю вам успіхів у вашій так корисній праці. Їдьте з Богом і продовжуйте добре діло».

Митрополит подав кожному руку, ми вкланялися і цілували перстень Великого Митрополита. Вкінці ми почули: «Бувайте здорові, з Богом».

І авто рушило.

Ми — не рухалися з місця, щасливі і піднесені духом, дивилися вслід за автом, що як біла, легка хмаринка віддалялося від нас у напрямі Підлютого, літньої резиденції Митрополита.

Всі ми наче пробудились із чудового сну, мовчали, боялися промовити слово, здавалось, кожний із нас хотів зберегти якнайдовше при собі цю надзвичайну зустріч.

З того часу пройшло багато, багато років, але той образ зустрічі закарбувався у моїй пам’яті так глибоко і чітко, що як довго буду жити, ніколи не забуду. Це була дійсно надзвичайна подія.

Іванна Кононів